Розділ «Примітки»

Оповідання сього лїтописця знаходять повне потвердженнє в панеґіриках сучасного поета Петра Зухенвірта (Peter Suchenwirts Werke herausg. von Primissier, Відень, 1827), сюди належать його панґірики: перший (рядки 104–111), семий (р. 120–135), девятий (рр. 122–131, 136–142), десятий (р. 89–94), чотирнадцятий (р. 268–272.) Окрім того про перший похід каже Chronicon Budense=Thurocz c. 307 (II cap. XXIX), але очевидно навмисно представляє його в трохи яснїйшим сьвітлї: Людовик попустошив край, а князя взяв у неволю, але пустив, коли той обіцяв йому послушність.

З польських джерел досить докладно оповідають про сю кампанїю записки плоцькі — Monum. Роl. III c. 120; відти повторяють Zdarzenia godne pamięci ib. c. 310; на них же оперте оповіданнє Длуґоша — III c. 240. Записуючи, що 21/VIII 1351 умер Болєслав плоцький під час польсько-угорського похода на Кейстута, плоцькі записки згадують про обіцянку Кейстута охрестити ся й його утечу — et reges supra dicti (замість Людовика тут названо Кароля угорського) confusi redierunt. Лїтопись Мєховського монастиря згадує тільки про похід Казимира — cum magna potencia processerat Liuoniam, sed infirmatus rediit, parum profecit (Monum. Pol. II c. 885). Liuoniam очевидно похибка, видавець в Monum. Germaniae поправляв на Lithuaniam, але з таким же правом можна-б поправлять й на Lubliniam (хоч хронїсти пишуть звичайно все Lublin). Одначе можливо, що тут помилкою написав Ливонію сам лїтописець.

Крім того маємо дві угорські грамоти з того року. Особливо важна перша (Fejér IX, 2 І. c. 77), видана 16 серпня[1101] in descensu nostro in regno Ruthenorum prope metas Volchynie habito; в нїй Людовик на проханнє Кейстута (amicus et proximus noster) дав пробаченнє одному утїкачу. Грамота дана, як бачимо, по уложенню згоди, але перед утечею Кейстута. В другій грамотї згадуєть ся про відроченнє одної судової росправи ad vigesimam secundam diem residencie exercitus regii ad partes Lithvanorum moti; відповідно до того новий речинець визначено на 12 падолиста (secundo die festi beati Martini confessoris, sabbato scilicet — дїйсно сей день припадав у суботу). З сього виходить, що угорське військо вернуло ся на Угорщину десь коло 20 жовтня.

До сього ж походу (але не вповнї виключений і пізнїйший — 1352 р.) може належати згадка в грамотї з 25/IV 1352 (Fejér IX, 2 c. 138, повнїйший текст в Cod. Andegavensis V c. 576)[1102], де Людовик згадує про заслуги двох Никлинів в походї, cum his temporibus non prolongatis, Christi nomine invocato, ad conterendam duriciem et pervicaciam cordis paganice gentis Lythuanorum a Christi fide scissorum in valido exercitu propria in persona accessimus. Так само до сього походу, але також і до походу 1352 р. може належати грамота в Codex Andegav. VI ч. 21, де Nicolaus filius comitis Laurencii видав квіт Izraeli judeo suprunensi на гроші позичені ним на ріжні потреби, мiж иньшим in serviciis domini nostri regis contra Litvanos…

Як бачимо, Людовиків похід на Русь 1351 р. обставлений джерелами так як рідко, й оповіданнє Дубницької хронїки, спеціально — її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в різних, зовсїм незалежних джерелах (особливо важні сьвідоцтва Плоцьких записок і першої Людовикової грамоти). Отже можна хиба дивувати ся, читаючи доводи Філєвича що Людовик ходив на Русь лише раз, в 1352 р. Що правда, ми маємо кілька грамот з датами, що спротивляють ся хронольоґії Дубницької хронїки — нпр. грамота в збірцї Fejér IX, 2, c. 73, з датою Budae in vigilia festi natiuitatis b. Johannis babtisthae (23/VI), і декотрі меньше певні — в старших виданнях (їx згадує Ендліхер при своїм виданню). Але супроти иньших згідних сьвідоцтв тут треба підозрівати помилку, або толкувати, як Губер (ор. c. c. 11), що Actum і Datum не завсїди сходять ся на угорських грамотах.

Додам іще, що згадка одної пізнїйшої ґенеальоґії про місце смерти Болєслава Ваньковича, участника похода 1351 р. (Rodowód ksieząt polskich — Monum Pol. т. III c. 284 — те саме джерело, що дає й місце смерти Юрия-Болеслава). Воно кидає сьвітло на арену сього походу: Bolkonem, qui occisus est in Myelnik. Се потверджує здогад, що похід був звернений на Берестейсько-дорогичинську землю, як то зрештою видко і з напряму похода. При тім видко з сього, що польсько-угорське військо не стало на границї, як виходило б з угорського оповідання, а війшло в середину землї. Про неволю Любарта див. ще прим. 11- звістку Матвія Найбурґського, й акт перемиря 1352 р.

10. Угорсько-польський похід 1352 р

Головним джерелом і для походу 1352 р. служить нам Дубницька хронїка; її оповіданнє положив я в основу представлення сього походу в текстї. Справедливо одначе завважено вже попереднїми дослїдниками, що оповіданнє її про поворот Людовика на Угорщину писане вже не очевидцем, а на підставі чужих оповідань, з других рук. Коли звернемо одначе увагу на докладність оповідання про самий похід, то найбільше правдоподібним виводом буде, що або сам автор оповідання або його кореспондент брав участь в походї, але вертав ся не з королем, а з військом, і тому в оповіданню про поворот Людовика закрали ся ріжні помилки в означенню міст, через котрі Людовик ішов і в датах. Але з виїмком тих покручених назв, і се оповіданнє так докладне, богате й правдиве, що варте всякого довіря. Зрештою оповіданнє хронїки знаходить собі потвердженнє і в иньших джерелах. Так про штурм Белза оповідає з анальоґічними подробицями недавно видана грамота Людовика з 28/XII 1352 — наданнє одному з участників кампаній Новаку сину Петровому (опубліковане в Vjesnik kr. hrvatsko-slavonsko-dalmatinskoga zemaljskoga arkiva, т. VII вип. 3, 1905 — Iz arkiva za Zeljeznom ч. 12, про нього замітки мої в Записках Н. тов. ім. Ш. LXXIII c. 158). Король згадує тут: cum nos pridеm quoddam castrum Belz nominatum, in regno Rusie habitum, in quo quidem Lituani cum Ruthenis nostris infidelibus in contumeliam nostri culminis conuenerant, cum valido nostro exercitu obsedissemus, predictus Novak armis succinctus, ad fossatum predicti castelli (in quo fluviorum cursus congirans, ipsum castellum ambiebat) festinatis passibus properando, subiectis ipsius fossati insilit undis et ad menia predicti castelli perveniens, actus militares, ut miles agilis, strennue dimicando peregit; sub quo castello nobis intuentibus letali vulnere exstitit sauciatus. Рідко коли оповіданнє може знайти собі таке блискуче потвердженнє в сучаснім документї. Далї згадує про облогу Белза звістний уже нам Зухенвірт (див. прим. 9). Хронольоґїю походу потверджує ще грамота Людовика з 7/III,1352 р., дана in Bardfa — в Вардуєві, на руській границї (по словам Дубницької хронїки Людовик прибув до Сяноку 12/III). Нарештї досить правдоподібно поправляв Губер (ор. c. c. 14) дату: in Welk in dominica ramis palmarum a. D. 1352 — на in Belz (Fejér IX, 2 c. 152).

З польських грамот знаємо, що при кінцї сїчня Казимир був в Сяноку (грамоти в Kodex diplom. Polski І ч. 117, Akta grodz. i ziem. VIII ч. 1, з датою die conuersionis s. Pauli — 25/I): очевидно тут чекав він приходу Людовика. Звістка про пустошеннє Татарами й Русинами Галичини потверджуєть ся запискою т. зв. Генриха Ребдорфського — див. про неї зараз низше.

Супроти того всього абсолютно незрозумілим стає здогад декотрих дослїдників (Линниченко Крит. обзоръ с. 468), що се оповіданнє Дубницької хронїки належить не до 1352, а до 1377 р.! Так само довільний иньший здогад того ж Линниченка, що той белзький воєвода Drozge — то Юрий Наримунтович (ib.).

Що до оповідання про поворот короля то воно певне очевидних помилок і баламуцтв в іменах місць. Король з під Белза приходить на другий день під Lodomeriam, де не міг знайти нїяких запасів, бо все попустошили Татари й Литва, відти in Londniam, де його прийняли з честию, але лишати ся там було небезпечно з огляду на Татар, що зібрали ся там. Далі villа Pridiproch, fiuvium Tartarorum Olth, fl. Ethel, хутор Dobrauihwzca, alpes Ruthenorum, fl. Zereth, Мункач. Рушив король з під Белза десь 1 цьвітня, 5 був уже в Мункачу, проблудивши 4 днї в Карпатах. Що при такім датованню не може бути мови, аби Людовик ішов на Володимир і потім на Серет, се справедливо зауважив уже Ан. Лєвіцкий (Kw. hist. 1889 c. 212-2). Але на пунктї хронольоґії сеї Людовикової подорожі автор і сам собі виразно противить ся, так що його дат не можна брати серіозно: у нього 4 цьвітня Людовик приходить над. р. Olth, і потім іще йде досить довго до Карпатів, 4 днї ходить в горах і приходить 6 цьвітня в Мункач! Полишаючи отже на боцї сю хронольоґію, треба піднести иньші обставини, що виключають можливість думати про Володимир і Серет: Людовик пустив ся на впростець до дому, тільки з 40 особами; в таких обставинах для нього і небезпечно було заїздити під Володимир, і певне навіть в гадку се не прийшло-б. Він мусїв їхати найкоротшою дорогою з під Белза на Мукачів, отже на верхнїй Стрий і на Верецький прохід, імена ж місць покрутив чи той коресподент лїтописця, що оповідав йому про сю дорогу, чи сам він. Відгадувати, як то робив Ан. Лєвіцкий, які місця означають в дїйсности подані ним імена, здаєть ся минї річею безнадїйною і безхосенною. Досить того, що поданий лїтописцем образ ми можемо узяти як загальну ілюстрацію Львівської землї в 1352 р.

