Розділ «II»

Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою – чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт.

Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав:

– А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?..

– Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в’яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку.

– А, сто чортiв їм у печiнки! – гукнув Нечай i скочив з лави. – Що ж там робиться у замку?

– Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв.

Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна:

– Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?

– Згода... Поїдемо!

Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:

– Свiте мiй ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш?

– Не плачте, мамо, – одповiв син, – та поблагословiть у поход iти. Не задля гульнi покидаю вас, а щоб рятувати землякiв вiд неволi й знущання!

– Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! – I стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина.

Через який час до Красного наближалася чимала валка козакiв з обома славними ватажками. Сонце тiльки що сховалося за лiсом, i на заходi ще червонiла зоря; зiрки одна по однiй неначе виринали з неба; на рiчку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквiтчанi зеленими садками й запашними квiтками... Тихо та любо було навкруги, неначе в раю... Здавалося, що спокiй та щастя панують по всiй тiй країнi... Проте це так тiльки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братовi завдавав тяжких мук!..

Ще за кiлька гонiв до Красного козаки почули крик i стогiн людей. Той стогiн i благання рвали їм серце, i, поспiшившись на той лемент, козаки побачили три вбитi в землю палi з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покаранi за те, що розказували помiж себе про повстання Хмельницького.

– Кари ворогам! – загукали козаки, знiмаючи мученикiв з паль i погрожуючи у бiк Красного. – Нiкому милосердя, коли так!

Всi, вкупi з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив ранiше виманити з замку жовнiрiв та вибити їх, а тодi вже йти на замок. Нечай пристав до тiєї думки, i, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козакiв у залогу недалеко вiд замку, а сам з сотнею увiйшов у мiсто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхiв.

У замку тим часом iшов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панiв з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привiтав усiх як гостей. У замку було двi хоругви жовнiрiв, i пани були певнi, що хлопи не насмiють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що вiн далеко.

У великiй горницi замковiй стояли чотири довгi столи, а за ними сидiли пани й панi i, весело розмовляючи, вечеряли.

Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; пiсля вечерi ж мали бути ще танцi, музики й iншi забавки.