Розділ «від доби Романових до сьогодення»

1910 - Уряд36 Петра Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до «иноверцев» і заборонив будь-які українські організації'. Відродження України він називав загрозою «російській православній цивілізації». В окремо надісланій інструкції' Столипін роз'яснив губернаторам, що його циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей».

1910, 1911, 1914 - Закриття колоніальною владою «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 (березень) - Очолюваний Столипіним уряд Російської імперії' не дозволив відзначати 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Не останню роль у забороні відзначати роковини Шевченка відіграли ватаги київських чорносотенців, найвище керівництво яких знаходилося в Санкт-Петербурзі.

1911 (вересень) - Перебуваючи в Києві, Петро Столипін заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде... І водночас він хвалив київські чорносотенні організації', їхню мету й форми діяльності.

1911 - Постанова VII-го дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії'.

1912 — У Києві вийшла книжка київського цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма», в якій дає він рекомендації', як швидко й ефективно провести

русифікацію. Наступній гвардії' русифікаторів він радив правильно спря-

/- • 37

мувати шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови батьків .

1914 - Заборона царською владою святкування на окупованій Росією частині України 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Проте людський дух був сильніший від усяких заборон. Незважаючи на те, що могила поета була оточена кордоном поліції', на Чернечу гору в Каневі йшов величезний потік людей.

1914 (липень) - Указ російського імператора Миколи II про заборону всієї інородної, у тому числі й української, преси. Це рішення мотивувалося загостренням міжнародної ситуації. Після 20 липня всі українські газети в Росії припинили вихід. Згодом, після завоювання Галичини російськими арміями й там були закриті українські газети.

1914 - Зі вступом російських військ до Галичини (до Львова вони увійшли 3-го вересня за сучасним календарем) головнокомандувач армії' Російської імперії' - великий князь Микола Миколайович, - царський небіж - оголосив маніфест, в якому зокрема говорилося: «Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити38». Як цей «промисел божий» виглядав, проказали діяння нових окупантів - арешти, депортації' та нищення культурних надбань.

1914 - Губернатор нової «російської провінції» - Галичини й Буковини - Георгій Бобринський у першій промові окупаційної влади заявив, що Східна Галичина й Лемківщина - невіддільна частина єдиної великої Росії', а корінне населення на тих землях завжди було російським, тому їхня адміністрація має бути заснована на російських началах. Оскільки впродовж щонайменше півстоліття з боку Росії' робилися величезні вливання в москвофільські структури, то багато хто в серпні 1914 року вважав себе «русским», а царські війська - визволителями. Проте дуже швидко виявилося, що рідна «русска» мова є мало зрозумілою місцевому населенню, а ментальність є неприйнятною. Це лише додавало графу

Бобринському снаги вводити «нові порядки» й «нові закони». Своєю місією вважав він надання «російського характеру» ново-приєднаним землям. «Я буду тут запроваджувати російську мову. закон та. порядки», - заявив він, займаючи нову посаду.

1914 - На нові порядки39 не довелося довго чекати. Захопивши Галичину, російська окупаційна адміністрація тут же спалила бібліотеку й друкарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації', але не чіпала німецьких (хоча з німцями Росія воювала!), польських та єврейських установ. Пояснення такому підходу дала газета «Киевлянинъ», написавши: «...Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом».

1914 - Доповідна записка полтавського губернатора Олександра Багговута міністрові внутрішніх справ російської імперії' Миколі Маклакову, яка дає найповніше уявлення про ставлення40 росіян до української проблеми в Україні:

1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» - это «окраина» государства в былые времена.