Розділ «IX»

– Ох я нещаслива з таким чоловіком! – промовила Зося і нібито заплакала.

– Ох я нещасливий з такою жінкою! Чи ти знаєш, що сливе половини батьківських грошей вже нема?

– Будеш служити, матимеш чини й гроші, йди ж бо! Я не втерплю та ще нароблю плачу й галасу на цілий дім.

І Яким, як та машина, мусив натягати сіртук і йти до гостей. Зося йому здалеки моргала й кивала, як він переставав розмовляти з дамами, і він з великою напругою мусив знов лепетати нісенітницю.

– Якиме! проведи мене в царський сад. Сьогодні там велике гуляння.

Яким, хоч і через силу, одягався і проводив її в сад, по разів сто крутячись з нею, ніби в хрещика граючись, по доріжках.

– Якиме! сьогодні митрополит служить в Софіївському соборі. Там буде багато панів. Проведи мене, голубе!

І Яким одягався і проводив її, а потім мусив з нею перейти разів три Хрещатик.

– Якиме! сьогодні свято. В Братському монастирі ректорі академії читає чудово акафіст. Мені про акафіст байдуже. Але там будуть самі аристократичні дами. Піду подивлюсь на убори.

І Яким віз її до Братства.

Так тягала вона мужа за собою, ніби налигачем. І звик він покорятись, як машина, передніше за любов, а потім через її вереди.

А тим часом, як рік упливав за роком, і батьківські гроші розкочувались… Лемішковські мусили вже найняти бідненьку квартиру, жити тільки на своє невеличке жалування. А чини не прибували, і грошей не прибільшувалось… Другі товариші Якимові йшли вгору, а його все минали… Зосі вже не було за віщо убиратись в дорогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батькове слово, що хрести та чини не нагодують, і каявся, що послухав своєї жінки – спродав батьківську хату, й млин, і державу.

– А що, жінко, будемо робити? – питав раз Яким в Зосі, котра сиділа, похиливши голову. – Я б радніший одкупити батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Мудруй та міркуй тепер своїм розумом, коли довела мене до бідності.

– До бідності ще далеко! Але вже я тим щаслива, що мені ніхто тут принаймні не докоряє міщанським родом, ніхто мене не цурається. Другі ж шукають і якось знаходять щастя-долю.

– Шукай вже ти, а з мене буде вже того, що я тебе послухав.

– То й ще раз послухаєш! Нащо ж бог дав розум чоловікові, як не на те, щоб ним добувати талану. Чи не пригадаєш ти нашого давнього знайомого Клюцковського, що був управителем в селі біля міста. Які в його чудові покої! Якого в його птиці, корів! які в його баскі коні! – Та він же користувавсь трохи не всім панським добром. Чому б пак і тобі не стати за управителя в будлі-якого багатого пана? Кидай ік нечистому цю скарбову службу, коли з неї користі, як кіт наплакав.

– А може б, мені швидко дали вищий чин, а може, й хрестик!

– Годі вже тобі марити про чини та хрести! Коли дають їх видавцем, то бог з ними! Нам треба грошей! Нам треба дітей вчити і самим пожити по-людській, всмак.

Яким і справді згадав покої Клюцковського, згадав широкий двір, обсажений високими тополями, а по дворі отари овець, зграї гусей, індиків, корови, коні; а за домом сад, оранжереї; згадав жінку управителя, що жила, мов іста дідичка, згадав їх дітей, що бігали по хаті повбирані, як ляльки, згадав гарно повбираних няньок, що водились з дітьми. І він, здатливий на вдачу, вже почав здаватись в жінчині руки.

– Тільки хто його поїде шукати того місця? – питав Яким трохи перегодя. – Раз я зрушив з місця, та й не на добро…