Розділ «VI. Волинь і Побуже»

Перейдемо до Луцької землї. Її столицю — Луцьк стрічаємо в наших джерелах пізно — в 80-х рр. XI в.[1110], але на істнованнє його вказує вже назва Лучан, що ми стрічаємо вже в першій пол. Х в., у Константина Порфирородного (Λενζανινоι). З неї виходить, що Луцьк тодї був полїтичним центром більшої території, може — більш меньш тієї ж, яка пізнїйше тягла до нього. Традиція колишнього значіння Луцька давала і потім себе знати. Важним центром виступає він в подїях з кінця XI в.[1111], а від середини XII віка (1154 p.) стає столичним містом Луцького князївства. Ним зістаєть ся він до другої чверти XIII в., а й переставши бути княжим столом, зістаєть ся важним центром в землї. Від XIV ж віка Луцьк починає брати перевагу над Володимиром, як столиця цїлої Волини.

При всїм тім з XI–XIII в. знаємо про Луцьк дуже мало. Можемо сказати, що він був кріпким замком. Збудовано його на невеликім, високім острові; ріки — Стир і Глушець й болота наоколо робили його мало приступним. Але в воєнній історії сих столїть він не грає особливої ролї. З оповідання Галицько-волинської лїтописи про жертви Володимира Васильковича ріжним церквам[1112] припадково довідуємо ся про істнованнє в Луцьку епископії; вона була заснована, правдоподібно, за часи істновання в Луцьку осібних князів — за Ярослава Ізяславича або його синів. Катедрадьною церквою була мабуть церква св. Івана, пізнїйша катедра, де ще при кінцї XVI в. лежали «тЂла змерлыхъ господарей хрестіянскихъ великихъ князей рускихъ, и гробы ихъ» стояли[1113]. З звістних пізнїйше церков, церкру св. Дмитра на основі археольоґічних прикмет і традиції уважають за засновану не пізнїйше XII в. Тепер її одначе вже нема: розібрали не що давно. Дуже поважаною сьвятинею був сусїднїй Жидичинський монастир (миля від Луцька) з церквою св. Миколая: лїтописець принагідно згадує, що туди приїздив на прощу Данило[1114]. З иньших околиць знаємо ще княжий двір «в Гаю» — «близь города нЂкоємь мЂстЂ именемь в Гаі». Як оповідає лїтописець, се було дуже гарне місце, «устроєно различными хоромы» (будинками), і церква була тут предивна, «красотою сияющи»[1115]. Але одиноким останком колишнього богацтва і слави тих луцьких церков XII–XIII в. зістала ся нахідка (1861) золотих орнаментованих блях від ікон, як каже урядове стравозданнє — «грецької роботи XII в.», знайдених в замку[1116].

Славний пізнїйше Острог не знати навіть чи й істнував тодї. Непевність в тім, як розуміти слова лїтописи під 1100 р., про городи дані Давиду Ігоревичу «в Божескомъ в ОстрозЂ»: чи за два осібні міста, чи за одно (Божський острог). Я уважаю більш правдоподібним, що се два осібні міста, і — значить — Острог істнував уже в XI в. Але бідьше про нього нічого не чуємо; своє значіннє, як новий центр Погорини, здобуває він собі в XIV в.; острозькі памятки належать до сих пізнїйших часів.

