Розділ 8. ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Сентиментальність

Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму. Теоретик німецького сентименталізму Ф. Шиллер у статті

"Про наївну і сентиментальну поезію" (1796 р.) засновником сентиментальної поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі "спокійну розкіш". Ф. Шиллер називає Горація постом "освіченої і зіпсутої епохи". Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя, яке відходить у минуле.

Г. Поспєлов вважає, що говорити про сентиментальний пафос творів Горація, "Буколіків" Вергілія, ідилій Теокріта, повісті Лоша "Дафніс і Хлоя" не варто, бо в них немає "емоційної рефлексії самих персонажів і ще більше — їх авторів" . Перші проблиски сентиментальності він знаходить в творах провансальських трубадурів (XII ст.). Пафос сентиментальності яскраво виявився у літературі XVIII століття. її героєм була проста, скромна, щира людина, яка зберегла пережитки патріархальності. Цей герой став предметом художньої рефлексії.

Витоки сентиментального почуття в українській літературі сягають XVII—XVIII ст., вони зароджуються в епоху бароко. Письменники-сентименталісти проймаються співчуттям до героїв, які не можуть знайти гармонію в реальному житті. Вони далекі від соціально-політичних конфліктів, але близькі до природи, їх чутливість йде від "серця". Для героїв І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки ("Чайковський") характерні непохитні моральні переконання, бажання подолати свої страждання, внутрішній стоїцизм.

На формування українського сентименталізму помітний вплив мав кордоцентричний характер української філософії. "На відміну від західноєвропейської філософської традиції, де "серце" ніколи не мало онтологічного аспекту, — відзначає І. Лімборський, — в українських мислителів воно вже з часів Г. Сковороди виступає як джерелом усіх почуттів, так і інструментом пізнання, якому слід беззастережно довіряти".

У підручнику "Введение в литературоведение" за ред. Г. Поспєлова є таке визначення сентиментального пафосу: "Це душевна зворушливість, викликана усвідомленням моральної гідності в характерах людей соціально принижених або зв'язаних з аморальним привілейованим середовищем".

Умови для виникнення сентиментального пафосу існують і в літературі XIX—XX століть. Яскравим прикладом є повість Ф. Достоєвського "Бідні люди". її герой чиновник Дєвушкін — бідна, маленька людина, яку зневажають співробітники за те, що лише переписує папери. Але він гордиться, що чесно заробляє собі на шматок хліба, вважає себе доброчесним громадянином, високо цінить свою "амбіцію", свою репутацію, готовий захищати себе від приниження.

Пафос сентиментальності є у творах Ю. Федьковича ("Люба-згуба"), П. Грабовського ("Швачка").

Здатність до емоційної рефлексії сприяла появі не лише сентиментальності, але й романтики.

Романтика

Сентиментальність — це рефлексія розчуленості, зворушеності, викликана минулим життям з його простотою, моральною досконалістю відносин і переживань. Романтика — це рефлективна захопленість, звернена до піднесеного, до ідеалу. Слово "романтичний" (франц. romantique) вперше з'явилося в англійській поезії і критиці в середині XVIII ст. (Томсон, Коллинз) для означення пафосу творчості.

Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій.

О. Веселовський називав романтичних письменників ентузіастами. Романтика є ентузіазмом емоційних прагнень і почуттів. Вона з'явилася в епоху середньовіччя, нею проникнуті твори про легендарних рицарів, любовна лірика Петрарки, роман Сервантеса "Дон Кіхот", трагедія Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Романтичний пафос присутній у творах сентименталістів, романтиків, реалістів і неоромантиків.

Ю. Ковалів визначає романтичний пафос як "мрійливо-піднесений настрій, якому притаманні спалахи почуттів, загострене переживання незвичайних подій, процесу діяльності, протиставлений буденності".

Гумор і сатира

Гумор (лат. humor — волога) — це відображення смішного, кумедного в життєвих явищах і характерах, прояв оптимістичного, життєрадісного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над відсталими, безперспективними. Гумор може бути м'яким, доброзичливим, сумним, саркастичним, в'їдливим, вульгарним. "Об'єктом гумору, — за спостереженням Ю. Коваліва,— постає не цілісне явище, предмет чи особа, а окремі огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні конкретній ситуації людські вчинки...

Гумор, охоплюючи суперечності та контрасти життя, твориться насамперед метафорою, а не порівнянням, що дає змогу розкривати піднесене в обмеженому, дрібному факті, тому він у художньому вираженні часто набуває не так критичного, як оптимістичного забарвлення".

Гумор — це здебільшого прояв оптимістичного, гуманістичного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над безрадісним, безперспективним. На думку Вольтера, сатира повинна бути колючою і водночас веселою. Жало сатири спрямовується проти соціально вагомих потворних фактів. Об'єкт сатири — соціально-комічне, небезпечне для суспільства і людини, об'єкт гумору — елементарно-комічне. Сміх у сатирі і гуморі має різну тональність, різні рівні соціального і художнього осмислення життєвих явищ. В одному творі деколи співіснують гумористична і сатирична тональність. У гуморі й сатирі можуть поєднуватися такі види комічного, як дотепність, іронія, сарказм, і такі художні засоби, як пафос, каламбур, карикатура, пародія, жарт, гіпербола.

8.1.6. Конфлікт