Розділ «VII»

– Мені, мабуть, не доведеться балакать в Лондоні з лордами. Тим-то я й занедбала англійську мову, – сказала Ліда.

– Невже ж вчитись вироблювать полотна та робить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську живу мову? – спитала Мелася.

– По-моєму, полотна та сир для нас корисніші, ніж англійська мова, – сказала спересердям Ліда.

– Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вивчиться вироблять полотна та робити сир та масло? – спитав Яків Кирикович якось з ваганням і недовірністю в тоні голоса.

– Маю таку думку, та… батько не пускає мене в Фінляндію, де виробляють полотна на нових маленьких верстатиках. В мене, бачте, думка вивчить нього ремества наших молодиць, а потім розповсюдить його в краї, – говорила Ліда.

– Та то вона й наші сусідки Матушевські марять собі про не на селах в самотині з нудьги! – ляснула Мелася. – Ці мрії як прийшли, так швидко й минуть незабаром. Це все з нудьги та од безробіття.

– Ви, Меланіє Андріянівно, не спочуваєте цим дуже практичним нібито мріям? – спитав Яків Кирикович.

– Не то що не маю спочування до їх. Цього ніяким способом не можу сказать. Але я зроду-звіку не сіла б за верстат, щоб торкать підніжок та гупать лядою з ранку до вечора. До такої роботи я не маю ніякого потягу. Але для себе особово я знайшла б якусь іншу, багато приємнішу добродійну роботу, та й по своїй вподобі, – лепетала Мелася.

«Одже ж ця Мелася і справді дуже щира. В неї й справді всі думки зверху: так і лазять по їй, неначе мухи. Правду писав брат! – подумав доктор. – В неї думки, як вода в діравому горщику, – ніяк не вдержаться всередині».

– А я людина, передніше за все, практична і цікавлюсь тільки тим, з чого вийде якась користь для мене або й для людей, – сказала Ліда.

Яків Кирикович підняв брови й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і прямування в розмові був для його надто надзвичайний, бо він нічого такого не чув в Києві в салонах.

– Ви, мабуть, вчились на жіноцьких курсах? – спитав Яків Кирикович.

– Вчилась років зо два, та… не довелось довчиться до кінця, бо це не од мене залежалось, – сказала Ліда з сутінком смутку в голосі.

Почалось змагання. Розмова стала жвавіша й набиралась сили, завзяття, навіть стала палка. Ліда розговорилась, встоювала за себе й за своїх мрійних сусідок. Мелася й Михайло Кирикович пішли на жарти й піднімали на смішки й Ліду, і мрійних, нібито придуркуватих сусідок.

«Як розходилась Ліда! Десь в неї й зубки взялися, неначе одразу виросли. Як очки замиготіли! Зо мною говоре, неначе три дні не їла, а теперечки в неї десь і мова взялась, – думав з дивуванням Михайло Кирикович. – Чи ти ба! Як огризається! Яка стала красномовна! А то все було одмикує од нашої компанії та ховається десь по закутках».

Ліда й справді розбалакалась, повеселішала. Чималі, сливе чорні очі залисніли. Чорні довгі вії аж миготіли й ніби нервово дрижали при кліпанні очима. Яків Кирикович тепер додивився, що вона гарна, що в неї пишні виразні червоні уста й чудові розумні очі.

«Одже ж, може, я знайду собі в цій молодій дівчині сяку-таку спільницю в дечому. Мелася справжня терниця, а Ліда ні на терницю, ні на бительню навіть нітрішки не скинулась. Ця тре й тіпає багато розумніше й помірніше, ніж сестра-лепетуха».

– От я музику так люблю! – сказала наприкінці розмови Мелася. – І вмію грати, і знаю класиків, але господь не дав мені таланту до музики. Усякі мови дались мені заіграшки; я їх ловила живцем на льоту, навіть з приємністю й усолодою, а музика не дається чомусь мені та й годі!

«Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже готовісінька музика зроду: і вчитись не треба!» – якось несамохіть промайнула думка в молодого доктора.

Тим часом в двір вкотило дві хурі, навантажені півчою з Дрижиполя. Хазяїн вийшов на ґанок. До його привітався регент Никон Кучма. Він був убраний в гарненький новісінький синій суконний жупан, підперезаний одеським червоним вовняним широким поясом з торочками, що висіли й теліпались по обидва боки стану. Хазяїн знав, що Никон вже давав з своєю півчою два концерти в повітовому місті, і запросив його на хвилину в кабінет. В кабінет Никон вступив своєю звичайною длявою ходою, але з повагом, з розумінням своєї вартості. Гукович побалакав з ним, звелів подать закуску, сам почастував його з власної руки по-господарській і просив сісти й поснідать тим часом, поки молода вбереться до вінця.