Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Вголос мала бути прочитана випись про польські неправди, які сталися від договору й соймової конституції 1637 року про караннє за образу царської чести, — вона кінчалася згадкою про ультимативні жадання, поставлені королеві посольством Пушкина. Як пани-рада дали за підписами і печатками своїми “договір", що на першім же соймі всі ваші против московського царя особи будуть суджені, і засуджених буде скарано в присутности царських послів, — ”Ян Казимир король польський і в. кн. литовський в тій справі згідно з договором сойму не вчинив і робить в тім проволоку, і з королівської сторони (далі) діються ріжні неправди в нарушеннє вічного договору, а з государевої сторони договір у всім додержується міцно і непорушно. Тепер вел. государеві стало відомо, що Ян Казимир має часті зносини з кримським царем і вимишляють всякі вимисли, щоб їм спільно воювати і зруйнувати Московське государство. Пропустив він через Польщу і Литву до Швеції, до королеви Христини кримського посла “для ссоры” — чого давніш не бувало. І з шведської сторони стало відомо, що той кримський посол у Швеції на переговорах з дорадниками королеви говорив, що кримський цар готов прислати їй війська тисяч з 50 або й більше, коли б їй була потрібна поміч на неприятеля; а коли б кримський цар пішов війною на государеву Україну (пограничні землі), аби шведська королева не помагала государеві ні військом ні чим небудь иншим.

“А запорізький гетьман Б. Хмельницький б'є чолом, щоб государ пожалував його для православної християнської віри — зволив би його з усім військом Запорізьким прийняти під свою високу руку і держати в своїй ласці; коли ж государ милости їм не докаже, то поневолі прийдеться їм учинитися в підданстві у турецького султана з кримським ханом разом.

“Так от коли Ян Казимир польський і в. кн. лит. і пани-рада "не вчинять исправленья" і згідно з договором не покарають винуватих за государеву честь, а сю справу почнуть далі пускати в проволоку, з сойму на сойм, як давніше, як бути з польским королем і панами-радами в тій великій справі государевої чести, і що порозумівається він з кримським ханом на Московське царство?”

Відповіди бояр, дворян і всякого чину людей на се запитаннє не маємо, але ледви чи може бути сумнів у тім, що так само як і духовенство вони тільки притакнули на царське запитаннє. Правдоподібно, під їх відповідями на сі ж запитання на пізнішім соборі 1653 р. лежать анальоґічні змістом відповіди з березня 1651 року (так як експозе 1653 року було тільки перерібкою пропозиції 1651 року). В протоколі 1653 р. бояре приговорили, що за царську честь треба стояти і з польським королем війну вести. Гетьман і все військо Запорізьке з городами і землям цар нехай під свою руку прийме. Дворяне і всякого чину служебні люде прилучилися до сього рішення і заявили готовість за царську честь битись не жалуючи голів своїх, а торгові люде - давати “вспоможенье” [600]. Мабуть се ж було і в протоколі 1651 р.

Таким чином в березні 1651 р. московський уряд мав уже в кешені соборну постанову про війну з Польщею і приймленнє козацького війська під царську руку — хоч і не зробив з сього вжитку зараз, а приховав на пізніше, навіть не повідомивши про се й Б. Хмельницького [601].

При кінці січня, — саме як скликався собор “в литовській справі” — вислано з Москви до гетьмана Ларіона Лопухина. Інструкція йому дана заховалась [602], з неї видко, що се посольство формально являлось відповіддю на осінні гетьманські мови перед послами, на польські остороги переказані через Пражмовского, на гетьманські пояснення що до польських плянів походу на Москву і його заяви льояльности і бажання бути принятим під царську протекцію. Але за сим стояла все та ж справа Акундинова — хоч в офіціяльній інструкції про неї згадано ніби то тільки принагідно; в дійсности вона все ще зіставалась головним первом московсько-українських зносин, і коли може офіціяльно послові небогато доручалося говорити з гетьманом про неї, то неофіціяльно, “під рукою” йому, очевидно було доручено богато [603]. Офіціяльно посол мав запевнити гетьмана в прихильности до нього царя і заохотити до дальшої “служби” — нехай гетьман не вірить чуткам, які пускаються на те аби його посварити з Москвою (натяк на польську сторону). Коли гетьман нагадає, що він просив царя, аби його прийняв під свою руку, а цар не приймав, сказати, що тим часом іще цар не може порушувати вічної згоди з Польщею, але він посилає нове посольство в справі недодержання царських титулів, і більше не буде терпіти польських порушень згоди (розумій — прийде до розриву, і тоді можна буде гетьмана прийняти під царську руку). коли ж гетьман почне говорити, що йому тепер загрожує з боку Поляків небезпека, і йому нема де дітись окрім московської протекції, в первіснім начерку інструкції сказано було, що гетьман з старшиною в крайности можуть перейти московську границю: дістануть жалуваннє й землі, як то давніш бувало [604]; але сю статтю вичеркнено — очевидно царські дипльомати зрозуміли, що така перспектива для гетьмана і його двору не була б приємна!

