Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Сю звістку доповнюють післанці, що привезли листи Хмельницького і Виговського 22 квітня (2 травня н. с.): вони сказали, що Татари стояли на Коломаку, але від них побігла була ватага, чоловіка 40, на козацькі городи, і гетьман посилав за тими Татарами на кочовище, і велів їх відіслати від Коломаку геть, — щоб “Черкасам ніякої шкоди не чинили”; Татари після того пішли з Коломака до Криму; чи прийдуть в поміч козакам на Поляків, невідомо [1173]. Се говорилось коли війна з Поляками на гетьманськім дворі вважалася справою безсумнівою. Але Татари в дійсности не були відіслані, хіба хвилево відсунені на якийсь час від козацьких осель, а далі стояли недалеко, під рукою, як свідчать московські вістуни з травня (див. нижче).

Мині здається можливим, і навіть правдоподібним, що під першими вражіннями прилуцької різні, в другій половині березня н. с., у гетьмана й його окруження була з'явилася гадка-зараз братися до війни, і з тим була призначена рада в Полтаві на вербну неділю, і покликано Татар (мабуть на кінець квітня). Але потім гетьман передумав і рішив продовжувати ще політику “конфіденції” з Поляками: відбути з ними комісію для розслідження і погамовання своєвілля та обговорення ріжних инших справ, що виникли з варшавського посольства і його переговорів з сенаторами в місяці березні. Так наприклад королівські комісари мали докладно означити межі козацької території [1174], і под. Але фактично головною справою стало розслідуваннє прилуцького інциденту. У Хмельницького, видима річ, з'явилася гадка-вжити його за притоку на своїх противників і знищити їх перше ніж починати нову війну з Поляками.

Комісія в Корсуні, страченнє Гладкого й инших, відрух проти Хмельницького.

З польської сторони найдокладніше оповіданнє про Корсунcьку комісію знаходимо у Рудавского. Він каже, що після козацького посольства канцлєр порадив на лукавство Хмельницького відповісти лукавством польським: написати Хмельницькому, висловлюючи жаль з приводу тих тумультів, що сталися з обох сторін, і заповісти мішану комісію, що розслідить і вишукає винних, і воєвода київський покарає тих хто завинив з польської сторони, а Хмельницький нехай покарає винних з козацької сторони і надалі стримує своєвільних. В такім духу, мовляв, зараз же канцлєр написав Хмельницькому. В комісію крім Кисіля визначено Михайла Аксака, Єроніма Завішу і Яна Маховского, а Хмельницький післав туди полковника Антона (Ждановича). Але заразом рішено написати до польського війська, аби воно ні в чім не уступало козакам, не упускало нагоди, коли можна буде повести з ними переможну війну, і не кидало задніпрянських становищ: їм туди скоро прийде поміч.

Листів сих не маємо, і наскільки вірна звістка, провірити не можемо; що до підкріплення задніпрянському корпусу, то се й Коховский каже, що зараз післано туди Андрія Потоцкого з трьома тисячами, але мовляв повстаннє так розгорілось, що ся поміч на ніщо не придалась. Але се не дуже відповідає ситуації, як побачимо далі [1175].

Про саму комісію маємо інтересне оповіданнє путивльських вістунів, що приїхали з України 12 (22) травня: в місяці квітні був з'їзд Поляків з козаками в Корсуні і гетьман Хмельницький приїздив до Корсуня сам. А з'їзд був про те, що богато козацьких полковників і сотників зачіпають Поляків, і гетьман Б. Хмельницький розшукавши винуватих, що наказу його не слухають і зачіпають Поляків, велів скарати на смерть шість чоловіка полковників і сотників: велів розстріляти миргородського полковника Матвія Гладкого, і прилуцького полковника Семена, сотника краснянського та инших. А з Поляками він учинив згоду [1176].

Де сі вістуни збирали свої відомости, не сказано, але оден з них згадує, що він був у Миргороді, коли там ховали Гладкого, 7 (17) травня, а другий оповідає, як наступник Гладкого на миргородськім полковництві не згодився їхати до гетьмана на раду сам оден без козаків. Виходить, що сі відомости про розправу Корсунської комісії, бодай в части, зібрано в Миргороді, в козацьких кругах не дуже далеких від полкової управи, і вони через те варті довіря.

Далеко менш цінні оповідання польських істориків. З них Коховский каже, що комісія засудила на смерть Мозиру, як провідника збунтованої черни, з иншими злочинцями, а з польської сторони пішло під меч кілька пахоликів обвинувачених в своєвільствах і грабунках. На далі для підтримання ладу визначено з обох сторін кількох сторожів спокою (між иншими Каліновский войський браславський як презес військового суду), і до кождого польського полку приділено козацьких квартірмістрів. Рудавский навпаки каже, що засідання комісії скінчилося нічим. Мовляв Хмельницький закидав Полякам порушеннє згоди, перехід війська за Дніпро, насильства над людністю, пустошеннє краю, а задніпрянські конфлікти поясняв як простий припадок (козаки припадком надибали польських жовнірів що волочилися по краю, й вийшла бійка). Поляки ж обвинувачували його в тім що він посилає поміч Татарам, кличе до оружної інтервенції сусідніх володарів, висилає послів до Царгорода, робить заходи коло оженення свого сина за кордоном, прилюдно лає короля і Поляків. Так на обопільних обвинуваченнях і скінчилося. Полковник Семен, для прикладу признаний винним, відкликався від суду полковника Антона на остаточне рішеннє самого Хмельницького, і кінець кінцем не тільки був оправданий з усіх обвинувачень, але ще й дістав якісь відзнаки за свої воєнні заслуги. Здурені ж Поляки тим часом зложили шумні подяки Антонові й ні з чим вернулись до Варшави.