11. Татарські справи 1352 р

Так званний Генрих з Ребдорфа (инакше Генрих Нїмий — про нього Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen I, c. 146) оповідав під р. 1352: mense martii Tartari et Ruteni pagani cum multis legionibus armatorum contra regem Cracovie intrant Poloniam et unam civitatem vicerunt et terram et homines devastant, tandem armatorum multi sunt occisi et rеvеrsі sunt ad terram suam. — Böhmer Fontes rerum germanicarum IV c 539. Хоч тут, як бачимо, місце близше не означене, але хронольоґія позволяє звести се з звістками Дубницької хронїки про Татар в Галичинї в мартї-цьвітнї. У иньшого сучасника — в продовженню хронїки Матвія Найбурґського (давнїйше званого Альбертом Штрасбурґським) єсть також записка під р. 1352, без близшого часу, але за те з докладнїйшими вказівками на місце татарської війни: rex Lytovie cum auxilio Tartarorum, cum exercitu innumerabili per Russyam, quam quasi destruxit, transiens animo Cracoviam destruendi, cum rehabuisset fratrem suum captivum dudum et cum omnes vicine terre ad eius resistenciam properarent, recessit in Prussiam, in perfidia perseverans — Böhmer Fontes IV c. 284 (про саму хронїку див. Lorenz ор. c. c. 36). Тут, очевидно, іде мова про увільненнє Кейстутом Любарта з неволї, що мало місце в попереднїм, 1351 р., і сей факт лїтописець легко міг помішати з пустошеннями 1352 р. Очевидно, йде тут мова про спустошеннє Галицької Руси.

Під тимже 1352 р. оповідає Фльорентинець Віляні про боротьбу угорського короля з Татарами (кн. 2 гл. 72 — виданнє Gerardi-Dragomani, 1844, Фльоренція). Але як справедливо зауважено, його оповідання — і се, і пізнїйше, під р. 1354, повні очевидних побільшень і помилок; очевидно опирають ся вони на якихось далеких поголосках. В 1352 р. раннєю весною, по його словам[1103], угорський король посилав 40 тис. угорських вояків в поміч свому васалеви — rе di Prosclavia infedele до війни з Татарами; di Prosclavia Карамзїн (IV пр. 253), а новійше Губер (ор. c. c. 17) розуміли про Браслав, але се не можливо, як вказав уже Стаднїцкий (Synowie I, c. 167). Я думаю, що в основі сеї звістки лежить поголоска про похід угорського короля під Белз весною 1352 р. і rе di Prosclavia означає Казимира, хоч низше й відріжняєть ся від rе d'Appolonia, себ то польського короля.

Додам, що десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й «иньшими невірними». Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув «з рук схизматиків і невірних» — Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fejér IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?

12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв

Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участників — мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєслава) умер в падолистї 1355 р. (Balzer Genealogia Piastow c. 462-3). З другого боку згадки про неволю Любарта й утечу Кейстута не позволяють класти грамоти перед 1351 р. Отже ваганнє можливо тільки в границях сих років 1354–1355. Уже Каро на сїй підставі датував грамоту 1352 роком. З пізнїйших дослїдників Антонович вправдї датував її 1347 р. (Монографіи c. 128), і сю дату повторив Карский (див. низше), але взагалї новійшими часами в датованню сеї грамоти вагали ся головно між 1351 і 1352 р. тільки: перший рік приймали Линниченко (Крит. обзоръ c. 466), Милькович (с. 40), другий Філєвіч (Борьба с. 241), Прохаска (W sprawie c. 27), Іванів (c. 241), Кунїк (збірник c. 160); тільки Андріяшів посував дату аж до р. 1354 (c. 215), а видавцї. Палеограф. снимків (Пташицкий і Соболєвский) відсунули до р. 1350.

По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстута, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї — ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви[1104]. Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини — похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою

Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографических снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.

13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський