Розділ «Частина перша»

Наші граматикальні збори стали осередком нового українського руху в Києві й навколо, звідки іноді наїздили старі товариші й знайомі. Після офіціальної праці, звісно, велися розмови і про всякі інші питання українські, найбільше літературні. Потроху виявилися між нами два напрямки: один, котрий я звав українофільським, а другий – хлопоманським (обидві назви взяті з ходячих прозвищ в московській і польській печаті). Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент – і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, – і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору). В такім поступанню ми бачили єдину гарантію й того, що ми зробимо не тільки самостійну, але й живу українську культурну мову.

Це були головніші одміни думок в нашому гуртку. Та були й інші, впрочім досить природно зв'язані з попередніми. Націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на «ворожих сусідів», раді були задирати їх (звісно, більш проміж себе або в анонімних дописах в Галичину), хоч на ділі корились перед властями предержащими і вдавали з себе релігійно-політичних консерваторів. Останнє було тим легше, що дехто з націоналістів вважав для себе навіть обов'язковим звісний консерватизм думок, через те що й народ держиться звісних традиційних думок. Напроти, ми (читач, певно, вже догадавсь, що другого напрямку держались попередні космополіти) думали, що «сусідів», – як народу й громади, – чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити; що ж до культурних і громадських думок, то при всім нашім демократизмі треба держатись принципів не традиційних, а наукових, поступових, і ці принципи нести і в народ, а не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й противурічивих думок так званого народу{– Що таке народ в культурному розумінні? – питали ми, – де він починається? Чому ми самі не часть народу? і т. д.}.

Хоч ми й спорились проміж себе, а на ділі перевага була, по крайній мірі в літературній праці, на боці космополітів. Словник український взяв перевагу над Рейфом; навіть у вільній поезії Байрон (у французькому, а той російському перекладі) одсунувсь для «Сербських дум», котрих печатне видання потім перекладчик посвятив мені, тільки вдравши мені таку штуку, як передача книги слов'янському комітетові, ворожому нам усім і спеціально противному мені. (Вказую на це як на зразок українофільських викрутасів і сюрпризів для ідеї і приятелів.) Найпродуктивнішою показалась праця коло народної словесності, бо незабаром видано дві книжки казок, випуск музичних пісень, книжку пісень чумацьких (з посвятою мені), а також впорядкована вся система видання пісень політичних або історичних, коло котрих потім згрупувалась була й праця для словника {Коли в 1870 р. був готовий увесь план історичних пісень, то покладено було вибрати з них слова й видати їх як маленький словник, вкупі з граматикою, поки буде готовий великий словник. За це взялись осібні спеціалісти, котрі згодом пристали до нашого кружка.}. Школа й популярно-наукова література для нас були недоступні. Однако скоро виявилася нагода заговорити й про них, і цей обов'язок упав на мене.

В статті «Народні школи на Україні» я почасти розказав, як в 1865 р. Тулов і редактор «Киевлянина» В. Шульгін впрохали мене написати огляд народного школьства в «Юго-западном крае» (Київська, Подільська і Волинська губернії), щоб звернути увагу нового, розумнішого генерал-губернатора (Безака) й підняти знову світську й досить прихильну українству систему шкільну, яку зламав клерикал і обруситель кн[язь] Ширинський-Шихматов, приїхавший в Київ попечителем в 1864 {Між іншим, в 1863 р. надруковано було коштом «казенным» в Києві «Байки» Глібова «для элементарного чтения» (та Тулов задержав їх вихід, страха ради загальної заборони українських педагогічних видань, хоч потім книжка вийшла як просто літературна); а окрім того, в «Книге для чтения в народных училищах Киевского учебного округа», що складалася під редакцією Тулова, мусили бути й статті українські й про Україну.}, а потім як приїжджі з Чернігова попрохали од мене другу статтю з приводу тамошнього земського проекту педагогічної школи. Статті ці, а найбільше друга (котру я назвав був «Земство и местный элемент в народном образовании» і котру редакція «С[анкт]-Петербург[ских] ведомостей» напечатала в № 93, 1866, розділивши на дві) поставили мене з Ширинським у війну, котра скінчилася моєю одставкою з Київського університету. Справу шкільну я ставив у тих статтях не на національний, а на педагогічний грунт, на котрому її обсуждали російські педагоги в 1862-63 рр. (в тім числі москалі К. Ушинський і В. Водовозов) досить прихильно для українства {Про це дивись статтю Л[юдмили] Д[рагоманової] (моєї жінки) в «Вестнике Европы», 1874, август, «Народные наречия и местный элемент в образовании».}. Я не требував виключного вживання української мови в наших школах, а виходив з педагогічного правила: починати од звісного, щоб іти до незвісного, і требував початку науки на народній мові, а далі вже на державній. На мої статті обізвались печатно дехто з земців і між ними звісний педагог барон Миколай Корф, котрий до самої смерті не раз піднімав бесіду про цю справу, між іншим, і на з'їзді сільських учителів у Херсонщині в 1880 р. Коли наша мова може увійти в школи в Росії, – то тільки на тім грунті педагогічнім, а не націоналістичнім.

