Розділ «II»

Через пiвгодини Нечай послав вельможного власника замку яко бранця до гетьмана, а сам сiв з козаками бенкетувати за тi самi столи, за якими ще так недавно сидiло пишне панство.

Богун незабаром покинув той бенкет i, поставивши разом з Морозенком варту навкруги мiста, лiг спати бiля замку, в садку; Нечай же звелiв повикочувати з панських льохiв усi кухви з горiлкою й вином та почав частувати всiх – i козакiв, i селян.

– Пийте, пани-брати! – гукав вiн. – Пийте, гуляйте! Пийте за вашу волю, за щастя неньки України й за славу нашого гетьмана Богдана!

– Нехай живе Україна! – гукали на те козаки. – Забудемо свое лихо! За здоров’я славного Нечая!

Пив Нечай, i гуляв, та товариство частував, а на очах у нього все стояла красуня Прiся... I що бiльше вiн пив, то все дужче його до неї вабило.

Незабаром на майданi з’явиаися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомiтно з замку i сказав показати йому хату Мельнички Прiсi.

Вернувшись додому пiсля визволення з замку, Прiся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже удовою побачила милого їй з дитячих лiт Данила.

Аж ось застукотiв хтось у дверi. Прiся метнулася туди i радiсно привiтала Нечая.

Для дорогого гостя у молодицi знайшовся той добрий, давнiй мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнiрiв, i, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати.

Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молодi лiта; далi ж Прiся засмутилася i, схилившись до козака, спитала:

– Чому не взяв мене за себе, як дiвчиною була, та помандрував до Сiчi? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобi не люба була?

– Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? – одповiв козак. – Чи для мене ж тепла хата та м’яке лiжко? Не такий я собi вдався: гостра шабля – то моя вiрна дружина; темний байрак – то моя хата; зелена травиця – то моя постеля! Невже лiпше було б, коли б я з тобою одружився та й покинув тебе? Отже, й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти менi й до сподоби, – бо в нас тiльки що починається вiйна з ляхами i буде вiйна затяжна й затята!..

Прiся заплакала, а козак почав її голубити та розважати... i розважав, аж поки вона знову не глянула на нього весело:

– Ну, – сказала Прiся крiзь сльози, – хоч не судилося менi бути за тобою, а проте, кохатиму тебе довiку...

Аж три днi гостював Нечай у Прiсi. Дарма Богун двiчi приходив умовляти його, щоб рушати далi, – не схотiв Нечай: «Менi, – каже, – тут любо, – чого я пiду з цiєї привiтної хати». Тiльки на четвертий день вiн схаменувся, – убрався як годилося, узброївся i виїхав до козакiв на своєму вороному конi.

Полуян та Морозенко зустрiли Нечая непривiтно. Вони, як i Нечай, були запорожцi, а запорожцям заборонено було знатися з жiноцтвом.

– Чи не забув ти, козаче, – звернувся до Данила суворий Полуян, – про те, що на Сiчi роблять тим, хто стрибає у гречку?

– Добре пам’ятаю! – весело одповiв Нечай. – Киями б’ють на смерть – от що! Бийте й ви мене, панове товариство, коли така воля!

– А що ж ти думаєш? – обiзвався Морозенко, закручуючи свої довгi чорнi вуси. – Думаєш, що як ти Нечай, так задля тебе ми будемо запорозькi звичаї ламати? Нi, голубе, те дарма! Так одчухраємо киями, що бiльше вже й трави не топтатимеш!

Почувши, що гомонять запорожцi, селяне й мiщане з Красного заступили Нечая й загомонiли разом: