Розділ «XII»

– А мені ж звідтіль ніхто не передав поклону? – спитав Мишук в Меласі, зачіпаючи її зумисне.

– Елпідифор Ванатович і не думав передавать, бо Люба казала, що він тепер так бундючиться через ту звізду на грудях, що не хоче й дивиться на тих, хто нижчий за його в чинах. Він думає, що незабаром буде десь губернатором, бо має ласку в міністра. А Люба така стурбована повсякчасною сваркою з ним, що, мабуть, за тебе й забула, – знехотя сказала Мелася.

– Ну, сказати по правді, гарна й Люба, не тільки Елпідифор! – промовив Мишук, очевидячки, трохи скривджений нехтуванням давньої знайомої. – Вона начебто й добра серцем, але… але… їй не клади пальця в рот, бо вкусе. Таки добре натуриста. Може, й вона в дечому винна.

– А мабуть, так, – сказав Андріян Кирилович. – Їй припадають до вподоби тільки компліменти й підлесливість. Вона любить, щоб перед нею все кадили. Хто кадить цим кадилом, до того вона буде й добра. Це така, про яку співають в пісні: «Коли б мені бог поміг, щоб я оженився, – у скло в рямця її б вправив, сів би та й дивився». Її вправ у рамця, засвіти перед нею свічку, як перед образом, кади перед нею лестощами та прав акафисти з хвалами, – тоді вона буде й добра, і ласкава, й прихильна до своїх хвалеників. А тільки трошки погладь її проти шерсті, то вона одразу так і присне, як кішка, бо надто вже опришкувата та й самолюбна на вдачу.

– Ну, тату! ви вже надто гудите її. Це ви глузуєте з моєї приятельки, побільшуєте хиби її вдачі, – сказала Мелася, обороняючи Любу.

– Це правда. Що вона скаже, те повинно буть і гарне й нехибне, навіть святе. Ніякої суперечки вона не стерпить і зараз румсає або й плаче. Я її знаю добре! – обізвавсь Мишук.

– О, бач! В тебе все винні жінки, а не чоловіки, а чоловіки, бач, усі святі та божі. Ти ще скажеш, що й я така достоту, як Люба? – одповіла Мелася.

«Щось та є! Певно, й за мене була в неї розмова з Любою, коли Люба жалілась на свого Ванатовича, – думав Мишук, гризучи сухі бублички. – Певно, судили й його й мене обидві в щирій розмові між собою. Знать, розмова була й за мене».

– Ну, я ж не кажу, що ти така достоту, як Люба. Борони боже, якби й ти була така на вдачу! Любою можна тішитись та бавиться здалеки, як цяцькою або як гарною артисткою на сцені. Але зблизька, в щоденному житті вона неприємна й навіть препогана людина. А нехай Елпідифор тільки зачепить Любу хоч словом, то вона одразу так і присне, наче приском, та й стане дибки. А ти добра хазяйка: знаєш, де й яка курка несеться, – говорив Мишук.

– Ну, спасибі за таку думку про твою жінку. Як розкритикувавсь! Чи ви бачите? А подивись лишень на себе та обкритикуй себе. Цього в чоловіків то й нема. Себе вони навіщось минають, а своїх жінок то й критикують та й гудять. Знаємо ми вас гаразд! – лепетала Мелася.

Довго ще оповідала Мелася навіть за вечерею про Київ, за усіх київських знайомих, за Любу й Ванатовича, за оперу, а найбільше розказувала за роман Голубкова та за його пишний похорон, на котрому деякі дами плакали. Вже пізньої доби вона пішла до себе в надвірню хату на одпочинок. Але й там нянька, стара бабуся, ще розпитувала в панії, що вона бачила цікавого в Києві. А Мелася, аби тільки хто торкнув її язик, була ладна торохтіть, наче катеринка.

Другого дня Мелася почувала, що вона все-таки ще не набалакалась досхочу, не викидала з своєї душі усіх київських враженнів та новинок. Ті брала нетерплячка викидать усе до решти, як кратер Везувія доти не вгамується й не стишиться, доки не викидає до останку усього попелу та розтопленої лави з свого роздратованого нутра. Меласі ще й другого дня вранці заманулось з кимсь поділиться думками та новинами. Нерви її ще не вгамувались; вихор в душі ще не стишивсь. Вона звеліла запрягти коні й покатала до Марусі. І з Марусею вона ще балакала, а найбільше за красуня Голубкова та його похорон, бо й вона колись була закохана в того артиста. Стара Марусина мати й собі видибала з покоїка в світлицю, сіла попліч з Меласею, аж притулила старе вухо до Меласі й слухала цікаві Меласині оповідання. Стара й сама ожвавилась і повеселішала. Мелася неначе читала їм чудово й жартовливо складений газетний фельетон. Аж після цих одвідин Мелася почутила, що її вже не круте й не турбує якийсь черв’як в середині, що вона вже зігнала оскому і в неї нерви заспокоїлись.

Цілі м’ясниці Мелася поглядала неласкавими очима на Мишука, все чогось чеплялась до його часом без причини, все ніби налазила, намагалась на сварку та змагання, все докоряла, що він надто вже часто їзде до сусіда Некрашевича, щоб бавиться кіньми та грать у карти, а на тік ніколи навіть не заглядає.

На масниці Мишукові заманулось поїхать до Києва та розважить себе трохи. Грошей в його в кишені було обмаль.

– Меласю! Я оце хочу побігти до Києва та посправлять собі убрання або замовить в кравця дещо, бо я вже обносився. Попроси, будь ласка, в тата трохи грошей, – сказав Мишук ласкавеньким голосом.

– Яке убрання? Ще що вигадай! В тебе доволі усякого, сливе новісінького убрання. Сиди лишень вдома та не рипайся, бо вихолодиш хату… Чкурнула б у Київ оце й я, та, бач, горенько, що в татка порожньо в кишенях. Чом би пак не поїхать, не побавиться і в опері, і в Шато в кафешантані… якби було за що. Є що купить у Києві, – та купила бігма, як кажуть в приказці. Як розстараємось грошей, то тоді й поїдемо швендять у Києві, – бубоніла Мелася з легким роздратуванням.

– Та в мене то є гроші, але, бач, не вистаче на все, – обізвавсь Мишук, запикуючись.

– А коли не вистаче на все, то знай, що тато не може настачить доволі грошей і на себе, і на нас, – сказала Мелася й почала гримать на Мишука та нарікати на малий засіб в батька, чого передніше Мишукові ніколи не доводилось чути од неї.

Мишук легенько зітхнув і з досади сів верхи на коня та й покатав на карти до Некрашевича. Налазлива та настирлива Мелася вже зовсім обридла йому й надокучила своєю завсідньою причепливістю та бурчанням. Він почав пересвідчуваться, що Мелася не тільки не добра, але й лайлива, нездатлива, уперта й неподілшлива; сама ладна гуляти й марнувать гроші, а йому велить сидіти вдома та піснюкать саме в веселий час масниці, коли ввесь мир хрещений п’є та гуляє.

Тільки аж весною в маї Мишукові якось вдалось виканючить грошей в Меласі. І він чкурнув з Некрашевичем до Києва.