Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію — Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустився на Смоленськ — сильно укріплений, майже не приступний 1006), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис.[971] — як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд «царика». Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заклик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війська, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а «царик» з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.

В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйше — запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, приходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, що вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня — посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви[972]; але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та переговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить — і чия візьме гору[973]. Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирало ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка[974], а пізнїйше ще прибувало. По словам участника смоленської кампанїї, «козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: «Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну»[975]. Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.)[976], приходить якийсь більший полк «з України», десь з початком лютого[977]; потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України «що найлїпших» — йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України[978].

Крім того, як сказано вже, оден козацький корпус займав ся підбиваннєм Сїверщини: взято Чернигів, Новгород Сїверський, Почеп, Брянск, Козельск й ин. тутешнї замки[979]. Туди ж вислав король під весну (1610) частину новоприбулого з України війська. Вони здобули Стародуб, під проводом свого старшини Іскорки, заскочивши несподїваним нападом. Московська залога заложила ся в замку і нї защо не хотїла піддаватися; козаки запалили замок, але ті кидали ся в огонь, а не піддавали ся — козаки силоміць де кого уратували, взявши в неволю. Новгород Сїверський піддав ся без кроворозлиття «старшому полковнику» Гунченку, що з трохтисячним козацьким військом приступив під місто. Иньший віддїл здобув Почеп: тутешня людність піддалася козакам, як не сила стала далї бороти ся[980]. З листу «старшого полковника» Андрія Стороженка, писаного весною 1610 р. з під Почепа, довідуємо ся, що з ним в Сїверщинї було 10 до 15 тисяч козаків, і число їх все прибувало. Маємо два листи його, однакового змісту, оден писаний 30 мая, другий 2 червня; в першім він подає число своїх козаків на «десять тисяч і більше», в другім вже «до пятнадцяти тисяч війська і більше»[981]. Коли на весну 1610 р. під Смоленськом, по довгій і безплодній облозї, почали ладити ся до рішучого приступу, рішено стягнути й сей сїверський корпус під Смоленськ; хоч було і тут козаків велика маса, але видно, не могло їх бути забагато. В сїй справі писав до них Лев Сопіга, оден з головнїйших участників смоленської кампанїї, і відповідю на се були згадані вище листи «старшого полковника» сих сїверських полків Андрія Стороженка[982] В листах своїх писаних з сього приводу, він посвідчав, що військо готове йти на сю службу, тільки хотїло б знати умови служби: почім дістануть на чоловіка, і на як довго беруть їх на службу, «нарештї — на кім, на чім і на якім місцї тої убогої крівавої платнї мають упоминати ся по сповненій службі ті що зістануть ся живі»[983].

Та се власне було найтруднїйше питаннє, на яке не міг би відповісти не тільки Сопіга, а й сам король. Жиґимонт сам пускав ся на сю війну по козацьки: «Не на те козак пє що є, а на те що буде». Настягавши війска з тушинського табора і звідки видно, він покладався на будучі успіхи, тим часом тріумфи матеріальних засобів не приносили. Дневники записують все нові й нові козацькі полки, що приходили під Смоленськ, але переважно промовчують про їх дальшу долю. Хоч козацьке військо все згадуєть ся як важний і показний чиновник смоленської війни[984], але велика частина козачини, не дістаючи нїякої платнї, згодом кидала королївське військо і пускала ся сама, чи з Поляками разом в самостійні грабівничі екскурсії[985]. Тому й сїверські козаки не спішили ся до королївського табору, і не знати чи не частина тільки їх туди перейшла[986].

