Розділ «7»

– Хто ж піде в твій клуб? – обізвався полковник з-за стола. – Хіба Мошки з жінками та дочками.

– Ми попросимо отця благочинного, отця протоєрея, ісправника, станового, докторів, – марив Казанцев.

– Схаменись! Духовні особи не підуть в твій клуб, бо їм не дозволено, – знов обізвався полковник.

Ні Олеся, ні благочинний навіть не розуміли, що то за клуб.

– Чи так, чи інак, а ми не дамо вам пропадати з нудьги; ми витягнемо ваших дам з затвору на світ, заведемо танці, раути, пікніки, – говорив другий молодий офіцер Погожаєв.

«Ой коли б, господи, вони витягли мене з затвору, та ще й швидше!» – думала Олеся, уп’явшись очима в чудові малинові пухкі губи Казанцева.

– Я люблю вечори з танцями, та шкода, що в нас нема гарного оркестру, – наші жидки як заграють, то ви не схочете й танцювати, – сказала Олеся.

– Наш полковий оркестр ладен вам, пані, служити хоч і щодня, – обізвався полковник.

– От і добре! Дуже дякуємо! Нам тільки цього бракувало. В такому разі сподіваюсь незабаром і до себе на вечір! – сказала Олеся, навіть не глянувши на свого чоловіка.

Балабуха здригнувся, – Олеся дуже вже швидко просила гостей на вечір.

– Я попрошу на вечір наших дам, – подивитесь, яке наше богуславське товариство, – сказала Олеся, підморгнувши легенько на Казанцева.

– Як воно хоч трохи схоже на вас, то ми зовсім щасливі, – сказав Казанцев, брязнувши шпарко підковами.

Олеся спустила вії на щоки й спалахнула на виду. Полковник встав; за ним встали другі офіцери й почали прощатись.

– Не забувайте зайти на наш вечір! – просила Олеся.

Гусари подякували й розпрощались.

Олеся почувала, що її нерви неначе заграли. В світлиці стало порожньо, тільки хмарами висів густий дим от дорогих сигар. Вона неначе бачила в тому диму сині та червоні блискучі постаті, бачила чудове лице Казанцева; його пишні очі наче світились і тепер, малинові уста сміялись, а м’який низовий баритон лащився до її душі і все ще лунав глибоко-глибоко в серці. Цілий день Олесі хотілось співати, грати, слухати музику; мрії роєм вилися в голові, як бджоли в маї; якесь дивне, глибоке щастя обхопило її душу… Скільки вона любила до цього часу, – не варто було однієї хвилини того нового щастя, яким тепер налилась вщерть її душа. Олеся таки впрохала мужа, щоб попросити на вечір гостей та гусарів в неділю.

Настала бажана неділя. Олеся звеліла зарізати три останні гуски й два індики, що зостались на господарстві, убралась в нову білу сукню з шовку, якого можна було дістати в Богуславі, й ждала гостей. Приїхали надвечір усі богуславські панки з синами, приїхали Олесині сестри. Після всіх наостанку прийшли офіцери. Надворі зашумів оркестр; він був такий здоровий, що його не можна було вмістити ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був тихий та теплий, сливе літній. Поодчиняли вікна в світлиці й поставили оркестр під вікнами. Ніч була темна та чорна. Музики розставили свої пюпітри, порозкладали ноти й посвітили ліхтарі. Широкі мідні труби заблищали на чорному фоні ночі фантастичним сяєвом. Оркестр загримів, аж тахлі в вікнах задзвеніли. Олеся глянула в вікно на небачену картину й стояла, неначе причарована; обернулась вона назад, – світлиця аж сяла, аж пишалась гусарськими синіми куценькими мундирами, еполетами, шнурками та орденами. Коло Олесі вився Казанцев, пригладжений, причесаний, в дорогій блискучій одежі, – чудовий чорнявчик, як гвоздик. Старіші офіцери сіли грати в карти, молоді пішли в танець. Олеся забула вже Ломачевського. Бонковський сидів в кутку, скорчився в три погибелі й довго не смів перед гусарами виступати в танець; його кучерява здорова голова, кругле, повне та загоріле лице здалося теперечки Олесі схожим на здорового рудого гарбуза в картоплі.

Казанцев заряджував танцями: після кадрилі завів рондо, правував по-французькій, хоч його, само по собі, ніхто не розумів, і причарував усіх богуславських паній та паннів. Офіцери поводились делікатно, обходились з товариством просто, не вдавались в столичну пиху, жартували, говорили дамам компліменти з легким насміхом, котрі вони приймали за щиру правду. Матері повбирали своїх дочок, як ляльок, – кожна сподівалась залучити женихів для дочок. Але молоді офіцери найбільше увивались коло Олесі: вона була сміливіша й веселіша од усіх і танцювала краще од усіх.

– Як вам сподобався наш вечір, наше товариство? Мабуть, будете навпісля сміятись з нас, – спитала Олеся тихо в Казанцева.

– Ох, борони боже! З кого, з кого, а вже з вас не доведеться мені сміятись, – сказав Казанцев, скоса поглядаючи на тонку Олесину шию.