Як бачимо, було навпаки. З польської сторони коли й покарано кого, то тільки яких небудь незначних пахоликів, з козацької ж сторони наложили головою визначні старшини [1177]. Се впало в око. Ми бачили вище відзив Самовидця, що Хмельницький причіпився до якоїсь причетности до задніпрянських розрухів Гладкого, щоб звести з ним свої персональні рахунки. Самовидець говорить тут як свідок і сучасник, віддаючи те що говорилося тут з сього приводу між старшиною, і я думаю, що говорилося не безпідставно. Хмельницький мав безліч способів, навіть супроти явних винуватців, коли не мав спеціяльної охоти зробити їм конець, протягти їх екзекуцію і тим їх уратувати-з огляду що війна стояла при порозі, і її проголошеннє, розуміється, само собою ліквідувало справи всіх замішаних в яких небудь повстаннях проти Поляків. Гладкий же ледви чи й завинив чим небудь особливим, бо ж полк його не був територією жовнірських леж, і тому скараннє на смерть такого поважного і визначного учасника визвільної війни зробило глибоке вражіннє. Я маю дійсно таке вражіннє, що Хмельницький перед проголошеннєм нової війни, перед великодньою радою, що мала сю справу рішити, спішив позбутися ненаручних йому людей з поміж старшини. Після великодньої ради се було вже неможливим, а перед проголошеннєм мобілізації для нової війни можна було, хоч би з натяганнями, представити се як сумну необхідність-спосіб віддалити передчасний розрив з Поляками [1178]. І корсунські засуженці пішли під розстріл під сим претекстом-викликаючи загальний страх і обуреннє против Хмельницького, як деспота і зрадника, лядського прислужника.

Поспішність виконання засуду дійсно була незвичайна!

Згадані путивльські вістуни, що принесли відомости про Корсунську комісію і страченнє Гладкого 12 (22) травня, оповідали в звязку з сим таке: “Оповідав в Ромні новохрещений Жид Федька, що як Богдан Хмельницький миргородського полковника скарав на смерть, скоро після того прислав він, Б. Хмельницький, до наказного миргородського полковника, що був на місці Матвія Гладкого, аби приїхав до нього, до Чигрина. Але той полковник до Богдана не поїхав, а переказав до нього, що він їхати до Чигрина сам оден не насміляється.-“Ти нас по одному і всіх побєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам оден не поїду!” [1179].

Инший з тих вістунів, що був у Миргороді при похороні Гладкого, розповів: “Котрих полковників і сотників гетьман скарав, тих полків козаки держать раду (совЂтуют) з новим гетьманом. А новий гетьман у них з'явився Вдовиченко (Вдовиченокъ)-як йому на імя і чий він не знає. А стоїть той Вдовиченко з своїм військом за Чигрином, з ним козаків у зборі богато, хочуть воюватися з Хмельницьким. І полтавський полковник Пушкаренко теж у того нового гетьмана. А що було армати по городах, де були козацькі полковники, звозять її з усіх місць до Б. Хмельницького до Чигрина. А для охорони від козаків Б. Хмельницький тримає Німців, а скільки їх, він не знає” [1180].

Нунцій в одній з своїх депеш переказує такі відомости, що ходили по Варшаві перед тим як прийшли вісти про погром під Батогом: Хмельницький має при собі два козацькі полки, дещо Татар і трохи руської черни, та 16 штук гармат. Про инший люд кажуть, що він знеохочений (до Хмельницького), тому що він не одного велів убити-тих що хотіли стати на чолі війська. Він ширить чутку, що хоче кинути своє правліннє і свою чигринську резіденцію та переселитися до Корсуня(!), до пустих степів, наданих йому недавно з ласки короля, та заложити там нову кольонію [1181].

Слуги Вишневецьких з Голенки, утікши за московську границю від повстання, 25 травня (4 червня н. с.) оповідали: Гетьман Хмельницький вийшов з Чигрина на ріку Росаву, на Маслів став, а з ним полковники: білоцерківський, корсунський, канівський з козаками; бояться задніпрянських козаків, що на сім боці, бо між ними сталась ворожнеча (рознь)-хочуть його вбити (розумій: задніпрянці Хмельницького) і на його місце иншого гетьмана вибрати, тому що Хмельницький з Поляками згоду тримає (мирен). А гетьман Хмельницький писав до гетьмана Каліновского, щоб він з своїм військом стояв близько коло нього. А що у козаків далі буде: чи збираються на гетьмана, чи з Поляками воювать, того напевно не знати.

