Розділ «VI»

– А мені здається, що панни тільки вигадують модні сукні та всякі убори.

Люцина почервоніла. Другі сестри осміхнулись.

– А мені здається, що панна, коли вона хоч трохи путня, таки зугарна й погадати, подумати головою, і пожити серцем, помарити гулячою мрією і часом інколи й погадати про сукні та стрічки, як ви кажете, – сказала Люцина.

– Вважайте, пане! дівочий розум зугарний і здатний постерегати навіть філософські тайни і складати отакі прехороші букети, як отсей, – додала Люцина, – і навіть жартувати з молодими паничами…

Щоб здаватись молоденькою, трохи легкодумною дівчиною і підійти під стать простих дівчат, вона одірвала найбільшу оргинію і кинула нею згори на Лемішковського. Якраз тоді йому трапилось підвести очі вгору! Оргинія потрапила йому в самісінький ніс, ляпнула листом по щоці, одскочила і тихо впала в криницю, розстеливши червоний лист по воді і ніби сміючись жовтим осередком з незручної панни.

Всі засміялись. Дитина аж покотилась од сміху. Люцина почервоніла і почала просити пробачення, додаючи одначе, що панна, на який би спосіб не дарувала паничеві квітку, не повинна просити вибачення.

– Добре даруєте! Мабуть, од щирого серця, бо в мене аж ніс заболів, – обізвавсь Яким по-простацькій.

Тим часом, як старші сестри пускали на його свої стріли, щоб вразити його серце, Зося розгорнула книжечку і почала читати. Лемішковський не зводив з неї очей. Яка вона здавалась йому гарна, добра, тихенька, ласкава поруч з кокетками сестрами. І вона не подивилась на його, не зайняла й словом… і тим ще більше сподобалась йому.

Незабаром потім всі встали. Яким зараз пристав до Зосі, взявши на руки хлопчика, в котрого боліли од ходні ноженята. Доріжка була вузенька. Старші сестри тулились до його, спихаючи одна одну, одначе мусили вдвох ступити вперед і зоставити позад себе Зосю з Якимом.

Вже починало смеркати, як Лемішковський проводив панночок до дому. На ґанку сидів їх батько. Вернутись назад Якимові було незручно; він мусив підійти до самого Пшепшинського і привітатись до його.

Становий, не подавши йому руки на балу, теперечки трохи не обнімав його, побачивши коло своїх дочок, і просив зайти в гості. Яким тільки того й ждав.

В покоях у Пшепшинського було бідно, але з великою претензією на панську обставу. Над канапою висіло дуже велике дзеркало в золотих рамах, але позолота була вся витерта. На столах, на канапі лежали всякі штуки, повитоптувані й повишивані з гарусу. Глиняні і фарфорові кукли по кутках на столиках нагадували про статуї. Плетених з ниток завіс коло вікон, плетених скатертів на столах, – було так багато, що, здається, самі павуки не спромоглись би понаплітати їх стільки. Під столом був розстелений старий килим з полинялими квітками. Забігала, завешталась прислуга, задзвеніла посудою, забрязкала ключами.

Люцина сіла коло самовара на місці хазяйки, щоб наливати чай, хоч другим часом та повинність лежала на Зосі. З незвичайним кокетством наливала вона чай: згинаючи свою білу руку, держачи чайник трьома пальцями і підіймаючи його високо над стаканами, вона розтягувала золоту, пахучу цівку чаю, ніби гралася своєю роботою. За кожним поворушенням чайника, за кожним поданим стаканом вона вигинала стан, шию, повертала в'язи так мило й легенько, неначе вона вся була на пружинах.

Розмова пішла весела, жартовлива, займаюча молодого хлопця, – та розмова, яку вміють провадити веселі польки, та ще й тоді, як їм сподобається гарний хлопець. Навіть Зося розговорилася і показалася зовсім не такою тихою і немовою, яку вона удавала з себе при старших сестрах. Яким зоглядівся тільки тоді, як батько, трохи кректячи, піднявся з-за стола і тим дав знати, що гостеві час би й додому.

Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов додому. Сестри зостались балакати коло стола. Самовар погас. На столі стояв порозкиданий посуд. В кімнаті всі вікна були поодчинені настіж. На далекому небі червонів, ніби жеврів, вечір. Зелене гілля вишень і груш заглядало в хату. Через поодчинені вікна було видно темносинє небо з ясними зорями. Через усі вікна небо здавалось чудовою завісою, затканою золотими й срібними зірками. Тихий вечір, свіже повітря, краса неба, – все те навівало мрії трьом сестрам, з очей котрих недавно зник чорнобривець-хлопець.

– Пішов же наш гість… певно, жених, – промовила Люцина, – котра ж з вас, сестриці, вибере його собі за жениха?

Менші сестри мовчали.

– І що ж нам з такими женихами? – говорила вона далі. – Це вже не перший такий. Нам що не трапляється, то все півтора людського. Один був і дідич, та бог зна який; другий був і капітан, та голодранець. Цей і гарненький, і молодий, має сяку-таку маєтність, та зате міщанин, коли ще не сірий мужик.

Менші сестри слухали мовчки.

– Як подумаю, що ми такі безщасні, то мене аж жаль бере! – промовляла далі Люцина. – Здається, між нашими поляками і нема таких бідолашних, як ми! Всі наші поляки багатирі, мають багаті землі, ліси, фольварки, повні хліба. Мій боже! що там того добра в наших сусід Зайончковських! В їх економ живе багато краще, ніж ми. Що там на економії корів, гусей, молока, масла! Які там чудові городи, садки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас господь карає! Всі поляки живуть по-панській, мають повний двір слуг, челяді, їздять в каретах. Ой господи! за що ж ти нас так важко караєш!