Розділ «Частина п'ята «Та встане з него свята землиця…»»

У побудові традиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характерні для слов'янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва: горизонтальний характер розвитку плану житла (збільшення камерності від однієї до трьох, функціональне їх використання та взаєморозташування відносно входу), розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней – належать до спільних для всіх східнослов'янських народів і становлять найдавніший пласт. А от застосування і зрубної, і каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова або суцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведенням їх кольоровою глиною, однорідність вирішення інтер'єру приміщення – це все загальноетнічні ознаки. Регіональні відмінності визначаються на основі вивчення поширення та ступеня їх побутування і діляться на п'ять зональних типів традиційного українського житла: північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний і західний. Дамо їхні коротенькі характеристики, розпочавши з північного (поліського), оскільки саме цей тип житла найдовше зберіг слов'янську ознаку – однокамерність зі стебкою[369] і кліттю[370], які виконували функції господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилі дахи. Господарські приміщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двір. Для центральноправобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло. Стіни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемішаною з половою, пізніше розвинулась валькова техніка, форма була усталена – хата з двома світлицями та сіньми між ними. Зустрічались у цьому регіоні каркасні та зрубні хати (Київщина, Черкащина), збудовані з соломи, очерету, лози, інколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму із довгим виступом стріхи, на горищі зберігалось різне начиння.

Для центрально-лівобережного регіону України характерні хати «в шули» та зрубні. Розповсюдженими були мазанки і глиняні хати з великою кількістю різноманітних оздоб.

На Півдні України основними будівельними матеріалами були камінь і глина, широко використовували вапняк та черепашник. Хати нагадували напівземлянки, стіни обмащували синюватою глиною, верхні частини фасадів оздоблювали вирізані кінські голови або змії.

Західний тип найбільш різноманітний у своїх варіантах: на Бойківщині будівлі зводили з високими гострими дахами, з галереями, прибудовами, використовуючи переважно дерево; стіни не білили, на Лемківщині галереї та прибудови відсутні, форми більш строгі, на дверях кожної хати малювали «квіт» – дерево, кожна гілочка якого символізувала народження дитини. Гуцульське житло менше за розмірами; комплекс господарських будівель утворював замкнуті двори. Надзвичайно велика кількість декоративних оздоб – головна ознака хати гуцула. На Закарпатті, особливо рівнинному, хати нагадують будівлі центральних районів України. Це білі хати з трикамерним плануванням.

Покрівельний матеріал для різних частин України теж був різний: на заході – дерево (щепа, драниця, гонта), в зоні лісостепу – солома, очерет, якими «вшивались» хати.

До спільних українських ознак належить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завжди знаходилась в кутку біля входу і повернута була устям[371] до чільної стіни, а покуті по діагоналі від печі, у протилежному від входу кутку.

Розташування меблів у хатах теж було чітко визначене. У селянських сім'ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками. Найдавнішими були нерухомі меблі, передусім лави. По всій Україні їх ставили вздовж чільної та причілкової стіни, з'єднуючи на покуті. Подібною до лав була конструкція «полу» – спального місця. Пізніше його стали замінювати переносними дерев'яними ліжками. Невід'ємною частиною хати була «жердка», яка нерухомо кріпилась до стін і стелі над «полом», у будень вона слугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувались рядна та килими. До стіни у протилежному від печі кутку мисник – невеличка полиця – шафа для посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски – над «полом». Кількість рухомих предметів була обмеженою: стіл, який ставився до покуті, скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті. Це було місце, де зберігались предмети, яким надавалось значення вищої культурної цінності сім'ї: стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше – документи та фотографії тощо.

Особлива роль у житті відводилась долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх збивали з червоної глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєрідним утеплювачем, служила замість лавки на подвір'ї тощо), теж дбайливо доглядалась, постійно підмащувалась глиною.

Існувало багато обрядів, пов'язаних із будівництвом хати: на тому місці, де мали її звести, залишали чотири перепічки на ніч. Якщо один із хлібців зникав, тут можна було будувати хату, якщо все залишалось без змін, це був знак, що господаря, якщо він не зважить на пересторогу, чекають злидні.

Помешкання ніколи не зводилось на тому місці, де росте бузина – «чортове дерево», при закладанні підвалин на покутньому стовпці клали якісь гроші, щоб велося у господарстві. Коли підвалини були закріплені, роботу припиняли і робили обрядовий обід, на покуті майбутньої хати. За обідом домовлялись, коли зводити стіни та як організувати толоку. Хату будували швидко, завершувалось будівництво обов'язково до заходу сонця. Потім хату прикрашали, власне не всю хату, а лише східний причілок (застільне вікно мало бути повернуте на схід). Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер'єр було оформлено. На входини гості несли із собою хліб і сіль – символи достатку, бажали щастя в новій домівці.

Одяг

Формування українського народного костюма відбувалось у складних політичних, соціально-економічних і культурних умовах під значним впливом різноманітних чужоземних культур. Тому існувало велике розмаїття варіантів і типів народного костюма, регіональних відмінностей, а то й побутуванню деяких елементів лише у певних місцевостях України.