При лїквідації тушинського табору тутешня боярщина рішила просити на царство у Жиґимонта його сина королевича Володислава, і сей плян був прийнятий і московським боярством, що встигло вже зсадити царя Василя. Але Жиґимонт вважав потрібним наперед забезпечити Польщі спірні землї (Смоленськ і Сїверщину), та й на проєкт коронації Володислава не міг рішити ся. В сих ваганнях і ріжних нетактовностях утратив він момент: зайнятий облогою Смоленська упустив Москву і царську корону безповоротно. Аж лїтом 1611 р. удало ся нарештї взяти Смоленськ, і Жиґимонт скликав сойм, щоб заімпонувавши йому здобутками й тріумфами добитися санкції своєї московської війни (повзятої без формальної ухвали сойму) і солїдних кредитів на її дальше веденнє. Сподївав ся, що приверненнє утрачених перед столїтєм провінцій, вибір на московський престіл польського королевича, введеннє польської залоги до Москви, вчинене на сїй підставі — всї сї від віків нечувані тріумфи відчинять йому серця і кешенї шляхти. В своїм експозе передсоймовім і соймовім[987] король підчеркував, що щасливий хід сеї війни, і її незвичайні успіхи виразно вказують, що війна ся була дїлом божим — воля божа в данім разї взяла польського короля за знарядє своїх судів. Він звертає увагу польської суспільности на вагу хвилї, на перспективи, які вона відкриває і — на засоби, яких вимагають сї перспективи, та заохочує до жертв на добро держави. Та шляхта очевидно розсудила, що коли сам Бог поборає на Москву, як запевняв король, то можна безпечно і далї сю війну на саму ласку божу зложити, не піклуючи ся нею і кредитами на неї. Сойм з вдоволеннєм прийняв до відомости успіхи королївські, пробачив йому самовільну війну (хоч і остеріг на будуще, що зачіпної війни король не може вести без згоди сойму), ухвалив звичайний податок, якого далеко не виставало навіть на заплаченнє довгів війську за сю дволїтню війну і — поручив королеви вести далї війну по козацьки «не те на що є, а на те що буде»: на ті здобутки і скарби, які мали впасти в руки короля в Московщинї. І правительство Жиґимонта по всїх тріумфах і комплїментах опинило ся знову з незаплаченим військом: з порожньою касою перед перспективою завзятої війни, що вимагала для осягнення ґрандіозних плянів, начеркнених Жиґимонтом, людей і людей, грошей і грошей.

Се було в осени 1611 р. Обставини були того роду, що справа польська була вже сильно попсована і вимагала енерґічних заходів, коли хотїло ся її направити. Польська залога сидїла в Москві, і правило Москвою боярське правительство іменем Володислава, але в ріжних кінцях Московщини підіймала ся реакція все серіознїйша против сього скомпромітованого правительства; Москва була в бльокадї й тільки енерґічна поміч з Польщі могла виратувати її. Але брак, гроша паралїзував усе, і незаплачені роти росходили ся навіть з московської залоги, та післаного їй в поміч війська, з гетьманом литовським Ходкевичом на чолї. В таких обставинах особливо цїнна була правительству поміч козаків — найменьше вибагливих, найбільше готових служити на непевний кредит: надолужувати незаплачену платню реквізіціями, контрибуціями і простими грабунками. Не маємо подробиць про вербованнє козаків на королївську службу в сих роках, але очевидно не без спеціальної заохоти правительства тягнули вони далї в Московщину під час кампанїї 1611-3 рр.: що більше вичерпували ся ресурси правительства на утриманнє польського війська, тим важнїйшою була для нього поміч козацька. В сучасних листах знаходимо згадку про великий корпус козацький, 15 тисяч, що в осени 1611 р. йшов з України через Білу Русь, очевидно в Московщину[988]. В падолистї того року Ходкевич рахує всїх козаків в Московщинї, в службі королївській, на 30 тисяч[989]; великий корпус козацький був при нїм, віддїл козацький сидїв в Москві, в залозї. Иньші оперували далї в Сїверщинї, а крім того більші або меньші козацькі ватаги на власну руку промишляли в ріжних кутах Московської держави. Коли в серпнї 1612 р. похід Ходкевича під Москву не удався, і він мусїв відступити, козацьке військо відлучило ся від нього й пустило ся на північ, на Вологду, Тотьму, Сольвичегодськ, і потім два роки ходили тут, пустошили край, здобували міста і замки, палили і грабували[990]. Иньші козацькі ватаги брали участь в наїздах провідника банд Лїсовского (аж до р. 1615).

З кінцем 1612 р. польська залога в Москві мусїла піддати ся московським військам, зібраним тимчасовим правительством (орґанїзованим по інїціативі Нижегородцїв при кінцї 1611 р.) Король, не маючи чим заплатити вже давнїйше військо, не міг стягнути нїяких нових сил. Навіть польські вояки, що стояли під Смоленськом, не діставши заслуженого, не схотїли йти з ним під Москву. Як на сміх підійшов Жиґимонт з сином під Москву з горсткою війська — уже по капітуляції залоги, і в свідомости повного свого безсильства і безвиглядности — відступив слїдом і подав ся назад до Польщі.

Воєнні операції йшли потім тільки у Сїверщинї, і тут головну ролю грали козаки. З лютого 1613 р. маємо королївську грамоту до Запорожцїв «в Путивлї», на Запорожу, на Українї й по иньших місцях», де король складає подяку за їх служби в Московській війнї і взагалї за їх останню службу в Сїверщинї, де вони взяли Путивль. Король надав Путивль з волостю Мих. Вишневецькому, що був мабуть одним з провідників, а може й головним провідником в сїй війнї, як пограничний з Московщиною маґнат, властитель Лубенщини і староста пограничної Остерщини; король висловляє надїю, що козаки поможуть Вишневецькому затримати в своїх руках Путивлські землї[991]. В иньшім, пізнїйшім листї король просить Запорожцїв вести далї боротьбу з ворогом і підтримувати Вишневецького[992]. Лїтом того року вони разом з Лїсовчиками і з литовським військом здобули цїлий ряд замків на полудневім пограничу Московщини, заходили під Калугу. На півночи далї ходили українські козаки, притягом 1613 і 1614 р., заходячи під Архангельськ, Холмогори, Олонець, лучили ся з шведськими військами для спільних операцій.

Заразом несли службу і на полудневий границї: на поклик гетьм. Жолкєвского ходили боронити її від татар, а потім від Волохів.

Правительство польське не могло підтримувати далї операцій, в Московщинї і вело безладні переговори з московським правительством, не маючи спромоги виступити більш активно. Сойм, скликаний на початку 1613 р., під вражіннєм останнїх неуспіхів, а ще більше — тих своєвільств, спустошень і грабунків, які допускало незаплачене жовнїрство, перенїсши в границї річипосполитої ту грабівничу роботу, яку розвело було в Московщинї, — різко і рішучо висловив ся против московської авантури Жиґимонта, і всяка надїя на її продовженнє була убита на якийсь час.

Козацьке панованнє на Українї. Своєвільства авантурників з московської війни, постанови сойму 1611 р., ухвали 1613 р. на козачину. Козацькі зачіпки з Туреччиною

Чотири роки українська козачина віддавала неустанні услуги польському правительству в московській війнї. Латала свої злиднї московським добром, мобілїзувала й висилала туди десятки за десятками тисяч української людности, вириваючи її з рам «звичайної зверхности і послушности» польського режіму, помножала й розширяла в нескінченість свої кадри, стаючи силою все більше сильною і активною, — і заразом обовязувала польське правительство як свого невиплатного довжника, за невиплачені платнї, до всякої поблажливости й вирозумілости і до своїх своєвільств і до своїх претенсій. Козацькі впливи, козацьке право, козацьке панованнє на «українї», вже перед тим розвинувши ся сильно, знаходить собі тепер нові опорні точки, нові оправдання в козацькій службі річипосполитій, в козацьких заслугах, в козацьких претенсіях до невиплатного державного скарбу, і не було що думати ставити якісь границї і перешкоди сим претенсіям. Мобілїзуючи ся до походу, зявляючись на Українї в антрактї між двома походами, випочиваючи і ремонтуючись по походах, і козаки — під фірмою козацькою, «подъ заслоною и назвискомъ рыцерства низового козацкого», і ще незмірно гірша, далеко більше хижа і грабівнича ріжна воєнна збиранина — не мали стриму в своїх вимогах: претенсіях до місцевої людности і її хозяїв — панів і державцїв.

Звички сучасної війни, хижої і грабівничої тодї скрізь, так само у Поляків як і Нїмцїв, не тільки у козачини, що зрештою воюючи власним коштом і промишляючи війною на прожиток тим самим була засуджена на мародерство, на обдираннє людности, — переносили ся на відносини домашнї. Люде, особливо з країв близших до театру війни: з Литви, Білоруси, України, не знаходять слів на жалї від шкод і насильств, які терпіли від всякого рода війська з московської війни. «Вже язик не може описати бід і спустошень від своєвільного козацького війська і від частих леж вояків в нашім повітї за всї лїта від початку Московської війни; згинули сили і вся натура людська», пише мозирська шляхта до гетьмана литовського на поч. 1614 р. . «Будемо дивити ся на ту неволю і погибіль нашу», вторує пинський шляхтич, доносячи про козацькі полки, які загостили на лежі до Пинщини з кінцем 1613 р.; «на правду вже сей край видано на мясні ятки; як вовки шарпають убогих підданих, але дістаєть ся і убогій шляхтї: мусять з своїх домів давати грошима стацію — як хто вже їх умовить і згодить, до того пиво, горілку — де хоче мусить взяти, а ще й похвалки ріжні чинять на річпосполиту». Там були ватаги полк. Старжиньского, Путивльця, Мітли, Топіги[993].

