Розділ 13. літературний напрям

є) сила людини не у можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості і себелюбства ("Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі і не може увійти в царство Боже");

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою і подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Емблема — фігурне зображення, яке передає характер предмета. Емблема має три частини: перша — зображення, друга — заголовок, третя — підпис, який пояснює предмет. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський, йому належить і раковий вірш. Приклад такого вірша, який "можна читати в обох напрямках", наводить Д. Чижевський:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мнь сьнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII — першої половини XVIII ст. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673—1674 рр.) вчені вбачають "типовий зразок бароко". В шкільних драмах різдвяного і великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією ("Найліпший сон", "Продав кота в мішку").

Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям грунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.

Бароко — перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, — писав Д. Чижевський, — поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."

За Д. Чижевським стиль бароко є циклічно повторюваною фазою. Виразні ознаки барокового мислення спостерігаємо в модерній і постмодерній літературі. Барокові ремінісценсії є в Михайля Семенка, Ю. Андруховича, І Лучука, М. Саченка, В. Трубая, І. Іова. Головне завдання письменника бароко — шокувати, здивувати читача. Постмодерністи намагаються шокувати читача сміливими експериментами, використовуючи парадоксальні метафори, алегорії, жонглюють цитатами, піддають ревізії попередню культуру. Ці ознаки яскраво виявилися у збірці Ю. Андруховича "Екзотичні птахи і рослини".

Постмодерністи звертаються до зорової поезії, особливості якої обґрунтував І. Величковський. Традиції бароко є у міфопоетиці І. Драча, П. Загребельного, химерній прозі В. Шевчука.

13.2. Класицизм

Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі, королі наближали до себе письменників, а ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію у мистецтві.

В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio — розум) і зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою і королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.

Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат "Мистецтво поетичне" (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст.

Школою поетичної майстерності для класицистів була антична література. "Але чи станете ви заперечувати, що наші найвизначніші поети зобов'язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню? Хіба станете ви заперечувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель почерпнув кращі свої сюжети й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому створити новий вид трагедії, невідомий Арістотелю?.. Хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід. Чи можете ви не визнати, що тонкощам свого мистецтва Мольєр навчився у Плавта і Теренція?" — писав Н. Буало у листі до члена французької Академії Ш. Перро. "Слід було б побажати, — відзначав Расін у передмові до трагедії Федра, — аби й наші твори грунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і творіння давніх поетів".

Естетичним підґрунтям класицистів стала праця Арістотеля "Поетика".

Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. "Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі.., — писав Д. Чижевський, — постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови... Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це — певний поворот до ідеалів ренесансу".

Філософською основою класицизму, як уже відзначалося, став раціоналізм. Його теоретик Рене Декарт вважав, що розум є єдиним джерелом і критерієм пізнання. "Я мислю, значить я існую", — заявляв Декарт. Він вважав, що лише розум наближає нас до істини. Розум (високе начало) раціоналісти протиставляли емоціям (низькому началу). З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму. Класицистичний герой підпорядковує свої почуття, особисті інтереси інтересам держави. Він позбавлений сентиментальності, во ім'я держави здатний придушити в собі природні почуття. Так, герой Корнеля Горацій з однойменної трагедії після перемоги над Куріаціями вбиває свою сестру Каміллу зате, що вона шкодує ворога. Керуючись ідеєю державності, батько Горація виправдовує вчинок сина.