Про старі центри Погорини — Пересопницю і Дорогобуж теж не богато можемо сказати. Вони оба були дуже часто княжими столами, почавши від відлучення Погорини від Волини і аж до остаточного прилучення назад. При тім до останньої чверти XII в., до часів Ярослава Ізяславича, обидва сї міста були, очевидно, столицями нероздїльної Погоринської волости[1117]. З початку згадуєть ся в сїй ролї Дорогобуж; в такій ролї, очевидно, віддано його Давиду Ігоревичу 1084 р., і потім знову 1100 р., коли відібрано від нього Волинь[1118]. В серединї XII в. поруч Дорогобужа виступає як другий центр і княжа столиця Погорини Пересопниця. За синів Ярослава Ізяславича (себ то десь в 70-х рр. XII в.) Погорину подїлено на дві княжі волости — Дорогобузьку й Пересопницьку[1119], і сей подїл тривав аж до переходу Мстислава пересопницького на стіл в Луцьк. Тодї Погорина остаточно злучуєть ся з Луцьким князївством, і від того часу й Дорогобуж з Пересопницею тратять всяке самостійне значіннє. Тепер і Дорогобуж і Пересопниця нїчим не визначні села, а від колишньої столичної ролї їх зістали ся тільки вали городищ та незначні до тепер нахідки — хрестиків, енколпіонів і т. и. Місцеві монастири — дорогобузький Спаса і пересопницький Рождества Богородицї, звістний в українській фільольоґії своїм евангелиєм XVI в., толкованим «изъ языка блъгарского на мову рускую», — правдоподібно, ведуть свій початок теж з тих столичних часів. Вони істнували ще в XVI–XVII в., як пережитки колишнього значіння сих колишнїх міст, тепер не істнують уже[1120].

З иньших городів Погорини досить часто фіґурує ще Шумськ. Хвилево бачимо його навіть княжим столом: серед князїв, що загинули по погромі руських князїв на Калцї, згадуєть ся кн. Сьвятослав кн. Шумський[1121].

Перейдїм до північного Побужа — Берестейсько-Дорогичинської землї. Про долю сеї землї, що то віддїляла ся від Волини то злучала ся знову, я казав уже; неясним зістаєть ся, чи була вона орґанїчно звязана з властивою Волинею (Волинем-Володимиром), чи тільки механїчно, і тому так легко відлучала ся. Відокремляла ся в осібну княжу волость вона не дуже часто. Так було десь при кінцї XI в., коли тодї тут сидїв Ярослав Ярополчич, поки не стратив сеї волости, забунтувавши на свого стрия Сьвятополка (1101 р.); потім в третїй чверти XII в. Берестейську землю дістав від батька, Мстислава Ізяславича, його молодший син Володимир[1122], ще пізнїйше Василько Ярополчич. В оповіданню про сього Василька запримічаємо в перше те відріжненнє від Берестя Дорогичина, з північною частиною землї що ми й потім бачимо: Василько сидїв у Дорогичинї, не в Берестю, й на Берестє дивив ся як на якесь вороже огнище; так виходило б з сього оповідання, але на його детайлї не можна дуже покладати ся, бо не маємо його в автентичній формі[1123]. На початку XIII в. (коло 1209 р.) Берестейська земля якийсь час була відокремлена в удїл Романовичам[1124], але після того знову на довго злучила ся з Володимиром.

Столиця — Берестє в наших джерелах починає стрічати ся від початків XI в.[1125] і зістаєть ся столицею землї до новійших часів, тільки поруч нього з часом виростає той новий центр на півночи — Дорогичин, і до нього починає тягнути північна частина землї. Крім свого значіння як адмінїстрацийного центра, Берестє було важним оборонним пунктом на русько-польськім пограничу; Длуґош хвалить його сильну, неприступну позицію, від Польщі огорожену багнами й коритом Буга, трудним для переходу. Коло його укріплення й прикрашення заходив ся між иньшим звістний уже нам на тім полї Володимир Василькович: він побудував тут нові укріплення з дерева («зруби Берестій»), поставив камяну вежу, «столп» «висотою яко и камянецкый» (a той по лїтописи мав мати 17 сажнїв). Він же збудував (постави) тут церкву св. Петра, обдарувавши її срібними річами[1126]. По смерти Володимира Берестяне вчинили були «коромолу» проти його наступника Мстислава Даниловича, і за те заплатили сильно — але про се говоримо на иньшім місцї.

