Розділ «IV. Зміни в українських степах і на Чорноморю. Сформованнє Кримської орди й татарські пустошення»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні
Союз Нур-девлєта, Менґлї-ґерая з Москвою

Правдоподібно, таке пасивне й непевне становище Казимира було причиною, що Менґлї-ґерай став розглядати ся за иньшими союзниками. У себе, в Криму він мав уже такого союзника в правителях Кафи. Супроти зносин Казимира з Ахматом против Москви, Менґлї-ґерай звертаєть ся до московського в. князя, що за посередництвом одного кафинського Жида постарав ся навязати з ним зносини і запропонував йому союз. На початку 1474 р. мало місце перше посольство Менґлї-ґерая до в. кн. Івана; Менґлї-ґерай називав в. князя своїм братом і другом і взивав до союзу. Що до самого етікету, то для в. князя, васаля Золотої орди, було таке братаннє зі сторони кримського хана великою честю, й не диво, що в. кн. Іван в дуже сервілїстичнім тонї дякував за се ханови. Але по за тим в. кн. московський умів оцїнити й усю вагу сього союзу, і за навязані Менґлї-ґераєм зносини ухопив ся обома руками. Він обіцював Менґлї-ґераєви давати такіж «поминки», які той має від Казимира, та заохочував до зачіпно-відпорного союзу против Казимира й Ахмата. Менґлї ще не охотив ся розірвати традиційну приязнь з Литвою, відогріту новійшими зносинами[793], тому клав натиск головно на потребу спільної боротьби з Ахматом, що був також небезпечним ворогом і для Москви, бо бажав відновити в давнїй силї захитану вже власть Орди над Москвою[794]. Але в. кн. Іван свого не дарував, і використовуючи страх Менґлї-ґерая перед Ахматом, не инакше годив ся на союз против Ахмата, як тільки щоб з тим був злучений і союз против Казимира; як ми вже знаємо, Москва, не входячи ще в виразний конфлїкт з Литвою, борола ся тодї з її впливами на цїлій лїнії й старалась підкопувати її силу де могла[795].

Але перше нїж сї нові зносини показали свої результати, в Криму стала ся якась нова, в подробицях своїх не зовсїм ясна катастрофа. В звісну вже нам історію з іменованнєм кафинського тудуна, що послужила близшим поводом упадку Кафи, був замішаний і Менґлї-ґерай. Сучасні ґенуезькі джерела оповідають що Менґлї-ґерай був стероризований кафинськими властями, бо вони грозили ся випустити з неволї його братів. Через те він відібрав тудунський уряд від одного з визначнїйших татарських беків, Емінека, аби віддати йото ґенуезькому протеґованцю, що закупив був кафинських властей. Се привело Татар до бунту против Менґлї-ґерая та до посольства до турецького султана. Супроти сього повстання Менґлї-ґерай, очевидно, шукав захисту у своїх приятелїв Ґенуезцїв, та під час турецької облоги разом у усею Кафою попав у руки Турків і був відвезений до Царгороду.

На ханство винесли бунтівники якогось Джанї-бека, особу близше нам незвісну. Але поруч нього, видко, відновив претензії свої Нур-девлєт, опинившись на свободї. Він якийсь час сидїв був на ханстві знову: весною 1478 р., як оповідає Длуґош, прийшов посол Нур-девлєта разом з послами турецького султата, щоб посередничити коло союзу Порти з Казимиром. Отже видко, сам Нур-девлєт стояв у якихось зносинах з Туреччиною. Та Менґлї-ґерай виплив незадовго знову і перебіг дорогу братови на султанськім дворі. Чи сам він, пробуваючи в Царгородї, під час сеї усобицї умів знайти дорогу до султанських кругів, чи нагадали їм про нього його кримські прихильники, досить що виник в султанських кругах проєкт — осадити Менґлї-ґерая в Криму на ханстві турецькою помічю, яко турецького васаля.

Васалї Туреччини

Подробицї сього, незвичайно важного факту нам незвісні. Досить, що з початком 1479 р. Менґлї-ґерай знову являєть ся в Криму, на ханстві, як турецький васаль. Иньші претенденти мусїли забирати ся відти. Джанї-бек удав ся до в. кн. московського — він наперед уже замовив собі там схоронище, на випадок якоїсь біди. Нур-девлєт з братом Хайдером утїкли на Литву, до Київа, але дуже скоро звідти перебрали ся теж до Москви — чи де знайшли у Казимира того чого шукали, чи може й зваблені в. кн. Іваном: знаємо, що Менґлї-ґерай просив Івана переманити їх до себе й Іван потім доносив йому про сповненнє сього[796].