Але тогож дня люди Кіндрата Юрієва Грека, приїхавши оповістили, що 23 травня (2 червня н. с.) їх хазяїн утік з Красного до Путивля: тримали його козаки під вартою, але він утік від варти, — бо у козаків знову повстаннє (смутное время), ідуть на збір до нового гетьмана Вдовиченка, збираються йти до Камінця Подольського. А де той Вдовиченко стоїть, і куди козаки від Камінця підуть, того вістун не знав. А чув від козаків і міщан, що гетьман Хмельницький доконче хоче з Поляками воювати, а згода у нього з Поляками була тільки удана (нарочно на обманъ) [1182].

Проголошеннє війни з поляками, дума про очищеннє України, поголоски про причини розриву.

В сих припізнених вістях, як бачимо, виступає те саме, що дають розуміти раніші. В останнім часі перед мобілізацією, особливо після прилуцької різні, і ще більше після корсуньских екзекуцій, настрій до Хмельницького був дуже невірний і ворожий; дивились на нього як на явного зрадника народніх і козацьких інтересів, прислужника Поляків. З подвоєною силою виступає шуканнє нового провідника, мужа довіря- випливає знову те загадкове, лєґендарне імя Вдовиченка. Настрої сі були настільки сильні, що коли була рішена війна з Поляками і проголошена мобілізація, досить довго зіставалася неясність, чи се буде війна з Поляками і гетьманом, чи з гетьманом против Поляків. І тільки поволі починає ширитися чутка, далі переконаннє- що вся приязнь гьтьмана з Поляками була тільки лукавством, політичним трюком, і він скидає нарешті з себе личину, прибирає дійсну постать козацького батька і кличе наново всіх чистити Україну від панів-поворотців і польських жовнірів та воювати Польщу.

Безсумнівно, се було офіціяльне ретроспективне поясненнє тактики гетьмана і старшини за весь час від Білоцерківської угоди: вони мовляв тільки з біди терпіли Ляхів і манили їх своїм послухом, щоб приспати їх увагу до часу, коли можна буде проти них повстати, вигнати з України і помститися за кривди.

В такім аспекті зложена й звісна дума про очищеннє України від жовнірських леж, або про Білоцерківську угоду. Захована в двох варіянтах, досить відмінних, записаних в 1840-х і 1850-х рр.-раз нібито на Херсонщині, другий раз на Чернигівщині [1183], вона дає досить ясно відчути абриси свого архетипа. А сей архетип, очевидно, доволі вірно віддавав те офіціяльне роз'ясненнє, так як воно могло бути дане-навіть таки через кобзарів, уже тоді, після того як рішено було, на великій великодній раді- почати наново війну з Поляками. Роз'яснялося, що польському війську за Білоцерківською згодою було дозволено стати на Україні, але під умовою, щоб воно не витягало великої стації. Воно ж не то що вимишляло велику стацію, але стало знущатися над козаками та їх родинами. “Тоді стали козаки як малі діти і почали заносити скарги до Хмельницького, та жалітися, що він на них такий ясир наслав. Вони просили його дозволу на Ляхів уставати-або до Москаля тікати. Але Хмельницький не дозволив ні одного ні другого, а велів сидіти тихо “од святої Покрови до Світлого Воскресення”. І справді як пришло “тридневне Воскресеннє” (тут в оповіданню відчувається прогалина-що се на Великодні Хмельницький міняє свою тактику: воно розуміється в теперішнім тексті, але не говориться так виразно, як повинно було бути в архетипі), то Хмельницький сам покликав козаків до повстання-так як і першим разом. Взагалі дума про се друге очищеннє йде за думою за перше очищеннє України (від орендарів) і дає поетичний pendant до неї, включно до ріжних буквальних подробиць, що переносилися з одної до другої в кобзарськім репертуарі.

В херсонськім варіянті початок явно підправлений: Ой чи добре пан Хмельницький починав, Як із Берестецького року всіх Ляхів-панів на Україну на чотири місяці висилав, І велів панам Ляхам на Україні чотири місяці стояти, А ні козаку ні мужику жадної кривди починати. Да вже-ж пани-Ляхи на Україні три місяці стояли. Стало на четвертий місяць повертати, Стали пани-Ляхи спосіб прибирати... “Берестецький рік”-особливо, а також і рахунки місяців мині здаються підробками. В чернигівськім варіянті початок простіший і натуральніший: “Ей чи гаразд чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з Ляхами із мостивими у Білій Церкві замирив?”-Але я вважав би й його пізнішою кобзарською зміною, коли вже не відчувалася початкова тенденція: можливого оправдання гетьмана. Я припустив би в прототипі щось подібне до дальшого:

“Як наш гетьман Хмельницький, батько Зиновий чигиринський, із Ляхами, мостивими панами у Білій Церкві замирив-він позволив [1184] Ляхам, мостивим панам по мужиках стацією стояти-та не велів великої стації вимишляти,

Та що ж [1185] то Ляхи, мостиві пани? —