Коли б гетьман став грозитись, що як цар не прийме козаків під свою руку, то вони підуть з Ордою на Москву, Лопухин мав йому докладно вирахувати всі царські чемности для Запорозького війська — як то робив Унковский в осени — щоб гетьман то памятав і на ніщо лихе для Москви не підіймався, бо инакше його Бог покарав. Коли ж навпаки — гетьман згадав, як то він стримав козацький похід на Москву, — похвалити його і заохочувати до дальшої служби. Коли він докорить, що царські посли показали або віддали польським панам його листи, де згадувалося про пляни походу на Москву, або де він просився під московську протекцію, і тим на нього стягнено “ненависть” польського короля, — пояснити, що листів його не віддавано — Лопухин їх і зараз може показати на доказ, тільки цар згадував про них з приводу утисків в Польщі на православну віру; а от нехай би гетьман дав ті грамоти, котрими король підіймав хана й козаків на Москву: Лопухин мав їх допевнятися від гетьмана.

Коли б гетьман став питати, яка буде позиція Москви супроти козаків, як що Поляки задоволять московські претензії, посол мав запевнити гетьмана, що цар і в такім разі не буде помагати Полякам на козаків; а як що козаки схочуть, цар виступить посередником, щоб помирити їх з Поляками. Далі інтересний казус: коли б гетьман висловив невдоволеннє, що Москва в своїх листах до гетьмана пише “королівське титло й імя”, себ то називає гетьмана королівським підданим. Посол на се мав пояснити, що цар, шахуючи польський уряд справою неправильних титулів, саме тепер мусить пильнувати, щоб не порушити чим-небудь королівських титулів.

Нарешті про Акундинова: коли б гетьман заговорив про нього, збути його легковажною увагою, що се “вор, худой человек, и приказу об нем ничего нЂт, — а самому об нем не всчинать”. Можливо що московські дипльомати тим хотіли зазначити своє невдоволеннє, що гетьман не додержав своєї останньої обіцянки, і не полагодив сеї справи на раді. Натомість Лопухин мав поінформуватись у гетьмана про відносини його до сусідніх держав.

Таким чином в посольстві Лопухина не відбились сі наміри царського уряду — прийняти гетьмана під царську протекцію і воювати з ним Польщу, не вважаючи на те, що вже тоді було рішено винести справу на соборне обговореннє; йому тільки подавалась надія, що перед польським урядом буде поновлений ультіматум, переказаний торік через Пушкиних, і більше цар в проволоку справи не пустить. Ніщо не вказувало на терміновість сього пляну: він в сій передачі міг розтягтися на роки — так як в дійсности й розтягся. Московський уряд виявляв намір занятися збираннєм матеріялу на доказ нельояльности польської сторони: в її зносинах з Кримом, козаками і т. д. Се не віщувало особливої спішности і не могло вдоволити гетьмана.

Та все се можна б іще толкувати тим, що місія Лопухина була вирішена й інструкція йому зложена перед собором. Але в березні (11 н. ст.) — уже після соборного рішення, наздогін за Лопухиним вислано на Україну з додатковими дорученнями піддячого Степанова. Він мав їх передати Лопухину, а коли б його не застав — переказати гетьманові безпосереднє. Сі доручення нам звісні, вони служили доповненнєм до того, що було наказано Лопухину.

Йому було доручено добути від гетьмана листи, котрими король піднімав Татар і козаків на Москву. Після того як він поїхав, справа ся заінтересувала московських дипльоматів ще більш. Вони довідалися мабуть від своїх кримських послів про місію Магмет-аталика до Варшави - для орґанізації кампанії против Москви, і про посольство Бєчиньского до Криму. Хотіли зловити польських дипльоматів на сліду. Тому доручали дістати від Хмельницького ті грамоти, що возив до Криму Бєчиньский, коли ж переговори велися устно — вивідати їх зміст і договори, также грамоти писані від короля і козаків в справі походу на Москву — “аби й. царському величеству королівська неправда і порушеннє вічного договору було відомо достометно”. Коли б Степанов ще застав Лопухина в посольстві, він мав передати йому сі додаткові доручення (що тільки розвивали інструкцію дану Лопухинові); коли б він його вже не застав, мав виконати їx самостійно. Ніякого повідомлення про соборне рішеннє, про близьку московську інтервенцію в інтересах України. Можна припустити, що деяку інформацію про се могли привезти гетьманові Суличич з товаришами: але офіціяльного звідомлення гетьман, очевидно, не одержав ніякого, судячи з того роздражнення, яке висловляв він з приводу безсердечного московського індиферентизму потім, висилаючи “Мануїлова і Данилова” [605].

Се московське кунктаторство дійсно зарізало кампанію 1651 року та й українську справу взагалі; роздраженнє і гнів гетьмана на московське “знущання” вповні зрозумілі, але тим гостріше виникає питаннє, чому Москва вже рішивши питаннє інтервенції для себе, пустила її на таку довгу проволоку? Збентежив її нещасливий оборот весняної кампанії (смерть Нечая), і вона захотіла почекати, чим вона скінчиться, а після Берестечка вважала Козаччину розбитою, чекала її поголовної еміґрації за московський кордон, і порахувала інтервенцію несвоєчасною? Стрівожив її звязок завязаний гетьманом з Портою і налякав можливими ускладненнями з Туреччиною та її васалями? Щось в тім роді мусіло статися. Можливо обидві сі серії обставин зробили свій вплив.

