Розділ «Раба»

Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.

Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.

На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі — в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею — чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.

Сьогодні — сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…

Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…

Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі — один… Сирота. При двох синах дорослих — старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…

Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ — маленька, солона і гірка.

Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.

— Чи є хто? — спитало з порога. — Бо не бачу майже…

- Є… Заходьте… — Озвався Петро.

— Здрастуйте, тату! — привітався гість, зробивши два кроки. І дівча тихенько прошелестіло:

— Добрий вам день…

— Проходьте, сідайте… — Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?

— Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, — Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. — Тут — п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.

Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.

— Що мені твої гроші!.. — чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. — Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене — немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої — не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то — не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. — Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.

— Це — там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, — відмахнувся на те син.

— Ні!.. — Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. — Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!

Його очі були майже білими — чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.

— Не за себе — за маму. Яка без бідкання про тебе — дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому — тобі лише рік був — майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! — Батько вже підвівся на ноги і стояв — натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. — Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!