Розділ «Частина друга «Ой вже весна воскресла…»»

Коли Христос помер на Хресті і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: «Жив – жив!» І голінки перебили. А голуб: «Умер!» Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи[213]. На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало.

Яструб, коршак – символ хижацтва. Ворона – роззява. Ластівка – символ весни, її не вільно брати до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Де ластівочка покладе собі кубельце, там буде щастя. На Семена ластівочки ховаються по криницях, позщіплювавшись лапками.

Бджола – «Божа пташка» (Номис), або «Божа мушка», задавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на Похоронах чи поминках. Бджолярство – Святе зайняття, пасіка – Святе місце, а пасічник – побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий, тому тільки він іде на церковні свічки. Наші предки любили «бортництво» (борт – улик з дерев'яного дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола – символ працьовитости: будь робоча, як бджола (приказка).

Церква так само любовно поставилася до бджіл і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. «Чин Благословенія пчел» і 2. «Благословеніє роев пчельних, во улія нова всажденних». Церква молиться: «Да разоряться і погибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем», бо пасіка мусить бути місцем чистим від злої сили диявольської й людської, «да явиться неподвижним многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохранен». Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони держать по пасіках.

Сонечко, чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними, напр. ворон чи ворона, а також галка, що можуть накаркати біду. Пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи… Всю ніч звечора бусові ворони везграяху»; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то попереду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.

Сова, коли кричить, то це на біду, і таке повір'я існує в Україні ще й сьогодні. Напр., Харченко в «Волині» подає: «Не на добре сова кричить, – видно, біду накликає».

У «Землі» О. Кобилянська розповідає: «У день перед смертю чорні ворони окружували безнастанно криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго»… «Не дурно перелетів мені чорний ворон дорогу, – тут має бути або моя смерть, або я не витримаю».

Крук – трупожер і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: «Ворони крячуть – зміну погоди бачуть» (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщують лихо та нещастя, а то й смерть. «Сорока стрекоче, бо гостей хоче», сорока стрекоче – новина буде, але не все добра, пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Не сороки встріскотали», коли за втікаючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й «Орли клектом на кості зовуть».

Про орла Лексикон 1627 р. подає: «Орел – птах, который на пятсотноє лѣто обновляется в источницѣ воднѣ, паки юн бывает».

Коли миша з'їсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).

Сокіл завжди символ хоробрости та скорости, й дуже далеко бачить.

Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, – таким здавна є півень. Коли він проспіває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях-кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у могилу.

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя – хату: «Без півня хата глуха», каже приповідка. «Червоний півень» здавна став символом пожару, підпалу; пустити «червоного півня», – це підпалити хату.

Про те, чому «кур» (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: «Кожного дня доручує Бог стам Алголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.

А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресения».

А інше оповідання пояснює так: «Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить «кукуріку!», що значить: «Світлодавче Господи, подай мирові Світло!» І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній» (рукопис 1531 р.)[214]. З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.

З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька, чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел – птах побожний.

Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. «На клуню часто кладуть старе колесо, – щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі» (Вовк: «Антропологія»). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.

Наш поет П. Филипович про це пише: