Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

По всіх то бачив, що були б раді згоді, і на раді, котру він (Хм.) мав з старшиною, всі до нього кричали за згодою. А він відповів: “Добре, я вчиню покій, але вас що без мого наказу костели лупили, шляхту мордували — всіх королеві видам”. І тим їх дуже страшить і тримає [614]; але знати, між собою поговорюють, що якби тільки король наступив, вони б його звязали й видали, і кажуть: “Перед тим було лекше") (се зробити), коли вся орда над нами висіла, а тепер самі його забємо або видамо” — і мають на нього око. Бо таке підозріннє про нього, що хоче втікти до Орди з усім майном, що його випровадив на Запоріжє! Виговський диктуючи якийсь універсал додав, так що той товариш чув: ,Аби човнів як найбільше готовано!' — чи то вгору хоче йти з ними, та на діл утікати.

Хорунжий оден білоцерківський, Іван, — що був при послах в Туреччині, казав тому товаришеві, що цісар турецький прийняв їх дуже зле. Питано їх, чи післані вони від давнього війська Запорозького, від усіх козаків своєвільників, і коли вони відповіли, що від усіх, він сказав: “То хочете аби я Польську корону воював за те що вам не позволяє своєволі — аби ви не шарпали моїх країв морем, і на те ви побраталися з моїми підданими Татарами, також своєвільниками? Нехай вас, псів, король ваш воює, а я своїх каратиму! звоювавши Польщу, потім і мене звоювати захочете — вже мині Волоську землю сплюндрували!” І казав був їх постинати, але посол короля й м., що там був, їх випросив.

Татари також, видно, хочуть відступити від Хмельницького: не хочуть йому помагати, а навпаки — допоминаються у нього нагороди за два роки.

Від господара волоського був посол там при тім товаришу. Але (Хмельницький) зараз як прочитав листи, роз'ївшися казав його взяти і звязати, і цілу ніч пролежав звязаний. Не памятає його ймення. Потім його пустив. Мав його раз при нім за столом — але дуже тихо сидів.

Московського посла застав там — (при нім) і дари віддавав. З чим був, не знає. Але по відправі другого дня приїхав другий гонець з несмачним посольством — розповів то оден шляхтич, Хмельницького хлопець: Цар йому радить, аби з своїм паном не воював, бо цар братові свому королеві мусів би дати поміч й військо рушити. Роз'ївся пес і кинувся хотячи йому в лице дати, але Шумейко [615] ухопив його. Москаль теж кинувся й пішов, і зараз поїхав.

Людей (Мисловский) при собі не мав і не міг довідатися, куди (Хмельницький) стягає свої війська. Всюди страх між ними, а хлопам не було більшої неволі, як тепер: (гірш) ніж під панами: що хоче то з ними робить, податки такі як і в Короні збира (і шинкове велів вибирати, Ґол.). А Татари куди підуть, бють, стинають, жінок, доньок насилують, беруть, що їм подобається — безкарно чинять.

Черниці дві приїхали з Винниці при тім товаришу; оповідали йому, як коронне військо здобуло Винницю: вирубало, спалило; а козаки як наших на ріці тиснули, з своїм людом, що їм ішов в поміч, билися кілька годин, не роспізнавшися, так що їх кілька тисяч полягло. Гарний припадок був! Аж їх потім Поляки розвели і знищили, і Татарів урвано.

Були при нім також київські міщане: приїздили до Хмельницького по універсал. Сказали йому (Мисловскому), що аби тільки з'явилося військо (польське чи литовське), готові піддатися королеві.

Де що з того, що переказував сей “товариш”, цілком розминоється з правдою, і трудно рішити, чи його містифікували, чи він “компонував”. Напр. оповіданнє про неприязну поставу царгородського дивану до козаків. Так само цілком не вірно те, що він оповідає про московського гонця, що приїхав слідом за Лопухиним. Ми вже знаємо, про що йде мова: се посилка гінця Василя Степанова, виправленого з Москви 11 н. с. березня [616]. Його місія не була ніяким актом неприхильности до козаків, навпаки — се був акт довіря, спроба спільної акції для демасковання зрадливої польської політики і оправдання московсько-українського союзу. Від Мисловского довідуємось, що Степанов Лопухина вже не застав — але на жаль, не маємо звідомлення про переговори з гетьманом, і що він від нього видобув. В руках московського посольсьского приказу бачимо доволі значну колєкцію кримських грамот — але не завсіди можна відріжнити, що тут може походити від місії Лопухина, що від Степанова, а що — з колєкції привезеної Вітовским і Обуховичом.

Що до оповідань, переказаних Мисловским — що дещо з того ходило між козаками, се потверджують признання сотника Половка, зловленого під час коли Хмельницький стояв під Білою Церквою, і очевидно в сій асоцяції тут же записані Ґолінським. Розуміється, завсіди треба в таких признаннях рахуватися з тим, в яких обставинах се говорилось і писалось; я вибираю дещо тільки:

Коли одержано відомости про загибіль козацьких полковників (очев. Нечая), вся чернь з Лубень, з Прилуки, з Вишнівеччини, з Ромна, Гадяча, Батурина [617] гуртом пішла до Хмельницького, кінні й піші — бо на голову всіх гнали. До Литви призначений полки Чернигівський і Ніжинський, над котрими полковники Небаба і Подобайло (так), в помочи полк Переяславський — полковник Гарасько [618], і полк київський — полковник Антін, що заступає місце Кричевського. Хочуть пройти на Чорнобиль до Мозира, хоч мають виразну заборону гетьмана, аби тільки Дніпра пильнували, а далі не вимикались.

