– І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!
Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.
На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову. Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.
– Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш! – так гризла йому голову жінка.
– Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люди: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.
– Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!
– А чому ж пак і не вмерти тутечки?
– Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю? – питала всмішки Зося. – І лежить, качається! Люди їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?
– Їздять, бо дурні; а розумні люди сидять на однім місці та не рипаються.
Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люди, нове товариство, молоді паничі, – все те тягло її кудись, не давало спокою.
– Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.
– Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, – одрізав їй Яким, та ще й по-українській.
Зося аж угору підскочила.
– Чи ти не бачиш, що діти вухаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні, та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..
Зося вже репетувала і присікалась до Якима.
– Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, – та купила порося… щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.
– Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.
– Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!
– А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.
Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Причепа» автора Нечуй-Левицький Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IX“ на сторінці 16. Приємного читання.