І се ще не була остатня завірюха, пережита Менґлї-ґераєм, але вкінцї він засїв таки на ханстві сильно і міцно. Васальна залежність від Порти, хоч не була йому мила, давала всеж таки певну опору. Турецькі залоги, розложені по важнїйших містах кримського побережа, в Кафі передовсїм, були для нього опертєм. Менґлї-ґерай зістав ся вірним васальству. Від сього часу аж до свого кінця Кримське ханство стояло в залежности від турецьких султанів, що іменували й скидали ханів, жадали від них воєнної помочи в своїх справах і давали їм інструкції в заграничній полїтицї. У внутрішнїй управі хани були свобідні — доки незадоволені їх управою елєменти не підіймали гадки — звернути ся до султана, аби їм перемінив хана. Такі прошення, убрані в відповідну форму, дуже часто кінчили ся скиненнєм хана. Взагалї більш або меньш самостійне становище хана супроти турецького двору залежало від його особистих прикмет і від моментальної полїтичної ситуації, що робила хана більш або меньш цїнним помічником для Порти. Безпосередну контролю над ханом мали начальники згаданих турецьких залог кримського побережа; вони були незалежні від хана й творили осібне намісництво, а на чолї його стояв кафинський паша[797].


Казимир і Золота орда


Васальство Туреччинї закінчило, можна сказати, процес утворення Кримського ханства. Удар заданий слїдом Золотій ордї остаточно зміцнив його становище.

Сї відносини до Золотої орди дуже сильно заважили на пізнїйшім становищі Криму супроти Литви й Польщі, тому мусимо на них трохи спинитись.

Ми вже знаємо, що Казимир був в союзї з тодїшнїм ханом Золотої орди Ахматом. Він мав надїю використати сього союзника против Москви й неустанно його против неї намовляв. Супроти сього союзу в 1474 р. уложив ся тїсний союз Москви з Менґлї-ґераєм. Поки що союз сей був звернений тільки против Золотої орди, бо Менґлї-ґерай не хотїв розірвати своїх традиційних відносин до Литви. Але супроти союзу Казимира з Ахматом союз Менґлї-ґерая з Іваном самим розвоєм подїй мусїв перейти в обостороннїй — звернути ся і против Ахмата і проти Казимира. Не знати, чи правительство Казимира не рахувало ся з такою будучністю, покладаючи ся на традиційну прихильність Ґераїв чи може по тих кримських завірюхах легковажило собі значіннє Менґлї-ґерая, супроти користей, які обіцювало собі від союза з Ахматом. Але попекло ся воно на тим сильно.

Довго намовлюваний до походу на Москву, Ахмат нарештї з усїми силами своїми вибрав ся лїтом 1480 року. Казимир разом з тим мав з свого боку ударити на Москву. Щоб злучити ся з ним, Ахмат пройшов на литовську границю Московщини, на верховські городи. Супроти сеї грізної коалїції стояв союз Московщини й Кримської орди. З огляду на спільну кампанїю Казимира й свого традиційного ворога — Ахмата, Менґлї-ґерай нарештї рішив ся розірвати. свій союз з Литвою. Вплинули на се й иньші обставини: як раз тодї в руках Івана опинили ся вже всї претенденти кримські — Джанї-бек, Нур-девлєт, Хайдер: Іван позбирав їх на бажаннє свого союзника й забезпечав йому спокій з сього боку. Для такого ґречного і в своїй ґречности не перебірчивого союзника варто було потрудити ся і відкинути на бік сентіменти! Менґлї-ґерай згодив ся на проханнє Івана бути з ним «за одинъ на Ахмата царя и на вопчего нашого недруга короля», і під час Ахматового похода зробив діверсію — ударив на Поділє, щоб здержати Казимира від походу.

Не знати, скільки сей напад заважив на долї сеї кампанїї[798]. Казимир, здаєть ся, й без того не спішив ся до помочи свому союзникови, полишивши йому самому давати собі раду. Ахмат постоявши над р. Угрою та не діждавши ся помочи з Литви, вкінцї завернув ся назад з огляду на страшні, раннї морози, і з пересердя шарпнув по дорозї литовські волости. Та коли розложив ся він на зимівку в донських степах ударила на нього несподївана шібанська (сибірська) орда, нїчним нападом розбила його орду, і сам Ахмат наложив при тім головою[799].

Ся кампанїя мала важне значіннє для Московщини, зробивши кінець залежности її від Орди. Для нас вона була важна тим, що рішучо вплинула на полїтику Менґлї-ґерая. Відкинувши свої сентіменти до Литви, він від тепер веде полїтику вповнї «реальну» — побирає «поминки» і від Литви, й від Москви, запевняє свою прихильність Казимиру, але при тім, на жаданнє Івана, зачинає немилосердно лупити литовсько-польські україни. Поступав так по части тому, що Іван лїпше вмів походити коло свого союзника, а ще більше з огляду на те, що Казимир далї підтримував зносини з Золотою ордою — з синами Ахмата[800]. Сими зносинами арґументував Іван, намовлюючи Менґлї на Казимира, але й без тих намовлювань сї зносини з Ахматовичами мусїли дражнити Менґлї-ґерая, бо Ахматові сини все ще зіставали ся небезпечними ворогами для нього. Вони не залишали плянів загорнути в свої руки Крим, і 1484: р. оден з Ахматовичів Муртоза дїйсно був вибив Менґлї-ґерая та на якийсь час захопив Крим. Менґлї-ґерай, що правда, скоро вернув собі ханство, за помічю Турків, але ся пригода мусїла побільшити його роздражненнє на Ахматовичів і їх союзника Казимира[801].

Татарські напади на українські землї

Весною 1482 р. в. кн. Іван, запевняючи Менґлї-ґерая, що не пустить від себе Нур-девлєта, заразом допевняв ся, аби Менґлї-ґерай напав на землї Казимира, «на Подольскую землю или на кіевскіе мЂста». Сьому послови він наказав сидїти й не уступати ся з Криму й так довго докучати Менґлї-ґераєви, поки той не тільки розірве свої відносини з Казимиром — «шерть зложить» (скинеть ся присяги), а й справдї вишле військо на Литву[802]. Намови, підкріплювані, розумієть ся, богатими дарункими, своє осягнули. Сповняючи бажанє московського князя, Менґлї-ґерай з кінцем лїта вибрав ся походом на Київ. Хоч вість про се прийшла за кілька день, і воєвода приготовив замок до оборони, стала ся біда — приступивши під Київ, 1 вересня, Татаре запалили місто, здобули замок, взяли в неволю силу людей, разом з самим воєводою й його родиною, пограбили церкви, попустошили околицї і з превеликою здобичею спокійно вернули ся до дому. З забраних церковних річей Менґлї-ґерай післав Івану, як трофеї, золоту чашу й діскос (таріль) з Софійської катедри[803].

Сей київський погром зробив в польсько-литовських правительственних кругах великий пополох. Казимир змобілїзував цїле вел. князївство, щоб відбудувати Київ і задемонструвати свої сили на полудневій границї супроти Криму. Визначено загальний похід сюди, під проводом вел. маршалка Богдана Саковича; з усього в. князївства, від Берестя до верховських князївств, до Витебська і Полоцька вирушило військо і маса селян «на роботу київську» — з волостей поднїпрянських і задвинських. Пізнїйша записка каже, що до Київа змобілїзовано 40 тисяч війська і 20 тис. «топорів»[804]. Щоб розжити ся на гроші, випрошено у папи позволеннє на спеціальні відпусти[805]. Але по за хвилеву, хоч і імпозантну демонстрацію, на щось більше правительство литовсько-польське не спромогло ся й зараз вернуло ся на стару утоптану стежку переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора. Київський погром воно складало на боже попущеннє і за цїну приязни в будучности готово було вважати сей погром за річ маловажну: «што ся тоє дЂло межи нами стало — над Києвом, ино то стало ся божий гнЂвъ за грехъ, хотябы и ты, цару, к тому помочником не былъ — однакъ было тому городу гореть, и тымъ людемъ погынуть, коли на нихъ божий гнЂвъ пришолъ. А з божои ласки у насъ єсть городовъ и волостей и людей досить. Ты пакъ прислалъ посла и усказалъ речи свои, што с нами хочеш жить по тому какъ и отецъ твой и хочешъ намъ прислать сына своєго — ино коли твой сынъ будетъ у насъ, тогды будемъ за одно»[806]. Але Менґлї-ґерай, раз розірвавши з традицією фамілїйної приязни з вел. кн. Литовським, уже не кидав своєї фальшивої полїтики, і малодушна нерішучість та огидна податливість литовсько-польського двору могли тільки підтримувати варвара-азіата в його цинічнім поступуванню супроти Литви-Польщі. Тим більше що понижаючи ся перед Менґлї-ґераєм, литовсько-польське правительство само провожувало його й піддавало підозріння нещирости, далї ведучи зносини з його ворогами, Ахматовими синами. Менґлї-ґерай заспокоював Казимира до часу обіцянками приязни, але далеко більше послуху давав неустанним намовленням Москви до походів на українські землї.

Дякуючи Менґлї-ґераєви за київський погром, в. кн. Іван пильно просив його не мирити ся з королем, инакше сказавши — вести далї свої напади. Про се неустанно пригадував він йому й потім через свої численні посольства. В тім часї Іван все ще не хотїв сам виразно виступити против Литви — навіть посилаючи свого посла до Менґлї-ґерая, поручив йому по можности не прилучати ся до татарського походу на Литву. За те плїв сїтку на Литву, з усїх боків напускаючи своїх союзників — окрім Менґлї-ґерая ще Стефана молдавського й Матвія Корвина короля угорського. Сам він приготовляв свою справу в Сїверщинї й сюди не хотїв Менглї-ґераєвих походів: як би Менґлї-ґерай схотїв посилати своїх Татар «в Путивлю або на Сїверу», то Іванів посол мав відмовляти його від того й радити йти на Поділє або на Київщину[807].

І Менґлї-ґерай, хоч не переривав нїби приятельських зносин з Литвою й неустанно вів переговори про згоду, слухав Івана. Справджуючи слова Казимира, що у нього крім Київщини ще з ласки божої городів і волостей і людей є досить, він звертаєть ся на Подїлє. В 1485-7 Орда що року пустошить Поділє своїми нападами. Не повезло їй в 1487 р.: королевич Ян-Ольбрахт вибирав ся походом на Волощину і на вість про татарський напад звернув ся против Кримцїв та погромив їх ватаги під Копестерином, на східнїм Поділю[808]. Але ся побіда королевича тільки викликала велику радість в Польщі, а не знищила розбійничих нападів Кримцїв. Навпаки, по невеличкій павзї, в 1488 р., ще густїйші хмари зібрали ся над Україною. Нерішуча полїтика Казимира, його сидженнє на двох стільцях — підтримуваннє зносин і з Ордою Кримською, і з Золотою, мало кінець кінцем той результат, що обі Орди звертають ся на нього. Під впливом Порти, а мабуть і Москви, наступає якесь зближеннє Кримської орди з Золотою. Золотоординські Татари, що в тім часї прикочували під самі границї вел. кн. Литовського, в лївобічній Українї[809], перейшовши за Днїпро, починають пустошити українські землї. Султан поступав тут, очевидно, по бажанням і інструкціям свого кримського васаля[810], а сей знов в значній мірі чинив волю московського вел. князя, що вмів його і обдарувати в потреби і пострашити претендентами, яких держав в руках.

Зимою 1488 р. доносили з королївського двору до Прусїї про грізну небезпеку від Татар: орда заволзька і кримська закочували на Поділю (очевидно полудневім, на пограничу оселої кольонїзації), й на лїто виберають ся походом на Україну разом з Турками[811]. Казимир силкував ся добути потрібні кредити, а тим часом вислав сина знову, з шляхетським ополченнєм. Воно загородило дорогу Татарам до Галичини, але мабуть не змусило вийти з України[812]. Ще в вереснї 1489 р. чуємо про Татар, що вони підкріплені Турками, кочують «в королївських землях», з своїми родинами і господарством, і не хочуть уступати ся — орють і сїють. Ґданський хронїст записує, що лїтом Татари напали на Київщину, в числї ста тисяч, попустошили Київ і посунули далї[813]. Близших відомостей одначе про сю кампанїю не знаходимо. Зимою 1490 р. Татаре пустошили Волинь, заганяючи ся в Галичину, доходячи до Люблина. Волинська записка називає їх заволзькими і очевидно були то знову подвиги обох орд: кримської й заволзької. Вони страшно знищили Волинь, спалили Володимир і иньші міста, але щасливо їм не уйшло. Коли вони вже вертали ся з великим полоном, волинське військо з польським, що наспіло сюди, напали на Орду під Заславом і погромило — відібрали полон і страшно побили Татар, так що мало що їх і утїкло[814]. Разом з тим грозив Польщі иньший васаль турецький Стефан воєвода волоський — не виступаючи поки що сам виразно, він підстроїв звістне повстаннє на Покутю під проводом Мухи, що захопило цїлу країну під Галич і Рогатин (1490), та висував якихось претендентів, що за помічю Турків мали опанувати західню Україну[815].

