Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

           Въ КієвЂ и поклонъ му достойный отдавши

           Съ православными, почалъ раду въ томъ чинити

           Жебы могли пастырей православныхъ мЂти

           Въ церкви своєй, на мЂстцахъ владыковъ унЂтовъ,

           Которыхъ маєтъ народъ нашъ за єзуитовъ,

           Кдыжъ унЂяты зъ ними єдиномудрствуютъ,

           ВсЂхъ побити подъ владзу папы усилуютъ.

           Обравши теды згодне всЂ зъ людей духовныхъ

           Честныхъ мужей и въ писмЂ бЂглыхъ, особъ годныхъ,

           ПатріарсЂ святому ихъ презентовали,

           О посвяченя ихъ на владыцства жадали.

           А кгды святЂйшій отецъ зъ ексархомъ обачилъ

           Слушность въ жаданю, особъ тыхъ посвятити рачилъ:

           Іова Борецкого на митрополію

           И владыкъ на кождого ихъ епископію.

Ґарантії дані козачиною і православною шляхтою рішили справу. З дня 13/VIII маємо окружну грамоту патріарха до православних Польщі й Литви, де він між иньшим, хоч і досить глухо, поручає їм визначити кандидатів на посвященнє — «вибрати собі епископа, апостоломъ и правилъ узаконенного, повелЂній и запрещеній міра не бояще ся»[1224]. З огляду на тайність, в якій вела ся вся отся справа, грамота ся мала чисто формальне значіннє; головну вагу мали наради зібраних у Київі делєґатів з ріжних країв, або тайнї пересилки з православними громадами владичих столиць. Вважали потрібним позбути ся королївського комісара, що сидїв у Київі для нагляду за патріархом, нїби то щоб провести його до границї. Патріарх заявив, що вже буде їхати, й вибрав ся в дорогу. Їхати через Поділє він не схотїв і Пачановский провів його тільки до Білої Церкви, а там передав на руки полковника козацького Богдана Кизима, що мав відвезти патріарха до границї, сам же Пачановский поїхав до короля. Тодї патріарх вернув ся до Київа, мотивуючи се небезпечністю дальшої дороги, і тут не маючи над собою королївського ока, приступив до посвящення владиків[1225].

Першим посвячено звісного нам ігумена київського брацького монастиря Ісайю Копинського на епископа перемишльського. Кілька день пізнїйше свячено Йова Борецького на митрополита. Потім Мелетія Смотрицького на архіепископа полоцького[1226]. Робило ся се в великій тайнї, в брацькій церкві, по ночи, при чім вікна церкви були забиті дошками і завішані, щоб світло в церкві не притягло чиєїсь уваги. Співав потиху тільки співець патріарха[1227]. Крім патріарха, як два иньші владики, брали участь в церемонїї звісний нам митр. Неофит, що здавна пробував в Київі, і епископ Авраамій, що приїхав з Теофаном. Пізнїйше, виїхавши з Київа з кінцем року під охороною козацького полку і самого Сагайдачного, в супроводї духовенства, шляхти й иньшого народу, патріарх в ріжних місцях своєї подорожи посвятив іще трох владиків. В Терехтемирові висвятив він тутешнього ігумена Єзекіїля Курцевича на епископа володимирського (на сю катедру був призначений виленський ігумен Леонтий Карпович, але він захорував і вмер під той час). Потім в Білій-Церкві посвячено ігумена чернчицького монастиря Ісаакія Борисковича на епископа луцького. Нарештї заїхавши до маєтности кн. Стеф. Четвертинського м. Животова, в Браславщинї, в перших днях лютого с. с., патріарх посвятив тут іще ігумена мілецького Паісія Іполитовича на епископа холмського[1228]. Чи робили ся сї посвящення в дорозї для лїпшої непознаки, тому що справа посвящень стала вже голосна, чи кандидати, не поспівши на час, догонили патріарха вже в дорозї, трудно сказати.

Кінець кінцем висвячено було разом митрополита і пятьох епископів, а шостого наставлено приїзжого епископа Авраамія владикою пинським. Таким чином православний епископат був в цїлости відновлений. Але тим часом виникало питаннє далеко складнїйше — як добити ся признання і лєґалїзації від правительства сїй єрархії, поставленій самовільно, з нарушеннєм віками усвяченого королївського «права подавання» православних бенефіцій. Скрутне положеннє польського правительства подавало на се надїї, і навіть можливо, що подані були з правительственних кругів деякі приводи до сих надїй. Але від того до формальної лєґалїзації було ще далеко.


ПЕРЕГОВОРИ З ПРАВИТЕЛЬСТВОМ 1620-1 РР.


Розрив Польщі з Туреччиною, козаки під Царгородом, похід Іскандер-баші на Молдаву, незручність Жолкєвского в відносинах до козаків, безрадність і пасивність польського правительства супроти козацьких відносин, цецорська катастрофа, панїка в Польщі, польські заходи коло козаків, переговори з Патр. Теофаном, соймові дебати, промова Древинського, постуляти православних, постанови сойму 1620 р.

Польські правительственні круги прожили весь 1620 р. в великій трівозї, яка все степенувала ся (зростала) протягом року. Над сподїваннє, згода уложена з Турками попереднього року показала ся не тільки не трівкою, а власне стала прелюдією до страшних плянів на повне завойованнє Польщі, прийнятих в султанських кругах. Близшим приводом розриву мав послужити факт, що в війнї семигородського воєводи Бетлен-Ґабора, члена протестантської лїґи, з головою католицької партії, цїсарем Фердинандом, польське правительство підтримувало свого союзника Фердинанда, і польські своєвільні банди т. зв. Лїсовчиків напали в осени (1619) на Угорщину й погромили військо Ґабора. Бетлен-Ґабор був турецький васаль і протеґованець, і ся польська півофіціальна участь в його погромі записана була на рахунок Польщі на турецькім дворі. До того Іскандер-баша додавав поголосок про пляни козаків до ґрандіозного морського походу на турецькі землї. Під впливом сього вже під весну 1620 р. в турецьких кругах була рішена й проголошена війна з Польщею. Султан рішив сам особисто на зиму рушити в похід, щоб з весною ударити на Польшу для завойовання, а поки що — вислати Іскандер-башу на Молдаву, щоб скинути воєводу Ґраціана, що скомпромітував себе як союзник Польщі. Всї представлення польського посла в Царгородї нїчого не помогали, його трактовано з найбільшою зневагою. Одинока річ, що могла б по гадцї візира відвернути війну — се коли б польське правительство зруйнувало пограничні українські міста і до чотирох місяцїв винищило козаків. З рештою турецьке правительство, не покладаючи ся на запевнення Поляків, само рішило забезпечити себе від козацьких нападів і вислало ще в мартї башу на днїпровське устє, щоб там побудував замки на козаків[1229]. Коли ж невважаючи на всї заходи в липнї своєвільні козаки дїйсно рушили на море, справа була безповоротно рішена: посол польський поспішив утїкти з Царгороду[1230]. Козаки пройшли в околицї Царгороду і грабували їх з нечуваною відвагою, а страх перед ними був так великий, що приходило ся киями згоняти турецьких матросів, щоб ішли на тих кілька ґалєр; які постягано, щоб вислати на козаків[1231]. Розумієть ся, ся флота в таких обставинах нїчого не годна була зробити козакам, і ті, попустошивши околицї Царгороду, пішли в иньші сторони. Здобули й спалили до останку Варну, де було не меньше 15 тис. людности. Бушували де хотїли по всьому морю, як доносив французький посел[1232] .

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 53. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи