TextBook Приходить ся збирати найдрібнїйші звістки, натяки, припадкові подробицї на протягу кількох столїть з цїлого простору східно-українських земель від Хмельника до Путивля, від київського Полїся до чорноморського побережа, та доповняти їх щедро виводами ретроспективними, з матеріалів пізнїйших — другої половини XVI і першої XVII в., щоб зложити собі якийсь образ тутешнїх обставин і загальної еволюції тутешнього житя.
СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.
Фізичні обставини східно-українського життя, богацтво природи, українське дозвіллє
Середнє Поднїпровє, що в перших віках історичного житя українських земель було огнищем полїтичного, економічного, культурного житя для цїлої Східної Европи, в тих темних столїтях (½XIII — ½XVI) стало глубоким перелогом, на якім буйно віджила дївича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї на ново сходили сходи суспільного житя, де в чім навязуючи до традицій давнїйших, староруських, в иньшім — розвиваючи ся вповнї ориґінально серед дозвілля сих здичілих пустинь. Не тільки на мешканця Західньої Европи, призвичаєного вже до тїсного, інтензивно-культурного людського житя, але й на людей з центральних земель вел. кн. Литовського, також ледво що зачеплених якоюсь культурою, сї східнї українські землї середини XVI в. робили вражіннє якихось диких просторів, незвичайно буйних і богатих дарами природи та позбавленних вповнї руїнних слїдів людського житя. Подібне вражіннє, яке робили на Европейця простори Америки — її ґіґантські степи, ґіґантські лїси, ґіґантські ріки, незвичайно буйна природа і незвичайно слабкі слїди людського житя. Звісний литовський мемуарист середини XVI в. Михайло Литвин — чоловік імпульсивний, з буйною фантазією, добре, хоч і не без гіперболїзму, віддає нам сї вражіння від дикого українського дозвілля в своїм трактатї — призначенім для його земляків, також не дуже помащених культурою[3]:
«Київ, пише він, «має ґрунти такі родючі і легкі для оброблення, що як виорати їх парою волів, і то тільки оден раз, буде пребогатий урожай. Навіть не оброблені, сї ґрунти дають рослини поживні для людей своїм коріннєм та стеблом. Також дерева з ріжними благородними овочами і виноградні лози з великими витяхами, зовсїм добрими, — вони дико ростуть самі подекуди на скалах. В старих дубах і буках, дуплястих від старости, зчаста здибають ся рої пчіл і стільники прегарні кольором і запахом.
«Звіря в лїсах і полях така сила, що зубрів, диких коней і оленїв бють тільки для шкіри, а з мяса беруть тільки хребетні, товстїйші части, решту кидають — так його дуже богато. Олениць і диких кабанів зовсїм не вживають. Диких коз така маса прибігає зимою з степів в лїси, а лїтом в степи, що селянин бє їх тисячки. На ріках дуже богато бобрових гнїзд. Птахів сила предивна, так, що весняною порою хлопцї набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлїв, лебедїв, а пізнїйше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до клїток за для їх пер, що прилажують ся до стріл.
«Собак годують мясом звірячим і рибою. Ріки там бувають повні риби, коли нечувані маси осетрів та иньшої великої риби йдуть з моря на солодку воду. Тому деякі з рік звуть ся золотими, особливо Припеть. Дїйсно вона в однім місцї, коло Мозиря на устю р. Тура[4], коли прибуває свіжа вода з джерел, на початку марта, що року наповняєть ся таким множеством риби, що як кинути спис, то він стерчитъ і тримаєть ся просто, немов би його встромив в землю — така там густа риба! Сам би я не повірив, як би не бачив часто, як там черпали без перерви рибу і наловляли часом на оден день тисячку маж приїзжим купцям, що приходять туди під той час, коло повороту сонця (весняного зрівняння)».
Иньші письменники, другої половини XVI в. і першої половини XVII вторують сим звісткам, оповідаючи дива про родючість, буйну рослинність і богату фавну східно-полудневої України — Поднїпровя, Браславщини й східнього Поділя.[5]
Чуда кажуть про незвичайну видатнїсть ґрунту, — так що оброблений як найлихше, він дає неймовірні урожаї, вертає посїв до сто разів. Сїяти там що року не треба — на Поділю досить одного року зорати й посїяти — уродить і на другий, а дасть одного року і другий і третїй урожай. Коли лишити плуг на полї, то він за два за три днї так заросте, що трудно його знайти. Трава на пастівнях така висока, що волів ледво видко в нїй, як пасуть ся: часом навіть і рогів з трави не видко. Ґрунт такий родючий та тяжкий, що треба запрягати волів по кілька пар. Бжоли така сила, що вона робить стільники не тільки по дуплах, але й по ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне убувати. Я сам бачив, оповідає Боплян, як на устю Орели, закинувши невід, витягнули більш як дві тисячі штук риби, і найменші з них були довгі на стопу. Самару козаки звуть святою рікою, за її богацтва, як здогадуєть ся він: її околицї найбогатші воском, медом, звіриною, будівляним деревом; тут пробуває маса рибалок, що за браком соли вялять рибу в попілї, а також сушать її в великих масах.