Дорогичин згадуєть ся в перше в серединї XII в.[1127]; в XII–XIII в. він був останньою більшою осадою на руськім пограничу, але осада тут була давня, як видко з находок камяного знарядя, бронзових окрас і монет (дірґем VIII в.). Замок стояв на високім правім боцї Буга, сто метрів над водою; Буг, розмиваючи берег, знищив значну частину старого городища, що мусїло бути незвичайно богато ріжними культурними останками, судячи по тій масі їх, яку викидає вода Буга. Особливо звертали увагу на себе серед них невеликі оловяні пльомби з ріжними значками, часом — з словянськими буквами, що знаходять ся в великих масах і властиво й досї зістають ся не виясненими, що то воно було. Найбільше інтересний факт в житю Дорогичина — се його бунт проти Данила (про нього низше), що коштував дорого місту: Данило, видко, не пожалував його, здобуваючи від бунтівників, так що потім прийшло ся йому «обновляти» його. Тодї, як каже лїтопись, він поставив тут «прекрасну» церкву Богородицї. Здогадують ся, що в сїй церкви мотім лєґат папи Інокентия коронував Данила на короля. Місцева традиція вказує останки тої церкви Богородицї, але сих останків близше не дослїджено[1128].

Як я вже згадував, уже в 2-ій пол. XII в., в оповіданню про Василька Ярополчича Дорогичин відокремляєть ся від Берестя, й Василько сидить в Дорогичинї, уважаючи Берестє як би ворожим городом. В польських джерелах є звістка про війну Поляків в 90-х рр. XII в. з якимсь «дорогичинським князем», що піддержував Ятвягів і тим накликав на себе польський похід; се оповіданнє, не дуже певне в детайлях, було-б інтересне тим що вказувало-б на істнованнє в Дорогичинї княжого стола і по Васильку[1129]. В 30-х рр. XIII в. його мали в своїх руках мазовецькі князї, не знати коли захопивши. Конрад мазовецький віддав був його на осїдок хрестоносним рицарам, але Данило зараз відібрав його, і після того Дорогичин, з сусїднїм Мельником, належав уже до галицьких земель Данила, тим часом як Більськ і Каменець на Лоснї належали й далї до Берестя. В сїм роздїлї Берестейщини, правдоподібно, треба шукати причин і тих «коромол» XIII в., про котрі будемо ще говорити низше.

Сусїднїй Мельник на Бугу славив ся іконою «святого Спаса Избавника» в місцевій церкві Богородицї. Перед нею молив ся Данило, аби Біг оборонив його від Бурундая, й обіцяв її «украшениємъ украсити»; лїтописець поясняє, що та ікона «и нынЂ стоитъ в велицЂ чести». Про Більськ — останнє звістне нам руське місто на північнім пограничу, знаємо теж тільки, що там була церква, котру Володимир Василькович обдарував іконами і книгами[1130]. Взагалї сей князь, як і Данило, показував якусь спеціальну увагу й ласку своїм північним волостям.

Камінець на Лоснї Володимир поставив на ново в околицї, що по словам лїтописця спустіла була вже від часів Романа. Володимир, як оповідає він, хотїв в 70-х рр. поставити город десь на півночи від Берестя — очевидно, для оборони Волини від литовських нападів, і спинив ся на сих спустїлих берегах р. Лосни. Висланий ним «мужъ хитръ именемъ Алекса, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя», знайшов відповідне місце, і Володимир, виїхавши туди сам «з боярами й слугами», похвалив його вибір, вирубав лїс і поставив тут город, назвавши його Камінцем, — «зане бысть земля камена», поясняє лїтописець; самий город, очевидно, не був камяний. Але в нїм заховала ся досї камяна вежа, по всякій правдоподібности — тодї-ж збудована Володимиром, одна з найцїкавійших памяток нашого будівництва: вона зложена з цегли, на кругло, мала три поверхи, а в горі вінчала ся вінцем; тепер має високости коло 27, а діаметр 13 метрів.

Сусїднїй Кобринь, звістний пізнїйше як гнїздо князїв Кобринських, згадуєть ся тільки раз, в тестаментї Володимира Васильковича: він передав його своїй жінцї, вилучивши з поміж иньших городів свого князївства, що переходило до Мстислава Давидовича. Очевидно, Кобринь мав служити вдовиною частию княгинї[1131].

Полїтика волинських князїв

Про внутрішнї відносини й житє Волини не богато можна сказати, бо відомости дуже скупі.

Якійсь певній полїтичній традиції в XI–XII в. в княжих сферах було тяжко виробити ся, бо Волинь не сформувала ся в замкнене полїтичне тїло, а не мала своєї династиї й переходила з рук до рук аж до другої половини XII в. Становище волинського князя і його полїтика, розумієть ся, мусїли бути зовсїм відмінні відповідно до того, чи він тримав Волинь з Київом разом, чи саму Волинь як київську волость, чи вкінцї — мав боронити ся від апетитів київського князя. Тому про таку скристалїзовану полїтику, як нпр. галицьких князїв, тут і мови бути не може; одначе деякі загальні мотиви запримітити можна.

Традиція, що Галичина колись належала до володимирського стола, здаєть ся, полишила деякі слїди у волинських князїв. Її можна добачати у Давида Ігоревича, коли він пробує забрати собі Теребовельську волость Василька, у Сьвятополка, коли він, здобувши Волинь, хоче доповнити сю «волость свого батька і брата» Галичиною, нарештї в змаганнях Романа здобути собі Галичину. Одначе катеґорично сказати, що як раз ся традиція впливала тут, годї, бо всї сї факти можуть толкувати ся й комбінацією иньших обставин і мотивів.

По за тим одначе в обопільних відносинах аґресивне становище супроти Волини займає Галичина, як сильнїйша, більш сконсолїдована держава. Не кажучи вже про походи галицьких князїв на Волинь, коли вона лучила ся з Київом, Галичина робить і територіальні зривки з Волини. Уже саме розпростореннє Галицької волости на днїстрянськім Понизю робило ся зі шкодою для Волини, бо ся степова україна властиво мусїла давнїйше тягнути до Луцька — до Лучан. Але сею степовою україною волинські князї не дуже, здаєть ся, інтересували ся. Та територіальні страти нею не обмежали ся; ставши міцною ногою на Понизю, галицькі князї сягають і далї на північ: пробують захопити полудневу Погорину, як ми вже бачили. З другого боку вони простягають руку й на Побуже: знаємо, що Галичане якийсь час тримали Бужськ. Але сї страти волинським князям удало ся вкінцї собі вернути.

В відносинах волинських князїв до київських, коли Волинь не належала до Київа, все виходила на верх справа забраних від Волини земель — Погорини й Берестя. Се зазначило ся виразно вже в звістній волинській історії 1097-9 рр. Пізнїйше, коли Ізяслава Мстиславича вигнали з Київа на Волинь, він зараз заявив претенсію на Погорину: «а то волость отца моєго и моя по Горину», казав його син Мстислав[1132]. Але наслїдком тих тїсних звязків, які істнували між Київом і Волинею аж до останньої чверти XII в., ся справа тільки часами виходила на гору, і замовкла, коли Погорина й Берестє вернули ся до Волини в другій половинї XII в.

Противно, на волинсько-туровській границї перевага була, по всякій імовірности по сторонї Волини; бачимо се нпр. у справі Черторийська, а таких відірваних від Туровщини волостей мабуть було і більше в землях горішньої Припети й долїшнього Стира та Горини.

Степ в спеціально-волинській полїтицї XI–XII в. не грав майже нїякої ролї, бо Волинь була закрита від степу поднїстрянським Понизєм, що опанувала Галичина, а Побоже загорнула Київщина. Половецькі напади трапляли ся в волинських землях дуже рідко. Знаємо властиво тільки оден — на Погорину, на початку XII в.[1133], а й припустивши, що лїтопись де що промовчала, все таки мусимо прийняти, що Половцї Волини не давали ся дуже в знаки. Натомість уже з кінцем XII в. мусїли розпочати ся дуже прикрі напади Литви, про котрі починаємо чути щось докладнїйше доперва з початком Галицько-волинської лїтописи. Зараз на початках згадує вона принагідно, що «в землЂ ВолодимерьстЂй бЂда бяше отъ воеванья литовского и ятвяжьского»[1134], і почали ся отсї напади, очевидно, ще з кінцем XII в., бо вже Роман уславив ся своїми побідами над Литвою[1135].