Розділ «6»

Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.

Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.

– Які м’які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості – говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.

– А справді, якісь м’які та чудні на смак, – обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з’їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.

– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м’яке, неначе картоп…

Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, – на долоні й справді була картоплина.

– Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.

– Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, – розпочав вчений благочинний.

Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла, – на долоні лежала таки справжня картопля.

– Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.

– Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,– я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.

– Чи ти ба, – яка маленька.

– Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.

– От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, – обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. – Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров’ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.

В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,

– Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, – говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.

Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.

– Вип’ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, – промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.

Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.

– А даваймо ще співати, абощо! – крикнув отець Мельхиседек. – Ану, Марто, починай!