Підхована Іваном, підтримана союзом Казимира з Ахматовими синами, — ворожа полїтика до Литви й Польщі в Криму ставала, щоб так сказати, вже полїтичним принціпом. Менґлї-ґерай, як він сам каже — «оманкою молвячи свої добрі речи» польсько-литовському правительству, запевняв Москву в своїх воєнних замірах і вже самому Івану закидав його пасивність «З тим королем коли брати неприязнь, то сильно, мала неприязнь — то нїчого», писав він Івану. Заохочуючи його до походу, він обіцяв йому взяти Київ, а навіть тїшив його перспективою здобутя Волини й Кракова (червень 1492 р.)[816]. Його, до річи сказавши, подражнила тодї ще нова обставина: Казимир прийняв до себе двох еміґрантів, братів Менґлї-ґерая. Щоб утворити собі операційну підставу супроти литовської Руси, Менґлї-ґерай тодї задумав собі побудувати кріпость на устю Днїпра. Ранїйше він просив на се у Казимира дозволу і навіть грошей на будову сього замка; тепер просив підмоги на те у Івана — рахував тих коштів на 133 тис. алтин. Сей замок — пізнїйший Очаків[817].

Татарські і турецькі напади 1492–1498, 1499–1502 років

Серед сих приготовань приспіла смерть Казимира і ще більше оживила енерґію коалїції. Іван зберав ся безпосередно виступити против Литви й старав ся привести до повного розриву у Менґлї-ґерая з Олександром. Менґлї-ґерай на се не здавав ся — зносин не зривав, але обіцював неустанно пустошити литовські землї. На весну 1493 р. уложена була спільна кампанїя на Литву, і Менґлї-ґерай рушив на Київ, але сильний розлив Днїпра перепиняв сей похід. Незалежно від того дрібнїйші татарські віддїли неустанно трівожили пограничні литовські землї — київські, браславські й чернигівські; сам хан ще два рази того року «сїдав на коня»[818]. Зимою 1493/4 р., як знаємо, Іван помирив ся з Олександром, але не спішив ся повідомляти про се Менґлї-ґерая, мабуть навмисно: для того він довший час не пускав від себе кримських послів і своїх до Татар не посилав, аби не довідали ся про згоду. А й повідомивши, давав до розуміння ханови, що нїчого не має против його дальших походів на Литву[819]. І Менґлї-ґерай, дїйсно, не перервав їх.

На осїнь 1494 р. Татари впали на Поділє, звідти на Волинь, забрали силу здобичи й полону. Вкінцї стягнули ся польські та волинські війська і напали під Вишневцем на Татар, але ті відбили ся й вийшли зі здобичею. На другий рік повторив ся татарський набіг на Волинь, але Татари прийшли, очевидно, не в великім числї, й староста луцький кн. Гольшанський прогнав їх з під Корца. За те тяжкий удар задали татари в р. 1496 — прийшли сини Менґлї-ґерая «сo всею ордою Перекопскою», як каже руський лїтописець, і сильно спустошили Волинь; між иньшим спалили славний Жидичинський монастир під Луцьком. Староста луцький Гольшанський, володимерський Хребтович, з кн. Острозьким і волинським боярством. замкнули ся в Ровнї й звідти безрадно дивили ся на руїну. Пробували вони виступити против Татар, але сили їх показали ся за малі. Татари приступали, спалили місто, а залога відкупила ся від них!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Зміни в українських степах і на Чорноморю. Сформованнє Кримської орди й татарські пустошення“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи