Розділ «IV»

– А, проклятi хлопи!.. – гукав услiд козакам Ланцкоронський. – Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному!

I вiн з кiлькома хоругвами найкращого вiйська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бiгли польськi вояки льодом – простiсiнько на ополонки!.. Враз затрiщав тоненький лiд пiд вагою, пiд людьми та кiньми, i мало не всi польськi вояки опинилися разом з кiньми у водi. Багатьох з них пiдхопила бистрина, i вони враз пiшли пiд лiд; iншi ж билися у водi, топили коней своєю вагою i хапалися за кригу, намагаючись вилiзти; проте, дуже мало хто врятувався. Тiльки тi вояки польськi, що не встигли добiгти до ополонок, лишилися цiлi i, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого вiйська.

Почувши, що Богун вигубив найкращi хоругви польського вiйська, Калиновський запалився i приступив до Вiнницi всiм вiйськом. Зразу вiн обступив монастир i почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсiч.

Побачивши, що козаки стоять мiцно, Калиновський одiйшов трохи од монастиря, поробив окопи i почав бити монастир з гармат. Але Богун i сього сподiвався та заранi наготовив кiлька сот лантухiв з пiском, щоб гасити ворожi бомби та закидати у пробитих стiнах дiрки.

Так минув цiлий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам дiється мало шкоди вiд його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тодi Богун, щоб не дати польському вiйську зруйнувати монастиря, зробив серед ночi з двома сотнями козакiв несподiваний на ворогiв наскок. Польське вiйсько саме спало, i через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолi однiєї своєї сотнi рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожi гармати, а поки поляки прийшли до пам’ятi та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зiбрав своїх козакiв i повернувся до монастиря.

Щоб помститись, Калиновський на другу нiч наказав вiйську несподiвано напасти на монастир. Вiн сподiвався, що пiсля вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночi пильнував на баштi. Отож вiн i побачив, що ляхи нишком обступають монастир... Тодi Богун навмисне звелiв вартовим не стрiляти i вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо пiдняв увесь повк i поставив козакiв поза стiнами.

Зрадiвши, що козаки сплять i не стрiляють, поляки почали приставляти до стiн драбини i натовпом пiдiйшли до брами; але тiльки що вони полiзли по драбинах, як на їх враз полетiло з стiн камiння й цiлi колоди, i засвистiли кулi. Пiд стiнами монастиря зчинився страшенний шарварок – i, як морська хвиля вiдбiгає од мiцних скель берега, так i ляхи вiдшахнулися од монастирських стiн.

Та й це не минулося польському вiйськовi, бо зараз Богун з кiлькома сотнями вершникiв вибiг з-пiд брами, доганяв ворогiв i рубав їх.

Прогаявши пiд Вiнницею ще два тижнi i бачачи, що Богун нiчого не боїться та мало не щоночi робить на переднє польське вiйсько наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, вiд чого загинув Нечай, i послав до його посланцiв, а через тих посланцiв вихваляв Богунове звитяжство i передав у дарунок козакам десять кухов горiлки, а самому полковниковi красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою.

Богун подарунки прийняв i з своєї руки просив передати вiд його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок.

– Вклонiться вiд мене його ясновельможностi, – сказав Богун наприкiнцi посланцям, нишком смiючись, – та перекажiть, що подаровану горiлку мої козаки питимуть тодi, як польського вiйська вже не буде на Вкраїнi.

Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору.

Тiльки посланцi вийшли, як Прiся, що ввесь час стояла бiля дверей, зап’ята чорним запиналом, впала до нiг Богуновi, ридаючи:

– Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибеницi! То ж через мене загинув твiй побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила менi тепер жити на свiтi!.. Лихо менi – я кохала його з малих лiт!

– Устань, удово! – спокiйно сказав Богун. – Якщо ти любила Данила, то Бог тобi й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачнiстю. Живи тут у монастирi, поки скiнчиться вiйна, а тим часом обмiркуєш, як тобi жити далi. Хоч ти й «подарована» менi, як бранка, та звiсно ж – я вертаю тобi волю!

Мельничка вклонилася Богуновi й одказала:

– Не буду я думати довго, пане полковнику, як менi жити далi: я пiду до старої Нечаїхи; бiля неї я росла з дитячих лiт, тепер доглядатиму її до самої смертi.

Богун на те сказав:

– I добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душi буде найлiпша спокута; Нечаєву ж матiр, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старостi. Іди з Богом!

Щоб вiддячити Калиновському за його лукавi подарунки, Богун тiєї ж ночi перейшов з трьома сотнями козакiв за Буг i вскочив у табiр самого Калиновського. Як Божа кара, крутився вiн по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лiвого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герцi. Тим часом польськi вояки потроху впорядкувалися i, роздивившись, що козакiв обмаль, почали оточати їх колом.