Переглядаючи літературу справи народної школи на Україні, я перечитав і всі спори про права літератури української взагалі і переконався, що вся та справа поставлена в Росії фальшиво, власне, через те, що її перенесено з грунту загально-культурного на національний {Українські націоналісти тут, як і в других справах, помилялись через те, що замість того, щоб заснувати свою політику на реальних обставинах життя українсько-російського, наслідували других націоналістів, напр., чеських або польських. Російські централісти теж мавпували централістів французьких та німецьких.}. Одні казали, що українці – осібна нація, а через те мусять мати право на осібну літературу; другі одповідали: українці зовсім не нація, а хіба провінціальна одміна, і через те ніякого права на осібну літературу, а надто на офіціальну, не мають. Була й середня думка, котру говорили перше московські слов'янофіли (В. Л. Ламанський, Iв. Аксаков), що українці можуть мати літературу елементарну, «для домашнего обихода», – так на цю формулу нападались і російські державники (як Катков), і українофіли, як Куліш, хоч вона підходила, власне, до того, що казав сам Куліш в «Эпилоге к «Черной раде» і що потім написав Костомаров в огляді української літератури в книзі Гербеля «Поэзия славян». Перечитавши ці спори, а також зведши суму того, про що дійсно писали по-українському самі українофіли (сам Шевченко писав навіть «Дневник» свій по-російському), я вивів, що даремно було і споритись про права української літератури при тій малій силі, яку вона показала, і що на той час рамки «домашнего обихода» були для неї скоріше заширокі, ніж завузькі.

З такого погляду я почав говорити про український рух в історично-публіцистичних статтях в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» з 1865 р. та у «Вестнике Европы» з 1870 р., показуючи народно-культурну вагу українського руху для всієї Росії й Слов'янщини і почасти показуючи, яка брехня і дурість лежить в основі розпущеного Катковим догмату, що український рух – діло польської інтриги. Рух у Слов'янщині, що піднісся після з'їзду в Москві в 1867 р., звертав на ті статті більшу увагу в Росії й Австрії. Галицька «Правда» робила з них витяги. Тим часом я приступивсь близько до самих галицьких справ і нарешті завів стосунки з самими галичанами.

Оглядаючи український рух в Росії, я мусив узятись і за галицькі видання, з яких «Слово» досить акуратно доходило, до нашої університетської бібліотеки. Еміграція Головацького, полеміка, котру він підняв з Кулішем, і т. ін., брехні, котрі зо слів галичан, партії Головацького, переходили в Росію, що мовбито галицькі українофіли, чи народовці, – запроданці поляків – все це примушувало мене до можливих студій над галицькими справами, а далі до писання про них для росіян, котрі, не виключаючи і українофілів, майже абсолютно про них нічого не знали. Скільки пам'ятаю, перша стаття про Галичину, що я напечатав у Росії, була «Галицько-руський театр» в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» 1867 р. Там я показав, які ілюзії мають в Росії, а власне, противники українства, коли радо говорять про «русский» театр і літературу в Галичині, бо той театр єсть, власне, коли не цілком український, то спеціально австро-рутенський, і що, коли поляки (як то було сначала) піднялись було проти того театру, то напались, власне, на українську літературу, котру б то «польська інтрига» протегує, по словам-московських централістів. Подібні ж думки докладніше розвив я в ряді статей «Письма с галицкой границы», напечатаних в тій же газеті в другій половині 1867 р. Також намітив я те, що потім з більшим матеріалом розвив у статтях «Вестника Европы» 1873 р. «Русские в Галиции» і «Литературное движение в Галиции», – а власне, що в практичних справах народної освіти і літератури нема майже ніякої різниці між партіями панруською і українською в Галичині, котрі обидві стоять за народну мову (хоч поки обидві не дуже її знають, бо обидві ще мало демократичні), а що сваряться вони із-за справ формальних (правопис) або далеких (яка мусить бути вища – всеруська або всеслов'янська література?). У відносинах галицьких партій до російської літератури я одмічав такий факт, що «москвофіли» хоч і восхваляють ту «багату і розвиту літературу», а на ділі зовсім її не знають і навіть не способні її оцінити, бо по своїй літературній школі вони належать ще до передпушкінської, коли не передкарамзінської доби, – тоді як народовці, хоч і брикаються проти Росії, а на ділі дедалі все більше підпадають впливу нової російської літератури, з котрою тільки вони одні і знайомлять галицьку публіку. Висновок мій був вп'ять такий, що й у Галичині літературна справа, переставлена з грунту формально-національного на грунт реально-культурний, при демократично-прогресивному напрямку тратить свій гострий, поділяючий характер і прийма такий, при котрому всі щирі прихильники демосу й освіти можуть працювати досить згідно.

Правда, при таких студіях Галичини я одкрив там один елемент: вузькодумний, реакційний і лакейсько-кар'єрний, котрий більш усього одповіда національній формулі – рутенський, котрий примазується то до руської партії, то до української або до обох вкупі і котрий мусив би бути виелімінований, як правдиві пута на ногах галичан. Окрім того, вказував я на кружковий фанатизм, на нечесність полеміки, на безморальну легкість перескоків людей од партії до партії (Головацький, Климкович і др.) як на правдиві язви галицько-руської громади.

З такими думками, – не моє діло судити, чи вірними, чи ні, але в усякім разі независимими від усяких галицьких націоналістичних партiй, – я вступив у безпосередні взаємини з галичанами.