Розділ «ДIЯ ЧЕТВЕРТА»

К в я т к о в с ь к а. Ходiм, ходiм, серце! Ви й шляпу забули… (Подає йому). Ходiм, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).

В И Х I Д  VI

Маринка i Жалiвницький.

М а р и н к а (веде за руку Жалiвницького). Серденько, я зараз пiдслухала, що клакери змовлялись шикать Марусi.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Невже? Така пiдлiсть? I це Квятковська! I знайшлись такi гаспиди, щоб їй пiдслужитись!

М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, – вона й без того слаба!

Ж а л i в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильникiв з чесної молодi, вони спинять… Послать деяких наших… Я бiжу!.. (Побiг).

М а р и н к а. У мене душi нема… Одведи, мати божа!

В И Х I Д  VII

Маринка i Лучицька.

Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?

М а р и н к а. Нi, тiльки я! Сiдайте тут, одпочиньте: ви сьогоднi надто блiдi…

Л у ч и ц ь к а (сiдає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квiточко; сили щодня никнуть та никнуть… Чую, що берега вже пустилась…

М а р и н к а. Рiднесенька! Голубонька! Полiчiться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, i без вiдпочинку… Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!

Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останнi сили оддати другим на користь, нiж не знать нащо їх берегти. Менi ж самiй, чим швидше їх витрачу, тим бiльше утiхи.

М а р и н к а. А для нас бiдних, що готовi життя своє за вас положити, невже i для нас не захочете поберегти свої сили?

Л у ч и ц ь к а. Ви – мої друзi. А хiба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому однi муки? А я, Маринко, несу такi катування, такi… ах! I нема їм просвiтку, нема забуття од них на хвилину… I така нудьга, така туга, надто сьогоднi, що валить мене з нiг i хита, мов билину…

М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зiронько? По чiм? Чи по кiм?

Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобi тiльки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю… I те кохання отрутою ввiйшло в мою кров, i палить серце, i точить силу… I нема способу збутись тiєї отрути! I знаєш, я й не хотiла б навiть її збутись: така мука i болiч – єдина менi на свiтi втiха й розвага… Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бiйки, а й за батогом менi скучно… I чим бiльше отут наболить, тим бiльше дарую i готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собi низька i яка я нещасна!

М а р и н к а. Господи! Та як же жалiти, кохати того, хто вигнав, хто таку публiку зробив?