Розділ «Частина друга «Ой вже весна воскресла…»»

Де коза туп-туп,

Там жита сім куп,

Де коза рогом,

Там жито стогом,

Де коза хвостом,

Там жито кустом.[209]

У культ тотема взагалі входило перерядження тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво й мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свиньі, а другия тянуща около его». У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: «Знав добре Біг, що не дав свині ріг».

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк – символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: «Голодний, як вовк». Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: «Такий відважний, як заєць». І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: «Зробив ведмежу прислугу»; народня назва його – Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр., їх знає «Слово о полку Ігоревім» 1187 року; тур – символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах.[210]

Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: «Вірний, як собака» (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі – то віщує смерть (Кобилянська: «Земля»).

«Одної темної ночі на дворі завив собака, за нею другий… І зараз же почався пожар! (Короленко: «Історія мого сучасника»).

Собаки щоночі вили – вмирущого чули (Мирний).

«Гавкаючи, собака вибріхує все зле» (Харчук: «Волинь»).

Коли кіт покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні «Фізіологи», або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресения. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому «сволочь», а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що позосталися дотепер у наших народніх творах, особливо в казках. Кінь може бути й віщим і, чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.

Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, – це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).