Найдавніше вбрання мешканців території України нічим не відрізнялось від одягу населення інших країв – шкур вбитих тварин. Пізніше з'являються вироби з грубого полотна, примітивного крою та виробництва. Різноманітні археологічні знахідки часів Київської Русі дають право говорити дослідникам, що деякі елементи одягу тих часів стали прототипами селянського одягу українців, який вже досконало вивчений і описаний. Можемо з певністю говорити, що на той час уже були відомі й широко побутували такі елементи одягу, як кожух і опанча, сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук, вінець, постоли, чоботи, личинці тощо. Типовим одягом населення давньоруської держави була сорочка – довга й коротка, у чоловіків тунікоподібна, глуха, з прямокутною горловиною, без коміра. Як поясний одяг у чоловіків відомі вузькі штани гаші, ногавиці, як верхній – свита із сукна, кожух, на голови одягали в'язані, плетені або валяні шапки – клобуки, на ноги личниці. Жіноче вбрання складалось із довгої з рукавами сорочки, як поясний одяг використовували незшиті шматки тканини, на голову одягали вінці, обручі, перев'язки, а заміжні жінки – пової з рушників, очіпки. Необхідною приналежністю і чоловічого, і жіночого костюма був пояс. Одяг вищих верств населення відрізнявся від народного лише якістю матеріалу, доповнювався дорогим хутром, золотим шитвом тощо. Комплекси одягу сформувались остаточно у XVIII ст. Деякі елементи варіантів українського вбрання були близькими до польського костюма, мали багато спільного з кавказьким. Відбулось і значне розшарування типів одягу за соціальною приналежністю. Ми почнемо короткий опис українського національного вбрання з жіночого одягу і насамперед з прикрас, оскільки вони не лише характеризують особливості вбрання українського жіноцтва, а й дають багатий матеріал для дослідження різноманітних впливів на народ.

Жіночі оздоби, знайдені під час археологічних розкопок, свідчать про значний вплив візантійської та арабської культур. З XVI ст. основною прикрасою українок було намисто з коралів та дукачі. Дівчата уквітчували голови маками, чорнобривцями, мальвами, волошками, жоржинами, на Закарпатті – вінками, «косицями», гірляндочками з квітів над вухами. Стрічки в різних місцевостях України носили по-різному. На Правобережжі, Київщині, Вінниччині, Волині стрічки (бинди) прив'язували до війка, щоб вони спадали на спину. На Чернігівщині їх пришивали до поперечної стрічки, яку зав'язували на шиї. На Полтавщині та Харківщині стрічки вплітали в кінець коси. Крім стрічок і квітів, у деяких районах широко використовувались як головні прикраси мідні ланцюжки, намистинки, вінки з пір'я, мідні підвіски над лобом, фарбоване пір'я, що затикалось прямо у волосся, у плітки, поширені на Галичині та Бойківщині, – сплетені на кшталт кіс червоні парусні нитки, які об'єднуються внизу в одну або дві китиці тощо. У вуха одягали сережки, які формою нагадували гачок з підвішеним щитком, прикрашеним кольоровим склом і трьома довгими підвісками з намистинками. Улюбленим оздоблюючим матеріалом українок були коралі, бурштин або скло, з яких робили й намисто. У гуцулів, наприклад, намисто зберегло найдавніші ознаки, оскільки виготовлялось інколи з насіння клокічки. До шийних оздоб належали також дукачі та згарди. Дукачі – монети, що носили на ланцюжку окремо у певній кількості (5, 7) або разом із намистом. На заході України замість дукачів на ланцюжок підвішували один або кілька металевих хрестиків. Що стосується згарки, то це найхарактерніша прикраса релігійного характеру, що складається з нанизаних маленьких хрестиків, між якими висять мідні трубочки або спіральки. Відома в основному на Західній Україні селянка – намисто у вигляді стрічки, виплетеної з маленьких намистинок, яка зав'язується ззаду на шиї.

Щодо прикрас на руках, то металеві браслети, наприклад, крім Галичини, ніде на Україні не використовувались. Гуцульські ж браслети ретязки, нараквиці – це мідні ланцюжки та вовняні або шкіряні пояски з різними візерунками геометричного характеру. Персні ж та каблучки носили скрізь на Україні. Крім того, персні мали багатший вигляд, бо були прикрашені кольоровим склом або малюнком.

Лише гуцулам відомі поясні оздоби у вигляді мідних пряжок різної форми, всіляких фігурних гачків тощо.

У давнину в слов'янок не було різноманітних зачісок. Дівчата ходили з непокритою головою, розділивши волосся проділом посередині та відкинувши на спину, жінки ховали його під головним убором. Пізніше на Лівобережжі традиційним стало зачісування волосся на дві сторони, сплітання в коси або обвивання їх навколо голови вінком. У свята сплітали одну косу з кісниками або робили складніші зачіски – косокілку, зв'язку, начос.

Для Придністров'я характерне заплітання волосся у чотири коси, коли передні коси підплітаються біля скронь у задні, розділені на дрібні косички-дрібушки та укладені навколо голови; одну з кіс перекладають через середину голови. На Закарпатті дівчата трохи напускають волосся на лоб, закриваючи вуха, а решту волосся заплітають у дві маленькі кіски.

Заміжні жінки в більшості регіонів України волосся закручували вузлом і ховали під очіпок. На Волині та Галичині волосся в заміжніх жінок підтинали до рівня отвору вуха, а потім одягали очіпок, на Бойківщині коси укладали під очіпок, залишаючи два довгих пасма, які завивали кучерями.

На Україні побутувало чимало різних способів запинання хусток. На Лівобережжі хустину складали навскіс, обмотували навкруг голови поверх кіс, щоб тім'я було відкрите. На Правобережжі хустину зав'язували під підборіддям, на Галичині на голову клали луб'яний вінок, обв'язували тонкою хустинкою, укладаючи її своєрідною шишкою, а віночок оздоблювали гребінцями і шпильками, з-під нього звисали дві коси.