А от маленький образок з Київщини (Житомирщина)[994] На лїто 1610 р. заїхав в волости Черняхівську і Шершнївську Стефана Немирича полковник Григорій Пашкевич, з иньшими полковниками Старжиньский, Маґдаленьский, Федір Книш, Козич й ин.), маючи ще при собі велику силу вояків і ріжних своєвільних людей (як казав Немирич — до восьми тисяч). Він з ними страшенно нищив села Немирича і його підданих, так що той, аби видчепити ся, мусїв відкупити ся (дав йому двоє коней добрих і 50 червоних), бо не бачив иньшого виходу (шкоди починені сим військом Немирич рахує — розумієть ся перебільшуючи, на 40 тис. зол., окрім шкоди в збіжу, яку рахує він на 7 тис.). Та не вважаючи на окуп, з початком 1611 року Пашкевич завитав знову до Немиричових маєтностей і почав їх «плюндрувати» і знущати ся з людей, як оповідає се Немирич: «розмаите се надъ поддаными моими безъ погамованья по поганску и по содомску явне паствилъ, жоны и девки учтивыє подданныхъ моихъ кгвалтилъ, а маючи мало на тымъ єще тыє белыє головы, мало не по поясъ кошули пообрезовавши, пасучи лотровскыє своє очи, яко быдло якоє, награваючись зъ нихъ, гналъ по улици; и кгвалты немалыя починилъ: подданыхъ побилъ, помордовалъ, а никоторыхъ позабиявши на смерть ни маємъ ведомости где ихъ тела подевалъ»[995] (таких убитих вичисляє Немирич шість). Возний судовий потвердив, що бачив в маєтностях людей побитих і покалїчених, до семдесяти душ — старих і молодих, потовчених, побитих булавами, шаблями, з ріжними ранами на головах, спинї, ногах і руках; «тыє крычали и волали на тогожъ Григория Пашьковича и на люди при немъ своволне идучиє, ижъ были побиты, потлучоны, поранены, и дочки ихъ погвалчоны, пошкарожоны, маєтности побраны, полупены»[996]. Кінець кінцем прийшло до оружної стрічи Пашкевича з Немиричом, і в нїй Пашкевич з кількома товаришами наложив головою. З актів процесу виясняєть ся, що Пашкевич і його товариші були полковниками козацьких охочих полків, одним з тих ротмистрів, що дістаючи «приповідні листи» (право на навербованнє собі роти)[997] і королївські корогви на знак сього, збирали під ті корогви козаків і всяку збиранину. По словам жінки Пашкевича він «їхав до Москви, на послугу королївську, і там як належить рицарському чоловікови, свої обовязки сповняв, і король, «затягнувши» його на службу свою разом з иньшим рицарством, дав йому корогву і під власть його поручив полк людей рицарських, і він будучи полковником над ними, на ріжних місцях в Москві визначно служив, а потім його король і гетьман (коронний) з листами своїми вислали до тутешнїх країв в ріжних справах і «для зведенъя» більшого числа людей рицарських»[998]. Близшими товаришами Пашкевича в сїй афері виступають одначе не козаки, а ріжна збиранина: Поляки, Серби, Угри, Волохи[999] «чужоземцї»[1000]. А от реєстр майна, заграбленого від Пашкевича, по словам його жінки, що дає нам образок того «добра», яке привозили сї «рицерські люде» на Україну з своїх московських послуг. Забрано у нього, по убитю, «золота, сребра робленого и ламаного (в виробах і лому), клейнотовъ и перелъ, шатъ коштовнихъ, яко злотоглововыхъ, алътемъбасовыхъ и инъшихъ розмаитыхъ єдвабныхъ и штуками розмаитыхъ акъсамитовъ, одамашокъ, атласовъ, китаєкъ, розноє масти, и футеръ такъже яко соболихъ, рысихъ, мармурковъ, кунихъ, бобровъ, лисихъ и инъшихъ розмаитыхъ», на суму 100 тис. золотих польських, грішми — дві тисячі червоних, «а на возї в двох скринях монетою ріжною московською і польською, талярами і червоними золотими 20 тис. золотих поль», коней дванадцять упряжних, і т. и.[1001].

Супроти сих своєвільств і грабовань від тих ріжних «людей своєвільних» з Московської війни чисто козацькі домагання і претенсії блїдли і мусїли здавати ся дуже скромними і льояльними.

