Розділ «Гімн до сонця»

[R. V. І, 50]

Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світу,

коні блискучі несуть його. І перед сонцем,

оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі.

Промені, наче палкії вогні, освітили живучих.

Сурія, прудкий їздець! ти нам світло приносиш,

сяєвом небо сповняєш! Перед богами ти сходиш,

Перед людьми, перед небом, всі бачать тебе і дивують.

Ти очищаєш, від лиха борониш! Ти світлом вкриваєш

Землю і люди, а небо й повітря ти ним заливаєш.

Міряєш ночі і дні, споглядаєш створіння наземні.

Сім ясних коней твій повіз везуть, о Сурія, боже!

Боже-споглядачу, маєш вінець ти з проміння над чолом.

Їде твій повоз, сім коней упріг ти у ярма окремі,

Вглядівши сяйво твоє, що блищить після темряви ночі,

падаєм ниць: ти найвищий з богів! Ти найкращеє світло!

О доброчинець, зійшовши сьогодні високо на небо,

тугу з серденька мого прожени, а з лиця мого блідість.

Кидаю блідість пташкам лісовим, щоб мені не марніти,