Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Я вище висловив гадку, що сими переговорами увага гетьмана і старшини в деякій мірі була приспана, а принаймні вони не вповні здавали собі справу з актуальности польського наступу. Правда, мобілізація козацькому війську була визначена ще “на сирну неділю”, а передовий козачий корпус з татарським відділом гетьман, за деякими відомостями, рушив ще на всеїдній неділі (5-12 лютого н. ст.). Се відповідає першому польському наступові від Камінця: розпорядження мусіли бути зроблені слідом за королівськими роспорядженнями про офензиву, за першими познаками концентрації польських сил на Бар. На запусти виходили в поле задніпрянські полки, і рушили помічні татарські орди; що кочували при українській границі [587].

Приблизно в тій же порі рушив і гетьман з Чигирина на Білу Церкву. Освєнцім звідкись узяв докладну дату виходу гетьмана з Чигрина: 16 лютого н. с. (с. 261), себто в четвер на сирнім тижні, і вона відповідає виходові військ — хоча я думав би про трохи пізніший фактичний вихід самого гетьмана. Трохи він спізнився по всіх тих відомостях про воєнні пляни Польщі від своїх кореспондентів, — адже в тім часі Каліновский уже наступив на лінію!

Не знати, чи гетьман з старшиною не припускав такої проворности з боку Поляків — дійсно легкодушної, як показалося? Чи вичікував помочи з Криму, котрої ніяк не міг дочекатися? Чи сподівався наступу Ракоція? інтервенції Москви? Порти? Чи справді — так як ото підозрівали на Україні, хотів він дати Нечаєві й иншим загорільцям почути на собі наслідки пограничних зачіпок з Польщею?

Докладніші відомости про зносини з Ракоцієм і господарями маємо з пізнішого часу, з весни, і я ширше поговорю про них тоді. Тут же перед усім спинюся на кримських відомостях, які маємо в сім часі завдяки головно московським вістунам і послам, що пробували під той час в Криму. 19 лютого н. с. московський товмач бачив у Бахчісараї нуреддін-султана: приїздив до хана в справі свого походу. Визначено йому похід на 26 лютого з кримськими й ногайськими людьми в поміч козакам, Б. Хмельницькому, але йдуть вони “з великим опасеньем”, побоюючися з боку козаків зради. При тім якийсь полоняник з козаків оповідав тому товмачеві: коли польські й литовські люде стануть перемогати козаків і Татар, то Татари против них стояти не будуть, а за свій вихід заберуть у козаків жінок і дітей у полон і приведуть до Криму — так у Татар задумано.

25 лютого був у Бахчісараї инший товмач і бачив там двох козаків, що приїхали гінцями від гетьмана: просять у хана війська, бо йдуть на козаків великі сили польські й литовські — Радивила, Потоцкого, Василя (так!) і шведські німці (мабуть німецьке наємне військо), і козаки не знають, як їм буть — одна у них надія на кримського царя.

Під днем 27 посли записують, що нуреддін пішов (значить терміну додержав), з ним пішло двох мурз: перекопський бей (“князь”) та Алкам-мурза черкаський, та нуреддінів двір (ближние люди), а про військо казали полоняники, що піде їх з Криму невелике число, бо хан Іслам-ґерай велів нуреддінові так: коли козаки стануть перемагати Поляків, нехай нуреддін дасть йому знати, тоді Іслам-ґерай сам піде з військом до козаків; коли-ж будуть перемагати Поляки, то нуреддінові велено вертатися, бо козаки люде зрадливі (обманчивые). Підуть з нуреддіном ще охочі Ногаї, небогато. А тепер, кажуть, Нагаїв з козаками 4 тисячі. А йде нуреддін до козаків “з великим опасеньєм”.

6 н. с. березня пристав Дербиш оповідав московському послові, що “третього дня”, себто 4 березня, приїхали до хана козаки від гетьмана, щоб хан сам ішов з своїм військом, бо польське й литовське військо бере гору (сильні) над козаками; але хан чекає певнішої вісти від нуреддіна [588].

Отсі відтягування, неохота і зневіра хана, і маленькі порції людей, які він пускав весь сей час на Україну, не вважаючи на султанські накази, коли гетьмана й його штаб аж підносило з нетерплячки — очевидно були причиною повільного маршу гетьмана, що слав гонців за гонцями, і все вичікував більшої орди, щоб з нею задати Полякам рішучий удар.

З приводу сього ходила по Україні така лєґенда — переказана нам з київських уст, уже звісним нам старцем Гурієм:

Нинішньою весною король польський і пани-рада посилали послів до кримського царя, і в дарунку післали бочку червоних золотих, щоб він козакам не помагав. І кримський цар послів прийняв, і бочку золотих узяв, і до козаків іти в поміч не хотів. Тоді мурзи й всі кримські Татари стали приходити до царя “з шумом” і хотіли його вбити, за те що він не хотів іти в поміч козакам, а на його місце хотіли посадити иншого. Кримський цар мурз послухав, іде козакам в поміч, а королівських послів, що йому привезли бочку золотих червоних, відіслав до Б. Хмельницького. Той тримав тих королівських послів у себе в кайданах тижнів зо два, а потім обдарувавши “для своєї чести”, пустив до Польщі, а королеві і панам радам написав, аби вони й далі кримському цареві посилали золоті, бо він, гетьман, не має що посилати. А от коли королеві й панам-радам бракує людей, то нехай пришлють по людей до нього, гетьмана: він їм половину Татарської Орда пошле, бо має Татар за-богато, а платити їм за службу нема чим: тільки й буде заплатити що з Татарами воювати (пустошити) польські городи [589]. З лєгенд, що ходили по Польщі одмічу таку:

“Пишуть нам з Волох — реферують з Камінця Мясковскому 21 березня — що цісар турецький велів сього хана дістати й шию йому втяти, а на його місце иншого хана післав. Тому одні запевно кажуть, що він покинувши всі свої скарби втік на Україну до Хмельницького, другі удають, що вже здох (так!)” [590].

Вістун Каліновского на підставі того, що зібрав на фронті від “язиків” і шпигів, доносив йому 23 квітня: Хан ще в Криму. Пішов би на війну, але брат його калґа-солтан хорий, дуже спух. Тому хан зістається в своїй столиці, а виправив нуреддін-султана: вийшло з ним 5 тисяч війська, і Буджацька та Ногайська орда із ним іде. Вже перейшов Дніпро [591] під Аслан городом, коло Інгульця кочує. Велено було Буджацькій Орді зараз рушати, й Алі-аґа приїхав, виганяючи їx, але вимовилися, що через худих коней не могли вийти, хіба зараз по св. Юрию рушаться з нуреддін-султаном: сполучаться з ним на Піщанім броді на Богу [592].

Се дійсно, гетьман не спішився походом. Одержавши відомости про наступ Каліновского, він кинув на західню границю частину сил. В вищенаведених звістках ми бачили згадки про дальних козаків під Винницею: не тільки уманських, але й полтавських; слідом під Хмельником бачимо й Татар. Але сам гетьман посувався поволі, немов розглядаючися в ситуації. З Корсуня вислав послів до Ракоція, нагадуючи йому його обіцянки, і питаючи, чи підтримає він козацький наступ? “А присяг він був на тім, що він, угорський король, буде помагати своїми військами против Поляків, а гетьман постарається посадити в Польщі королем його менчого брата і договорено було, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону, і Ляхів та Жидів виведе з Польщі й Литви, щоб була в Польщі й Литві одна православна віра грецького закону", — так оповідали в Москві Греки, прислані з інформаціями від Виговського пізніше, в місяці травні [593].

Приймав також підчас сього походу посольства мунтянське, молдавське, московське. Про мунтянське посольство тіж Греки оповідали, що воєвода мунтянський Матвій (Басараб) заявляв свою готовність прислати військо — хоч на Молдаву, хоч на Семигород; ся готовність гетьманові, видко, здавалась дуже сумнівною, і він відправляючи послів до Туреччини доручив свому посланцеві, звісному вже нам Грекові Івану Тафралі, розвідатися, чи можна спуститися на сі пропозиції — чи воєвода мунтянський буде певніший від молдавського — “чи то такаж правда як воєводи Василя, що обіцяв віддати за його сина свою доньку, а потім не віддав?” [594]. Виправляючи 19 квітня свого посла на Україну, Ракоцій наказував повідомити гетьмана, що семигородські посли повернули від нього щасливо і принесли листи гетьмана і запевнення його приязни; інструкція написана дуже обережно і не виявляє секретного змісту сих переговорів [595].

Про посольство молдавське побачимо згадку в реляції литовського післанця, що далі наведемо — нічого конкретного. Ширше спинюсь тепер на відносинах українсько-московських.

Московський собор “в литовській справі”, посольство Лопухина, ухильчива тактика Москви, посилка Степанова.

Минулого року, перед загрозою нового самозванства, козацького і татарського наступу, московський уряд зрікся своїх плянів інтервенції в інтересах козацьких і православних, і від ультімативних загроз поставлених через Пушкиних перейшов до прохань, щоб польський уряд поміг йому вирвати з козацьких рук самозванця і т. д. Відновлено договір з Польщею і відложено пляни нових анексій до сприятливішого часу; перед королівським посольством в осени 1650 р. московські дяки взяли нейтральну лінію, майже безінтересовну, як ми бачили вище [596].

Але відомости привезені з України при кінці року Протасьєвим, Унковским, Сухановим і митрополитом назаретським Гаврилом, очевидно, окрилили московський уряд новими надіями. Може бути, що щось приємне привезло також козацьке посольство, вислане по різдвяних святах [597]. Розуміється, неприємно було, що гетьман не видав самозванця (запевняв, що вислав його з України назад до Семигороду, але московські політики сьому не дуже вірили, і можливо, що мали рацію). Але поведінка козацького гетьмана перестала викликати трівогу. Коли він так рішучо відмовився йти на московські землі в серпні, як натисли на нього Татари, а всі ті біди, що загрожували від того Москві були переведені ним з Москви на Волощину, се показало, що Козаччини не треба було боятись — принаймні поки вона була під рукою Хмельницького і Виговського. Коли б Козаччина хотіла викликати нову Смуту на Московщині під гаслом Шуйского, вона мала минулої осени таку нагоду, що краще не треба. Але Хмельницький показав себе лицарем! Добрим сусідом і солідарним в орієнтації на московського православного царя. Очевидно, на нього можна було вповні спуститись в відносинах до Польщі — треба було його тут підтримати і таки зараз, щоб він не пішов на инші руки. Перед Арсенієм Сухановим і митрополитом Гавриїлом він руба поставив питаннє: в останнє він питає царя, чи він його прийме і підтримає против Поляків, чи ні? Як ні — то він піддається під зверхність Порти — складається з її васалями і буде воювати Москву! Очевидно, його гарячі, схвильовані мови, переказані через сих духовних осіб, як найбільше вірних і певних посередників, і принесені до Москви перед Різдвом (18 н. с. грудня), зробили сильне вражіннє. На жаль, для нас пропали всі наради, які велися з сього приводу в Москві, але конкретний вислід — се поворот до пляну повзятого після козацької кампанії 1649 р.: скликати собор для того щоб сконстатувати неправди польського уряду супроти Москви, і за його санкцією розірвати договір з Польщею, щоб сполучитися з козаками против неї для повернення втрачених провінцій. Скликаннєм такого собору загрозили польському урядові Пушкини весною 1650 р., і тепер коли відомости принесені з України з кінцем 1650 року насмілили московських політиків до повороту на позиції, з котрих вони вступилися літом, під загрозою козацько-татарського наступу, — вони вернулися знову до того пляну: скликати земський собор і санкціонувати розрив з Польщею.

За привід (як потім се було виложено в урядовім експозе соборові) вони собі взяли такі факти. Польський уряд не сповнив своєї обіцянки: на найближчім соймі укарати всіх винних в титулових прописках. Король веде переговори з ханом про похід на Московську державу. Він пропустив через польські й литовські землі ханського посла до шведської королеви, щоб умовитися против Московського царства. З другої сторони гетьман запорізький просить царя прийняти його під свою руку задля православної віри, инакше грозить піддатися турецькому султанові разом з кримським ханом. Відмовити йому — значить дістати сих бісурменів в безпосереднє сусідство — вічну загрозу нападів і спустошень; прийняти — значить накликати неминучу і негайну війну з Польщею. Цар бажає знати, “як буть” з огляду на таку ситуацію: йти на розрив і війну з Польщею, чи ні? Чи освящений собор освятить нарушеннє присяги і договору і чи готові всякого стану люде московські прийняти на себе тягар війни, що тягне за собою сей розрив?

В 20-х днях січня розіслано царські грамоти по всіх городах, щоб від дворян, торгових і посадських людей були вислані виборні люде “для нашего царственного великаго і земского и литовскаго дЂла” до Москви “на соборное воскресенье” — першу неділю посту, себто на 19 лютого (1 березня н. ст.) [598]. В призначений день собор і відкрито — а саме перший акт його: нараду духовенства над питаннєм, чи може цар розірвати договір з королем і порушити дану йому присягу. Царський дворецький Олександр Львов приніс 19 лютого ст. ст. “освященому соборові” царське “письмо”, в котрім містились вищезазначений виклад польських неправд і звідомленнє про проханнє запорозького гетьмана, і собор відбувши в сій справі нараду, за тиждень, 27 лютого ст. ст. подав цареві свою гадку: “Коли король не сповнить договору (не справится) і не дасть, згідно з договором, управи на виноватих за те, що писалося в стількох листах (прописки в титулах) і в друкованих книгах (на неславу Москви), то свята, велика, соборна і апостольська церква з огляду на великі королівські неправди і нарушення присяги може звільнити (подати разрЂшенье) й тебе, благовірного і благочестивого государя. Коли король польський у всім управи не учинить, можна прийняти і запорозького гетьмана з Черкасами “со утвержденіем” (прийнявши присягу). Коли ж король у всім справиться і оборону учинить, тоді що до запорізького гетьмана і козаків “как вам великому государю Бог извЂстит”. Инакше сказавши: коли навіть король і виконав свій обовязок, освящений собор благословляв царя прийняти в підданство козаків і тим нарушити союзний договір короля, очевидно “задля християнської віри”, в интересах “православія” [599].

Одержавши санкцію освященого собору, другого дня, 2 ст. ст. лютого (10 березня) цар об'явив своє експозе депутатам від дворян і городів. “Государ, цар, в. кн.Олексій Михайлович всеї Руси велів учинити собор в литовській справі, а на соборі бути патріярхові, митрополитам і архіепископам, епископам і чорним (чернецьким) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським дякам і дворянам з городів, гостям, торговим і всякого чину людям. Велів об'явити їм давніші й теперішні неправди литовського короля і панів ради, що діються супротив вічного договору з їх боку, і від короля і панів-ради не виправлені, — аби ті неправди були відомі всім людям Московської держави. А також об'явити про присилки запорізького гетьмана Богдана Хмельницького, що вони просяться (бьют челом), в підданство під високу руку государеву”.