На соймі 1611 р., невважаючи на його оптимістичний настрій і прихильність королївським плянам, висловлено було, хоч в обережній формі, бажаннє, щоб король не брав на службу української козачини, «з огляду що українська своєволя бере так дуже гору «під претекстом служби нашої і чинить великі і незносні шкоди і кривди станови шляхецькому в його маєтностях і наших (королївських)». Король обіцяв не брати її на нїякі служби, «хиба б виявила ся нагла потреба річипосполитої», а і в такім разї вербованнє козачини буде робити ся тим способом, що «приповідні листи» видаватимуть ся тільки шляхтичам місцевим, маєтним, котрих би маєтности могли служити зарукою і відшкодованнєм за шкоди, які б починили їх вояки[1002]. Але нагла потреба в козацькім війську не зменьшала ся, а збільшала ся за браком грошей на наєм иньшого війська, а та обставина, що замість правдивих козацьких контінґентів, під проводом виборних козацьких полковників, поручало ся, відповідно до бажання сойму, вербувати в суміш козаків і всяку всячину ріжним, хоч би й шляхетно родженим бандитам-авантурникам, могла тільки погіршати, а не полїпшати справу. Хоч би навіть се були й заможні шляхтичі, що було робити з ними, коли правительство не сповнило своїх обовязків супроти них і не заплатило їх людям платнї?

Але панів заможнїйших, лїпшої марки й не могло бути богато між охочими до того, і приходило ся звертати ся до ріжних шляхетних пройдисвітів, а які результати з того виходили, показують вище наведені звістки й оповідання.

Сойм, скликаний королем на поч. 1613 р. для лїквідації московської справи, завзято і злобно ударяв на короля й його дорадників-інїціаторів московської війни; хотїли судом доходити на них тих шкод, які з того вийшли для річипосполитої; королю заборонили вчинати яку небудь війну без виразного дозволу. На заплату війську ухвалили потрійний побор, але й його далеко-далеко не вистало, і з кінцем року скликало новий сойм, який ухвалив іще шестїрпий побор на сю мету. Репрезентанти східнїх провінцій, що терпіли від козацьких леж, пригадували, що крім вояків треба думати й про козачину. Біскуп виленський напр. в своїй промові[1003] просив застановити ся над тим, що взагалї робити з сею величезною масою воєнного люду, змобілїзованого, призвичаєного за кілька лїт до воєнного ремесла і розбійничого житя, — навіть як би їм заплатити за попереднє, — і звертав спеціальну увагу на козачину: «козацьких військ на всї сторони повно, таких що їх анї річпосполита, анї король, анї гетьмани не затягали, — вони або нас тут вічно будуть непокоїти й нищити, або пересварять нас з котримсь сусїдом, против умов і трактатів; побачимо, що нам вчинять ті козацькі громади, що нищать в. кн. Литовське, і тих що з конфедератів сапіжинських вийшли» (з давнїх банд «царика»).

«Як би ми мали державу добре упорядковану, росправляє далї біскуп-сенатор, їх можна б було законами заспокоїти і розвести, або вивести за границї, на нові кольонїї; але що у нас все робить ся по невчасї, а своєволя так розпустила ся, що її нї король нї закон (nес гех nес lех) не може стримати, то нам на нїщо ті способи, які в державах порядних ідуть своїм порядком; мусимо шукати иньших способів». І він радить напустити якимсь способом ті «купи» знова на Москву. Але шляхетський загал, натерпівши ся від війська, нїчого не хотїв чути про якісь дальші зачіпки з Москвою. Він ухвалив ще шість поборів на заплаченнє довгів воякам, щоб позбути ся військових контрібуцій, а на козаків, всупереч виводам біскупа, що з тим можна б щось починати тільки «в порядній державі» (іn rеpublica bene ordinata) — наухваляли законів і відозв. Вислано до всїх тих своєвільних куп мандати, щоб росходили ся; позволено кождому оружно боронити ся від їх наїздів; уневажнено всякі відклики до приповідних чи рекомендаційних листів королївських і гетьманських.

Нарештї сойм не більше не меньше як ще раз скасував всяку юрисдикцію козацьку, так як би не робив уже того кілька разів: «Тому що сї люде, зневажаючи нашу власть (королївську) і виломлюючи ся з юрисдикції своїх панів і з послушности своїй власти, під котрою живуть, а постановивши собі осібних судїв і старших, не хочуть ставити ся нї перед яким судом, тільки перед атаманами, яких собі установили, — то ми ту юрисдикцію їх касуємо, як противну загальному праву, а піддаємо їх під власть місцеву в їх пробутку»[1004].

Король на жаданнє «чисто всеї річипосполитої», що «одностайним голосом горячо домагала ся, аби ту своєволю карано і гамовано», вислав лист до козаків: наказував, аби вони залишили свій замір іти на Волощину (про се власне принесено вість на сойм), розійшли ся й не чинили шкоди на волости, не зачіпали сусіднїх держав, инакше грозив оружною силою і карами «на маєтностях, жонах і дїтях їх»[1005]. І не покладаючися на вплив сих наказів і погроз, визначено комісію, яка оружною рукою мала зробити лад з козачиною.