Розділ «I»

Невiдомий схопився з призьби i з обуренням гукнув до натовпу:

– А доки ж ото ви будете ходити у ярмi? Доки будете своєю працею ворогiв годувати? Доки будете терпiти наругу над нашою вiрою й над церквою Божою? Чому не беретеся до розправи?

Промiж селянами пробiг гомiн. Всi злякано озиралися, а один з юрби навiть радив тiкати од подорожнiх, поки панськi прибiчники не почули того, що вiн говорить.

– Зайцi ви легкодухi! – грiзно гукав до юрби подорожнiй. – Хiба не чули ви, що вже вилетiв з-за порогiв орел з орлятами? Не чули того, що вже гетьман наш, Богдан Хмельницький, з запорожцями двiчi побив лядське вiйсько i побрав у полон їхнiх ватажкiв? Не чули, що стає вся Україна за волю свою та вiру православну?

– А як ти теє знаеш? Од кого чув?

Подорожнiй скинув сiряк, що був у його згорнутий за плечима, вийняв з сiряка шаблю i, витягши її з пiхов, пiдняв угору, щоб всi бачили.

– Ось вiд кого знаю! – сказав вiн здивованому мировi. – Бачите, по шаблi кров запеклася? Ми обоє з побратимом – сiчовики i власноручно рубали ворогів у бойовищах.

Помiж селянами пiшов радiсний гомiн, а проте, були й такi, що не вiрили:

– Оповiдай нам, як все було, тодi повiримо тобї.

– То слухайте! – почав козак. – Хмельницький Богдан утiк з Чигирина на Сiч i змовився там з добрими товаришами – Перебийносом, Нечаєм, Богуном, Небабою, Ганжою й iншими, щоб визволити Україну з-пiд лядської кормиги i повигонити з нашого краю всїх наших ворогiв. От i вийшли ми з Вiйськом Запорозьким з Сiчi та, добувши Кодака, пiшли до Жовтих Вод, назустрiч польському вiйську, що йшло з сином коронного гетьмана Потоцького. А перестрiвши там те вiйсько, знищили його до одного чоловiка.

Люде загомонiли неймовiрно:

– Це вже ти щось не тее... Де ж пак, щоб до одного чоловiка!

– Не вiрите? Ну то розкажу, як було... Наш Хмельницький з бiса розумний! Вiн вирядив Перебийноса з козаками у Княжi Байраки, щоб там, позад польського стану, покопати рiвчаки та ями та поробити з дубiв засiки, а сам ударив на Потоцького спереду. Поки билися, Богун умовив драгунiв, – а ті драгуни всi були з наших землякiв, – щоб вони не били на свою вiру, а переходили на наш бiк, а тут ще й реєстровi козаки, що були з Барабашем, вбили його та теж до нас прилучилися. Тодi Потоцький налякався та й потяг до Княжих Байракiв... Аж там – засiки та ями, та ще й Перебийнiс з козаками! Загнали ми лядське вiйсько у ями та рiвчаки, здавили його з усiх бокiв та й вигубили до останнього жовнiра!

– I Потоцького?!

– Потоцького пiдвели з долу пораненого, так i вiн другого дня дiйшов... От як ми вiддячили ляхам за те, що не хотiли з нами по правдi жити!.. Чимало товаришiв пiд той час уславилося, а найбiльше над усiх уславився Нечай Данило. У нього шабля як двi моїх – важка, що я й не пiднiму її, а вiн нею косив ворогiв, немов траву на покосi... Куди не кинеться своїм конем вороним, скрiзь купи ворожого трупу виростали!

– О, наш Данило неабиякий молодець, – радiсно гомонiли селяне. – Над нього немає другого козака.

А стара Нечаїха згорда дивилася на всiх, немов говорила: «Це я вигодувала такого велетня, що дужчого й смiливiшого над нього й на свiтi немає».

– Ну далi, далi говори! – гукали з юрби.

– А далi те ж саме було й пiд Корсунем, де стояли з великим вiйськом два польськi гетьмани – Потоцький та Калиновський. Усе їх вiйсько ми вигубили, а обох гетьманiв у полон забрали та вiддали татарам у неволю. З-пiд Корсуня наш гетьман привiв вiйсько в Бiлу Церкву, а полковникiв порозсилав на всi боки, щоб пiдняти людей, повигонити з України всiх ляхiв i жидiв та зiбрати велике вiйсько. От i пiшли: Перебийнiс – на Полтавщину, Небаба – на Чернiгiвщину, Богун – на Подiлля, а Нечай – на Брацлавщину.

– Слава тобi, Боже!.. – загомонiло навкруги.