Розділ «Примітки»

3. Дмитро Дедько

Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.

Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко)[1098]. Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько — Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.

Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як «Дядько», і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: «Дмитро наш дядько». Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе «дядьком» того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви «кормильця», «дядька» приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: «Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича» — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.

Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але «Дядько» могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV–XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.

Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko — дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що «дїтський» занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як «дїдко» — дїд або «дядько» — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.

З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158–168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро «й пізнїйше тепло згадує» про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.

Ян з Чарнкова зве Дедька «перемишльським воєводою» — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum… et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.

До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, «как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели» (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус. — литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.

До Дедька ще прикладали Кунїк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровичі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібні імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.

Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казимиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.

4. Лїтература боротьби за Галицько-волинські землї

Про спадщину Юрия-Болеслава й боротьбу за неї маємо досить численну й досить поважну лїтературу.

З давнїйшого належать сюди особливо Енґля Geschichte der Ukraine, Нарушевича Historya narodu Polskiego, Карамзїна Исторія государства Россійскаго, курси Зубрицького, Смірнова й Шараневича (див. т. III прим. 2), Стаднїцкого Synowie Gedymina т. II, Саrо Geschichte Polens, т. II, Бєльовского примітки в Monumenta Pol. II c. 621 і далї, Райфенкуґля Gründung der r.-kathol. Bistümer in der territ. Halicz und Wladimir (розд. Ш).

Але не тільки сї, а й більше нові роботи як Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго (1878), відповідні партії з курсів Іловайского (т. II, 1884), Андріяшева (Очеркъ исторіи Волынской з., 1887), в значній мірі стратили вже тепер значіннє супроти новійшої лїтератури сеї справи, що розвиваєть ся з кінцем 1880-х рр. Вступ до сеї нової лїтератури роблять дві студиї, що спеціальнїйше зачіпали становище Угорщини супроти Руси: Huber Ludwig I von Ungarn und die ungarische Vassallenländer, 1885 (Archiv für öster. Geschichte, т. 66) і Матїїва Der polnisch-ungarische Streit um G-alizien und Lodomerien, 1886 (Справозданнє II львів. ґімназії). Сюди ж треба додати замітку Ан. Лєвіцкого про Дубницьку хронїку — Kilka przyczynków do dziejów Kazimierza W. (Kwart. histor. 1889). Неопублїкованим свого часу зістав ся приладжений ще в 1880-x рр. пок. Кунїком збірник статей і матеріалів про остатнїх галицько-волинських князїв, де сам Кунїк приладив цїкаву збірку матеріалів до галицько-волинських подїй 1320-1350-x рр., з своїми замітками. Для того часу поява їх могла б бути дуже користною; тепер вартість того всього пережилася (я мав змогу познайомити ся з сею збіркою — все ще не випущеною в сьвіт, уже по виданню першаго видання сього тому, і в надїї що збірник може вийде незадовго, подаю свої замітки до деяких Кунїкових заміток)[1099].

Безпосередно в боротьбу за Галичину-Волинь війшла спеціальна (слаба зрештою) книжка K. Gorzycki Połączenie Rusi Czerwonej z Polską za Kazimierza W., Льв., 1889; на неї цїнна в дечім рецензія Лїсєвіча (Lisiewicz) в час. Przewodnik naukowy i literacki, 1890. Разом з нею зявила ся далеко цїннїйша (при всїй своїй неприємній публїцистичній закрасцї, претенсійности й ріжних помилках) праця И. Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-володимірское наслЂдіе, Спб., 1890 (друкув. в Ж. М. Н. П. 1889-90 р.). Вона викликала кілька інтересних рецензій: Лїсєвіча в Przew. nauk. і liter. 1891, Чучиньского в Kwart. histor. 1891, і взагалї збільшила інтерес до сеї справи. Проф. Линниченко під титулом Критическій обзоръ новЂйшей литературы по исторіи Гал. Руси (Ж. М. Н. П. 1891), розбираючи працї Ґожіцкого й Філєвіча, висловив з тої нагоди свої гадки до ріжних звязаних з сим питань. Філєвіч порушив деякі спірні питання в своїй відповіди критикам: Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за галицко-владимірское наслЂдіе (Ж. М. Н. П. 1891). Деякі цїнні спостереження висловив далї др. Прохаска в викликаній сею лїтературою статї W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kw. histor. 1892), де спеціально піднесено було становище Угорщини о сїй боротьбі. Натомість замітки до сеї статї Анатоля Лєвіцкого — Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza (Kwart. histor. 1895) не дали нїчого інтересного.

Дуже мало дала й книжка В. Мильковича Студия критични над исторією руско-польскою, ч. I, 1340–1387, Льв., 1893, так само курс історії Волини П. Іванова, 1895, й Леонтовича Очерки (іде вповнї за Філєвічом). Короткий огляд боротьби за Галичину подав також Линниченко в книзї Черты изъ ист. сословій Гал. Руси, 1894. Самостійну критику теорій і джерел до першої фази боротьби дав Омелян Терлецький в старанній і цїнній, хоч важко й трохи схолястично написаній статї Полїтичні подїї на Галицькій Руси в 1340 р. по смерти Болеслава-Юрія? (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, XII, 1896). В тім же роцї появила ся маленька, але користна студія М. Довнар-Запольского Изъ исторіи литовско-польской борьбы за Волынь — Договоры 1366 г., К. 1896 (з Универс. ИзвЂст.). На тім урвали ся студії над сею справою, й за останнї роки прибула тільки маленька замітка Прохаски Przyczynek do sprawy zaięcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik Hist. 1904), навіяна працею Кутшеби про торговлю Кракова — про звістки в кореспонденції Вроцлава до акції Казимира на Руси, й зовсїм безвартістна статейка Повра (Pór) Magyarruthén érintkezések a XIV-ik (Угорсько-руські відносини в XIV в.) (Századok, 1904), що виходить в своїх виводах з фальшивої дати смерти Юрия-Болеслава в 1339 р., і городить на тім дальші недорічности — про неї див. в Записках т. LXV. Сього застою треба дуже жалувати, бо хоч жвава виміна гадок в 1890-х рр. значно посунула справу наперед, одначе полишила невиясненим дуже й дуже богато, і властиво більше поставила питань, як їх розвязала.

5. Угорській похід на Галичину 1340 р

Документ про похід Вілєрма на Русь, досить тяжко стилїзований, і з деякими похибками виданий, досї, як минї здаєть ся, не був відповідно інтерпретований, і се давало привід до деяких хибних виводів. Тому вважаю потрібним близше застановити ся над його змістом.

Документ сей, виданий в IV т. Codex diplom. hungaricus andegavensis ч. 20, звучить в сїм виданню так: