Розділ «Частина п'ята «Та встане з него свята землиця…»»

Глиняний посуд треба було вміти вибрати і приготувати до користування. Наприклад, вважалось доброю ознакою, якщо при постукуванні горщик чи миска лунко віддзвонювали. Безпосередньо перед використанням глиняний посуд обмивали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.

Звичайно, ми не розказали і десятої частини того, що було пов'язане із гончарством, але бодай деякі відомості можуть бути корисними для тих, хто цікавиться українськими ремеслами.

Ткацтво

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребінки, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті в XVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, в Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам'яну або дерев'яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п'ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювались протягом чотирьох днів, їх обмолочували і викладали солому «вилежуватись» на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли горницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на мички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив'язували куделі до гребенеподібного пристрою – потася – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції із сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

Обробка шкіри

Обробка шкіри – одне з найдавніших занять людини, яке на Україні ще в дохристиянський період набуло високого розвитку як у технічному, так і технологічному плані. Це заняття безпосередньо пов'язане з мисливством та скотарством. Спершу існувало як допоміжне, а з розвитком міст виділилось в окремий промисел. Вичинкою шкур для одягу займались кушніри, існували кушнірські цехи, а також окремі кустарі, що вичиняли шкури. Обробка шкіри складалась із кількох етапів: шкіра просушувалась, відмочувалась у ямі з водою, очищалась уламком коси від міздрі та знову вимочувалась 9—12 днів у розчині з борошна, висівок і солі. Потім шкури просушувались, намащувались глиною і замочувались розчином. Після цього їх «ключували» (розгинали), натирали крейдою і знову вичищали міздрою, для чого шкура розтягувалась на дерев'яній рамі (п'ялі). Волові й конячі шкури спочатку узолювали сумішшю вапна та попелу, потім з них здиралась шерсть і вишкрібалась міздря, шкура «дубилась» у хлібному квасі з дубовою корою від 1 до 5 місяців. Після «дубіння» шкура просушувалась, фарбувалась і змащувалась дьогтем. Шкуру-сирицю виготовляли лимарі, обробляючи у воді й розчині: очищали від шерсті, вимочували сирицю в розчині солі, розминали, змащували жиром, зм'якшували і різали на окремі паси. Ці паси викручувались навколо стовпа, затягуючи якнайтугіше за допомогою кінської сили. Із сириці виготовляли кінську збрую. Із волячої та кінської шкури шилось взуття, шкури використовували також для оздоблення верхнього одягу тощо.

Гутництво

Скляні вироби на Україні поширювались в основному як вироби із заморських земель, хоча вже з часів Київської Русі було відоме гутництво як допоміжне ремесло. Найбільшого поширення воно здобуло на Чернігівщині, на Поліссі, де було достатньо потрібної сировини. Займались цим промислом, як правило, сімейні колективи, орендуючи після закінчення сільськогосподарських робіт частку землі з лісом, озером, млином.

Як сировину використовували пісок, крейду, вапно, тугоплавкі глини, з дерева добували вугілля, смолу і поташ. Виготовляли, крім віконного скла, посуд, який прикрашали невибагливим орнаментом, інколи емалевим розписом. Як високо розвинуте ремесло гутництво занепало у XVIII ст., залишившись у деяких місцевостях промислом місцевого значення.

Килимарство

Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць. За часів Київської Русі ткацтво було досить розвинутим промислом і поширювалось на всю територію держави. Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка вовни до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім обстригали з них вовну металевими ножицями. Робилось це навесні, коли минала небезпека приморозків. Острижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували на дерев'яних гребенях («драчках»). М'яку вовну пряли з кужеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах або у ступах дерев'яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах. М'яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували. Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само, як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження (березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо); закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.

Деревообробка, різьбярство

Дерев'яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатнє начиняння тощо. Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, – випалювання та видобування. Так виготовляли діжки, ступи, ложки, човни тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випилювались ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли досконаліші техніки із застосуванням багатьох інструментів, на основі яких розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок) та стельмахівство (виготовлення возів і саней). З деревиною працювали теслі (груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з матеріалом, а також виготовлення знарядь праці).

Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Від прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва – різьблених меблів, скринь, тарелів, рахв, топірців, шкатулок, люльок тощо пройшло різьбярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме ремесло. Різьбярі застосовували методи випилювання, випалювання, художньої різьби для нанесення символічних візерунків на вироби, які, крім утилітарного призначення, мали й естетичні функції.

До роботи з деревом можна віднести і лозоплетіння, яке особливо поширилось на Поліссі та Західній Україні. З кори берези чи липи, з вербової лози плели коробки-сівалки, кошики для збирання ягід та грибів, виготовляли личаки. Плетіння із соломи поширилось на Поділлі, на Півдні та Сході України. Із соломи плели мати (циновки), короби для зберігання зерна, брилі тощо.

Сьогодні більшість із цих промислів збереглись як види народновжиткового мистецтва.

Архітектура

Знання про культуру народу, яка знаходить відображення в багатьох напрямках господарської діяльності, в тому числі й будівництва, дає можливість простежити шляхи розвитку та збереження традицій у житті народу навіть на сучасному етапі його розвитку.

Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були просто збудовані – з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювались «по-чорному», тобто дим з печі виходив просто у помешкання. У землянці були так звані «волові вікна» – невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалась, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла на території України датуються другою половиною І тисячоліття і залишаються найбільш масовими до XII ст. З X ст. розвиваються багатокамерні типи житла, особливо в середньому Подніпров'ї. З XV ст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця – сіни – світлиця. Від землянки до української хати в тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу – з XV ст. до початку XX ст.