Чернигівці думають сильно боронитись, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшим в місті: “ставити поля” не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечні, обережність велика, але в місті козаки не сидять: найбільш їх над Дніпром, на перевозах і шляхах усяких. В Любечу списалася сотня з міщан любецьких: вони неустанно стережуть міста, а козаки по селах. В тім Чернигівськім полку низовські та кочовські (так) — козаки старинні, а седнівські і чернигівські — всячина. Каже, що в полку Чернигівськім і Ніжинськім 30 тис. всякого люду, в Переяславськім старинного і дуже справного козака 40 тис. В Київськім 30 тис. збиранини — бо кращі погинули з Кричевським.

Про Хмельницького сказав, що в Білій Церкві збирає полки, а Орда відмовила йому помочи, бо мають що инше робити. Старшина козацька між черню в голос мовить, що Хмельницький уже себе не певний: хоче Україну кинути, замишляє на Запоріжжє, на те й човни готує. Посол московський був у нього, переказав то від царя, що коли королеві, братові нашему, не поклоняться (козаки), то він (цар) сам з великою силою від тої сторони, а ми з сеї сторони наступивши тебе знесемо. Межи черню всюди такі голоси, що в Москві явиться другий король, з потомків Стефана Баторія, і йому вся Русь буде помагати на панство Лядське.

В тій же збірці записаний лист Василя Лупула до Потоцкого з Яс, від 16 березня; він кидає деяке світло в справі проволоки з татарськими помочами, котрих Хмельницький вичікував і в своїм повільнім поході і в обозі під Білою Церквою:

Орди ще не рушили. Нуреддін-султан був висланий з інструкцією вивідуватись, чи велике військо мають Поляки, і далі не поступати — бо по Великодні (9 квітня н. с.) сам хан рушить з усіми ордами. Зять візіра Бетег-аґа приїздив до Добруджських і Буджацьких країв, заповідаючи, щоб були готові, бо на весну сам хан особою своєю рушиться. Від Хмельницького безнастанно приїздять посли до Буджацьких Татар, з слізми просять, аби йшли. Але ті відповідають, що до Юра руського не можуть виступити. Супроти того Лупул радить Потоцкому всіми силами постаратися закінчити війну з козаками, поки поспіє татарська поміч.

В другім листі, з 2 квітня, повідомляючи про переїзд через Молдаву турецького посольства до Хмельницького (про нього зараз будемо говорити), Лупул переказував такі відомости, що хан спочатку має намір післати Хмельницькому в поміч 15 тис. кінноти, але потім довідавшися, що Польща ладить великі сили для поборення Козаччини, він постановив іти сам з усіми силами і призначив день походу на 19 березня (н. с.) - тільки воєвода міркував, що великі сніги, спавши в ті часі, мабуть затримали сей похід [619].

В Польщі оповідали, що нуреддін-султан, висланий ханом наперед з 16 тисячами Татар, дійшовши до Молдави, тут розхорувався й дальше не міг іти (потім скоро помер). Військо його вернулось назад. Хан сам був хорий і тому не скоро вибрався, а без нього Хмельницький не хотів починати війни [620].

З листів привезених гетьманові з турецьким посольством з Очакова, видко, що гетьман тримав там своїх резідентів: були се тоді Матвій Білошапка й Іван Нестеренко, що мали пильнувати скоршої експедиції татарських помічних полків. Були в тім якісь непорозуміння, якісь інтриґи: Армадан-бей перекопський жалується, що Велі-аґа каймакан, "нецнотливий чоловік”, був стримав Татар від походу, а тепер султан (нуреддін, очевидно) вже рушив з Криму (пишеться се в лютім). Резіденти, під диктат ханського Бек-мурзи, пишуть гетьманові, щоб він прислав від себе листа про приспішеннє, бо Бек-мурза від хана має наказ не йти далі Ташлика, а такий лист гетьмана дав би йому притоку йти в поміч козакам як буде потреба [621]. В сих невязках і проволоках могло бути не без руки воєводи Лупула, а через нього — самого гетьмана Потоцкого, що всяко старався розвести Турок і Татар з Хмельницьким.

В московських актах, в перекладі, заховалися листи хана, його візира і скарбника; вони не мають ближчих дат, але заховалися серед актів 1651 р. і могли бути привезені піддячим Степановим, що мав дорученнє дістати польсько-татарську кореспонденцію в справі походу на Москву. Хан і його міністри просять гетьмана не турбуватись і вповні покладатись на поміч Криму — хан ні в якім разі не відступить козаків, він посилає зараз відділ під проводом Канмамбет мурзи, а через місяць піде головне військо, 100 тисяч вояків [622].

І гетьман вичікував, стоючи в Білій Церкві, поки його військо не виголодило околиці.