На жаль, звідомлень Лопухина і Степанова про їх розмови з гетьманом, і взагалі про те, що вони робили на Україні, не заховалось, чи невіднайшлось, і з листів післаних від гетьмана з ними до Москви теж маємо тільки коротке і нічим не замітне, чисто етікетальне писаннє до царського пістуна Б. Морозова [606]. Писаний сей лист в Білій Церкві, 11 (21) березня. Се документальна дата посольства і заразом — гетьманського пробутку в Білій Церкві.

Хмельницькій в Білій Церкві, оповідання Радивилового післанця і сотника половка, ситуація в березні-квітні 1651 р., вичікування татар

У Білій Церкві гетьман простояв мабуть досить довго — судячи з того як часто Біла Церква як гетьманська кватира стрічається в сучасних вістях. Маємо звідси звідомленнє литовського шляхтича Мисловского, що приїздив до Хмельницького від Януша Радивила [607]. При крайній бідности матеріялу з гетьманського табору, його звістки, хоч часто зачерпнені з мало авторитетних джерел і навіть анекдотичні, все таки настільки цікаві, що я вважаю потрібним навести його звідомленнє в цілости, тим більше, що воно не видане досі і в літературі майже не використане [608].

Став в Білій Церкві дня 21 [609] марта, зараз попровадили його до військового писаря, котрий його прийняв не дуже привітно і казав йому лист віддати. Спочатку не хотів, але потім мусів. Той його відпечатав, прочитав і пішов з ним до гетьмана — а йому сказав іти до господи. За хвилю потім прийшов сотник і попровадив його до гетьмана.

Застав лист в руках гетьмана. Велів йому сісти і сказав: “Пане товаришу, з добрим животом приїхав єси сюди! вже два літа ваш п. гетьман литовський не чинив до мене ніякого посольства, а всі панове чинили!” [610] — “Я про се не знаю, і тепер би не приїхав, коли б мій старший мене не послав”. Він рік: “Не бійся, і волос з твоєї голови не спаде!” І почав заклинатись, що не з нього причина, що і тепер він не думав про війну, і поклонитись королеві й. м. готов, і все зробити що король каже, і на комісію їхати готов — котру негідник (niecnota) Нечай розірвав, але добре йому сталось — хотілось йому бути другим гетьманом, отже дістав чого шукав. “Я вірний підданий короля й. м. — що скаже, то учиню! Хоч на вісім тисяч скаже зменшити козацький реєстр — і то вчиню”. На те йому той товариш сказав: “Мосці-пане гетьмане (він перервав: “Не мосцівий, я такий же худий похолок як і ти!”) — давно треба було б так учинити, поки не розлилося стільки християнської крови, що найгірше — руками поганськими, котрих в. м. впровадив в державу, і братерство вічне (вар.: вірне) з ними заключив”. — Рік: “Правда, лихо сталось, але не моя вина! А тепер тоє братерство шию зламати може, як з королем як треба помиримось. За оден день я тих братів кажу видушити. А король на мене війська збіраєть, хочеть мене воювати! А я його королем учинив, і під Зборовим на волю пустив, маючи його в руках. Бог йому за то не поможеть! Скажи пану гетьману: нехай на нас не наступаєть! Ми мир з Литвою маємо, нехай нас не зачепаєть, бо лихо будеть! Маю я на нього другого Кричевського, і мало не [611] ліпшого!”

Товариш йому потім за столом, коли вже їли, і він знов почав дорікати [612], так сказав: “І ми також про війну не думаємо, але мусимо боронитись, — а тепер можете се комісією заспокоїти”. Рік: “Комісія як комісія, але без малого не будеть як під Пилявцями. А на мене давно б була комісія, коли б не воєвода київський (Кисіль): що иншого тут пишеть, а що иншого з королем робить”.

Тримав того товариша більше як тиждень без відправи, потім, коли вже виїздив (Хмельницький) з Білої Церкви, він прощаючися з ним хотів довідатися, куди він думає звернутись, і спитав: “Коли-б князь-гетьман (Радивил) знов по щось послав до в. м., де має знайти?” Відповів потиху: “Нехай мене шукають або в Животові або в Погребищах” [613]. І дав йому зрозуміти, що був би дуже рад, коли б його (Радивил) помирив з королем.

Оповідає Мисловский, що Хмельницький все таки якийсь боязливий, і не такий злий як перед тим. Але Виговський має бути гірший, і коли Хмельницький про короля згадав, той сказав: “Що то король наступає на нас против своєї присяги? Нехай знає, що нам не трудно й другого короля (знайти)”. Той Виговський робить що хоче: кого хоче, то не питаючись гетьмана каже стратити. Якось при нім молодикові служебникові кн. Четвертинського, на імя Борковському, з кількома иншими казав Татарам голови постинати — хоч гетьман велів був відіслати до Чигрина.