Був собі колись якийсь-то циган, та такий же то прогіркий п'яниця, що й не приведи господи! Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, чи яка жупанина – він і її туди ж пре!
А жінка з дітьми, голі й босі, пропадають без хліба. Танцюють-танцюють халяндри, пішовши у Вороніж (бо вони стояли шатром біля Вороніжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танці, бо вже вони нікому не в дивовижу.
А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п'є, та гайнує, та б'ється навкулачки з мужиками. Поб'ють йому усю пику, попідставляють окуляри, порозривають на ньому одежу, спакостять нінащо чоловіка; от тоді вже він і тягне до господи та й лежить під шатром, як той кабан у берлозі, поки йому одлигне там трохи на серці.
Такий-то вдався собі навіжений циган!
Отак раз пізно ішов він з шинку додому. Чи йшов він, чи рачки ліз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тільки було, що дуже кректав і спотикавсь, далі впав, здихнув разів зо два та й захріп на усе поле.
На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панові. Аж ось коні – хвить набік, аж трохи воза йому не перекинули.
– Стій! Що там таке?
Роздивились, аж п'яний циган.
– Узять його з собою! – каже пан свому поганяйлові.
Узять так і взять, – з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий – то витягнуть.
Машталяр зліз з воза, розштовхав під боки цигана та й підвів до воза.
– Куди оце ти мене цупиш? – питається у його циган.
– Лізь, кажуть тобі, на віз!
– На віз? Ну, се ще не велика біда! – каже циган. Сів собі любенько коло пана та й захріп знов на усе поле.
Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлів!…
– Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так ніт же бо: у шинку вікна не такі, та й стільців немає. Ну, не дай боже, та хто застане мене у сих будинках! Адже ж на мені й волосся не зоставлють – скажуть, що я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо!
Тільки що се сказав, аж ось двері рип – і увійшов якийсь синєкаптанник.
– Добродію! – каже до його циган. – Коли я сюди зайшов красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнів! Щоб мені і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб світу божого не побачив, коли я знаю, де я, і що, і куди оце я зайшов!…
– Що се ви, пане? – каже добродій. – Чого се ви так божитесь?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибрані оповідання » автора Куліш Пантелеймон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Циган“ на сторінці 1. Приємного читання.