Розділ «V»

Лемішковська обперлась ліктем об подушку, закурила папіроску. Теодозя вирівнялася і бадьорилась, наче на смотру. Маленька панночка вертілась та обсмикувалась, як пташка, а Лемішковський насилу моргав сонними очима, що злипались як на то теж, наче карюком примазані.

Хазяйка спитала в Серединського, чи сподобався йому цей край, а далі разом з Теодозею повела розмову про Варшаву, про Петербург. Прикинуто було кільки слів навіть про Париж і французькі моди.

– Ох! мій пане! – крикнула тоненьким, тільки не природним голосом Теодозя, – коли б хто відав мою тугу по нашій милій Варшаві! Що то за милий край! що там за люди! Ах! Ох! що там за веселість! Там люди ніколи навіть не зазнають нудьги. Цілий день біганина, вештання, стукотня! Та все те повбирано по найновішій моді. Чи віриш, пане? Хіба тільки в Парижі можна знайти громаду таку веселу, говорючу, яка мала б стільки смаку в убранні, в манерах. Один мій знайомий князь у Варшаві казав мені, що Варшава навіть краща за Париж, тільки про Варшаву, бачте, мало знають. Ой, «матко боска»! При однім згадуванні мені стає веселіше в сільській тиші. Я тільки й живу й животію згадуванням… Ох!

– А чом же ви там не зостались, в вашім Парижі, та приїхали в нашу Тхорівку? – спитав несподівано Лемішковський.

Жінка кинула на його неласкавим оком. Вона все сердилась, що він своєю простотою завдавав брехню Теодозі, як вона починала чванитись та вже дуже виславляти Варшаву. Лемішковськяй замовк.

– А тим прибула сюди, що невідомий голос долі велів мені сюди їхати, доконче сюди! – промовила Теодозя, важко зітхнувши, і схилила голову, загулюючи носом усе підборіддя.

– Чи виїжджає ваша жона, чи не нудьгує на селі? – спитала хазяйка.

– Мало ще маємо знайомих. Була вона кільки раз у княгині, – промовив Ясь.

– Шо за чудова панія, наша княгиня! що за добра, янгольська душа! Яка вона привітна! – промовила хазяйка, неначе вона з княгинею вкупі зросла і вік звікувала.

– Таких паній тільки в Варшаві можна знайти, таких милих, ласкавих, хоча й належачих до вищого світу, – додала Теодозя. – Останній бал в княгині зрівняється з балами наших вищих і багатіших варшавських аристократів, – промовила Теодозя, неначе вона й справді гуляла на тих балах.

– Чи не чули ви оркестра нашого князя? – спитала господиня. – Варто послухати! Хоч тут і село, й дичина, але в нас можна почути найкращих італійських і німецьких композиторів: і Бетховена, і Россіні, й Белліні. Як чудово недавно грав оркестр «Травіату» й «Норму»!

Так вертілася розмова коло матерій високих, поважних, дуже не гармонюючих з бідною, драною обставою старої економської хати.

Ясь підвівся і почав прощатись. Дами заворушились і просили навідуватись до їх в їх сільську пущу. Лемішковський не просив і слова не промовив.

Дві наймички з коромислами одганяли собак. Ясь, під захистом коромисел, вийшов з ґанку і сів на санки. Лемішковський мовчки поклонився до його. З усіх чотирьох вікон виглядало на двір кільканадцять голов, і великих, і маленьких, котрі попритулювали лоби й носи до шибок, аж носи влипли, – щоб подивитись на багатого гостя, на коні, на погонича.

Через кільки годин при обіді Ганя розпитувала Яся про його недавній візит, про нових знайомих, а Ясь, регочучись, розказував їй за економію та за господаря й господиню.

– Не смійся, серце Ясю, з бідних людей, не цурайся їх. Згадай, що й ми були недавно бідні. Коли ти гордуєш ними і не хочеш знатися з ними, то я сама поїду колись до їх і запрошу їх до себе.

– Поїдь, Ганю, то побачиш, як Лемішковський спатиме при гостях у залі.

– Годі тобі вигадувати та видумувати! – одказала Ганя.

– Лемішковська, нігде правди діти, гарна панія, тільки вже надто багато говорить про щось дуже вже високе… А діти деруть самі пір’я! Та, певно, й сама панія з панночкою дерла пір’я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковськему загадує жінка пір’я дерти. Не подякую я Хоцінському за таку рекомендацію.

– А я поїду до їx, коли вже на те пішло! – знов одказала Ганя.