Полишаючи на боцї гіперболїчні подробицї, ми чуємо в сих відзивах, хоч би й перебільшених, реальні прикмети тодїшнього українського дикого дозвілля. Навіть у сухих рахунковичів, правительственних ревізорів, що описували доходи українських старостів в серединї XVI в., воно вириває вирази здивовання, коли вони говорять про свобідне житє українських уходників Поднїпровя, що «уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду зъ пасекъ, зъ свепетовъ и сытять тамъ собе медъ яко дома»[6], або про роскішні займанщини тутешнїх осадників. «Суть иншыи пасеки, иж и три селища за одну пасеку не стоять, пише ревізор про міщан браславських, — «при которой єсть на милю земли, а в наменшоє на полмили; также в него пашня, стави спустныи, пчолъ мноство, зверъ всякий, сады и огороды овощовыи роскошныи и всякий иншый пожитокъ, в которую пасеку и в земли и в сеножати и дубровы, што ку єй прислухаютъ, не толко не волно єсть никому входовъ и пожитковъ никоторыхъ мети, але и дровна ани травы стебла нихто даромъ взяти не можетъ, олижъ все за поклономъ»[7]. «Пашня тамъ родить збожьє всякоє завжды лепей, нижъли при котромъ иншомъ замъку», — пише иньший ревізор про браславське староство. «Конемъ и въсякому быдлу хованьє тамъ роскошъноє по дубровахъ и свинямъ по дубинкахъ через зиму, а тамъ радо ся быдло всякоє тамъ множитъ. Зубровъ, оленей, лисицъ и иншого зверу множество великоє. Меду тежъ офитость великая, а предне доброго, чистого, белого, безъ бортей и безъ всякоє працы великоє, не только съ пасекъ, але готового съ вепетовъ выдираючи»[8].
Край, досить богатий сам по собі, пролежав облогом кілька столїть. Став перелогом на всїй просторони до глубшого Полїся — поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів, — вибуялим, богатим природними силами, але диким, некультурним. Як і коли стало ся се з колишнїм огнищем східно-европейського житя?
Процес упадку східно-українського житя, здичіннє Східньої УкраїниВелика, кільковікова прогалина в наших джерелах дає можність відповісти на се питаннє тільки дуже загально.
Приготовляло ся се спустошеннє вже здавна, наслїдком упадку державної орґанїзації, державного житя, — з одного боку, сильного натиску кочових орд — з другого; явища сї йдуть в парі й звязані між собою. Уже з другої половини XII в. стає очевидною безсилість державної орґанїзації, княжої власти стримати натиск кочовника над передстеповий пояс української кольонїзації. Передстеповий пояс нищить ся, пустїє. Вся східно-полуднева Україна починає підупадати; житє полїтичне, економічне, культурне починає все сильнїйше й замітнїйше відливати відси в лїпше захищені й спокійнїйші краї західнї й північні[9]. Ослабленнє Половецкої орди в другім і третїм десятилїтю XIII в., можливо, трохи затримало сей процес і дещо улїпшило кольонїзаційні обставини передстепового поясу, але за бідністю джерел про се можна говорити хиба в формі гіпотези. Та слїдом Батиїв погром задає рішучий удар полїтичному житю східньої України, а в дальшій лїнїї — також економічному й культурному. Значна частина східно-української території виломлюєть ся з князївсько-дружинного устрою й вертаєть ся до давнього аморфного житя поодиноких громад під татарською зверхністю. В иньших частях, де князївсько-дружинний режім задержав ся, або відновив ся, він малїє, дрібнїє, вироджуєть ся й затрачує свій полїтичний характер: державно-правні прикмети його слабнуть все більше й уступають місце прикметам приватно-правним[10]. Під тяжкою рукою татарської зверхности, дикої, варварської й особливо неприхильної, підзорливої та ворожої до вищих, правительственних верств, до власти, до всього що може бути завязком орґанїзації, опозиції, відпору, — житє дичіло, вироджувало ся. Вищі, заможнїйші, культурнїйші верстви, вибагливійші що до обставин житя, починають кидати східно-українскі землї, що так мало давали запоруки безпечности, ладу, порядку. Боярство і міський патриціат, духовенство й артистично-реміснича людність мандрує на захід, в Галицько-волинські землї, і на північ, в землї українські, білоруські, великоруські.
Повного спустошення в Східнїй Українї ще нема. Для низших верств, придавлених боярсько-капіталїстичними елєментами, такі зміни на перших початках могли навіть бути досить пожадані. Тим більше, що татарське правительство, поки держало свої орди в руках і могло вести якусь плянову полїтику, безперечно, йшло на зустріч течіям, зверненим проти князївсько-дружинного режіму, й мусїло старати ся як найменьше наприкряти ся українському демосови, там де він ставив ся ворожо супроти сього режіму. Ми бачили в своїм часї, що навіть у слободи, осаджувані татарськими баскаками, збирало ся богато осадників, і люде тїкали туди з сїл княжих[11]. Де князївсько-дружинний режім упадав, — житє демократизувалось, «без холопа і без пана» до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еволюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.
Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна — а се, як знаємо, почало «вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка[12]. Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств — де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Патріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх «отчичів і дїдичів» — ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, — як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, — мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спокійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на «улусах» свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, — житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.
Розумієть ся, як то кажуть — голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, — поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, «уходами», як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.
Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше — як по обставинам.
Відродженнє державного житя під литовською зверхністю, заходи оборонні і кольонїзаційні за Витовта, роздача маєтностей, ослабленнє по Витовтї, дїяльність Олельковичів. Кольонїзація XV віку: замки на степовім пограничу, воєннослужебна кольонїзація в Браславщинї, Київщинї і за Днїпром, селянські воєнно-служебні громади, система замків, господарствоВ другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори, закріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.
Найбільш визначним і енерґічним репрезентантом сих змагань в наших джерелах, в данім ними матеріалї, виступає Витовт. Ми знаємо, що він змагав до того, аби поставити під свої впливи саму Орду, і для того зробив кілька походів в степи, а пізнїйше полїтичними способами — виводячи своїх протеже на ханський престіл, пильнував тримати орди в своїй залежности, і дїйсно вмів осягнути те, що на чорноморськім побережу його воля була законом для тутешнїх Татар. Річні дороги Днїпра, Бога, Днїстра, їх виходи в море хоче мати він в своїх руках, і для того ставить тут ряд замків. Відживають давнї, віками погребані ідеї про урядженнє експортових портів на чорноморськім побережу, митних комор на тих степових дорогах; для їх охорони ставлять ся замки, а в плянах їх мають і ще більше[13]. Наданнє чорноморського побережа Бучацким з 1442 р., що говорить про «замки наші: Каравул на Днїстрі, Чорний город там де Днїстер паде в море, і Качибеїв на морськім березї, з усїма містами, портами, митами водними і сухопутними», та ставить новому державцеви в обовязок укріпити і в лїпший стан привести сї замки й городи[14], — як відгомін свіжої ще памяти про Витовтові заходи на Чорноморю має зовсїм реальне значіннє. В Витовтових часах се були зовсїм серіозні пляни, як показує історія побудовання замку на Днїстровім лиманї (мабуть тогож Чорного городу). Границї України зачеркували ся до чорноморські береги на полуднї, по Донець і Тиху Сосну на сходї[15]. Се був поворот до давнього стану річей — пять столїть назад, як ще турецький поток не залляв чорноморських степів. І в першій чверти XV в., при енерґії Витовта, при великих силах, які давала сконцентрована, в одних руках зібрана Литовська держава, сильна і одностайна під міцною рукою Витовта — сї завдання могли б в значній мірі бути сповнені.
Не без значіння може бути се, що Витовт всю східно-полудневу Україну (окрім Сїверщини) задержував в своїй безпосереднїй власти, не даючи в державу князям. Поділє, коли воно перейшло до нього (західнє від р. 1411, східнє мабуть ще від 1393 р. і без перерви до смерти Витовта), він обсадив своїми старостами. В Київщинї, разом з Заднїпровєм, по смерти Скиргайла, що дістав сю волость на основі умови з Ягайлом, посадив Витовт свого товариша кн. Івана Ольгимунтовича, але не в ролї князя володаря, а в ролї намістника тільки («далъ ему держати Києвъ», як каже русько-литовська лїтопись). І така управа через намістників, очевидно, потягнула ся до самого надання Київщини Олельку Володимировичу (в 1440-1 р.)[16]. Дуже можливо, що Витовт умисно не давав тут волостей нїкому, щоб мати вповні свобідну руку в задуманім руху на полуднє, — щоб вести його по одному плянови на цїлій лїнїї.
На жаль, недостача актового матеріалу з близьких Витовтови часів не дає нам можність слїдити за його заходами коло кольонїзації й орґанїзації в серединї самого того передстепового поясу. Тільки для західнього Подїля (пізнїйшого Подїльського воєводства) задержало ся певне число Витовтових надань[17]. Се переважно записи сум на ріжних маєтностях, роздаваних в державу ріжним особам — Русинам (місцевим і з дальших земель) і ріжним приходням. Таке роздаваннє, инакше сказати — формованнє воєнно-служебної верстви й воєнно-служебного землеволодїння, судячи по захованим вказівкам, вело ся інтенсивно, очевидно — не тільки на поділю, але і в Браславщинї, і в Київщинї[18]. Поруч воєнно-служебного привілєґіованого землеволодїння, що запевняло певну воєнну силу сим землям, формували ся кадри воєнно-служебного селянства, так званих слуг, які звільняли ся з усяких иньших повинностей, або сї иньші повинности зводили ся до minimuma в заміну за обовязок воєнної служби. В пізнїйшій описи київських сїл маємо при сих воєнно-служебних осадах, які в захованім до наших часів фраґментї досить густим рядом криють західно-полудневе київське пограниче, виразні відсилки до Витовтових практик, які позволяють бачити в орґанїзації сих воєнно-служебних кадрів дїло Витовта, безпосередно його та його намістників[19]. Разом з тим мусїли йти заходи коло будови укріплених замків, що мали служити опорними узлами сеї воєнної орґанїзації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 2. Приємного читання.