Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Сі чутки, що як бачимо — в досить подібних формах обігали тоді, в другій половині серпня Україну, відповідали тому, що говорилося тоді в цілій Польщі: між Потоцким і козаками таки прийшло до бою — він зачіпив їx, і війна була неминуча. Се ми бачили в вістях Любєнєцкого [201]. З реляцій Торреса бачимо, що на хвилю віджила стара поголоска про напруження і конфлікти між Хмельницьким і Нечаєм, і в сих вістях Нечай виступає не просто комендантом козацького корпусу, що мав порученнє стерігти козацьке військо від Поділля підчас маршу на Волощину, а конкурентом Хмельницького. — “Инший селянський ватажок, прозвищем Нечай” (пише Торрес 17 вересня н. с., очевидно в звязку з відомостями привезеними післанцями Потоцкого) - “узброївся .. 40 тис. людей над Дніпром, на пограниччу Поділля і Молдавії, і хоче битися з Поляками; кажуть, що між ними (Нечаєм і Хмельницьким) прийшло до легких сутичок, і Хмельницький післав 10 тисяч своїх козаків в поміч Потоцкому" [202].

Ся поголоска розуміється на потвердилась; нема сліду й того, щоб між польським військом і козаками в дійсности стались тоді які небудь справжні сутички — хіба екзекуції над непослушними селянами або місцевими своєвільними ватагами, про які пізніше згадував Коховский. Але на Україні загуло, що Поляки (Потоцкий з Вишневецьким) бються з козаками, вже пішла війна, і шляхта, яка за останній рік встигла якось пролізти на свої попілища між покозачену людність, почала спішно тікати, куди видно. А не один при тім наложив і головою — бо люде прийняли се за знак, що треба чистити землю “від Ляхів та Жидів”. “Серед паніки, що обхоплює душу Русинів (шляхти з Руси), так що вони збираються тікати до внутрішніх країв, ширяться ріжні страшні поголоски”, пише Торрес, мабуть на підставі того, що росповідалось згаданими післанцями Потоцкого. “В напрямі Бористену наново повстали селяне і повбивали вже богато шляхтичів, що були повернули щоб користати з своїх маєтків", і "инші маючи такий приклад тікають, так що Русь тепер в такім замішанні як ніколи”, — пише він тиждень пізніше (24 вересня н. с.). Любєнєцкий в черговій реляції Ракоціям (19 жовтня н. с.) малює ще яскравішими фарбами се замішаннє: “Селянська чернь, не зносячи й тіни підданства, побила за Дніпром і коло Київа велике число шляхтичів, що поїхали були в ті сторони до маєтків своїх або своїх панів; між ними, кажуть, загинув і наш Ґабр. Домарадзкий, що торік був у в. висок. в посольстві від кн. Вишневецького” [203]. Король в додатковій інструкції на соймики, спорядженій в тих же днях (23 жовтня), писав так само: “За згромадженнєм козацького війська зараз і чернь ним підбурена почала біситись і винищила кількадесять шляхетських домів, з жінками і дітьми, що були повернули до домів своїх, покладаючись на трактати” [204].

Потверджує се в своїх універсалах, як ми вже бачили, і сам Хмельницький. Ще по дорозі на Молдаву, в Ямполі 22 серпня (с.с. очевидно — 1 вересня н. с.) він остерігає людність — товариство козацьке і підданих, щоб вони не чинили ніяких кривд шляхті як руської так і римської реліґії. А місяць пізніше, вертаючи з Молдави, констатує на підставі одержаних відомостей, “же нЂкоторыє своєвольныє под час теперешний, гды войско наше до земли Волоскоє рушило, тиє то подданы — которыє до подданства належать — не будучи паном своимъ послушными и жычливыми, и овшемъ — неприятельми, много шляхты, пановъ своих, потопили, порабовали, и теперь, не устаючи в передсевзятю своємъ, на здоровє панскоє наступуют, и послушными быти не хотят, але бунты и своєволю всчинают” [205].

Докладніші відомости подає Кисіль у своєму листі 10 вересня н. с. з Київа до київської шляхти, звиняючися що не може приїхати до Житомира, де вона зібралась тоді на соймику:

“Як тільки полки рушилися, зараз наступило замішаннє всього того, що за цілий рік осяглося таким великим трудом: упав реєстр всього народу [206], роз'ярена чернь (plebs) повстала знову, а особливо за Дніпром такі розрухи й убийства настали, і таке роз'ятреннє, що хто зна чи й зістався там при життю котрий шляхтич! Пана Заленского,підчашого новгородського, війську й отчині добре знаного, в його власній маєтності в церкві на богослуженню вбили: при самісінькім олтарі замордували, і священика свого власного, підчас коли він літурґісав, порубали на смерть [207]. Пана Ласка, слугу пана краківського (гетм. Потоцкого) під Ніжином убито. Шляхту остерську з шляхтянками побито, потоплено. Про пана війського новгородського прийшла сьогодня відомість, що його мали втопити. П. підсудок новгородський і п. підстароста ніжинський, також мій слуга п. Семашко, пан Осіньский та инші втікли чи ні — не знати. Слуги кн. його милості воєводи руського [208], і в Лохвиці чи живі [209], ще не можна знати. З моїх Німців кількадесять, як із Шкляної йшли до Київа, вбито чотирьох [210] уйшли, Покойового п. старости черкаського [211] вбито. То все наробивши рушили до війська і прийшли до Київа, до переправи: день і ніч, цілий тиждень переправлялися, забравши всі пороми. Повний їх Київ, повні їх гори наоколо. Скоро б я тільки звідти рушив, ратуючи себе, всі браття [212], скільки їх єсть, разом мусіли б погинути” [213].

Староста житомирський Тишкевич з соймику пише до приятеля, констатуючи, що на Правобережжі шляхта зісталася ціла, тільки за Дніпром дуже богато й загинуло в тих часах — помордовали власні піддані; на Правобережжі обійшлося тільки пополохом: з переляку повиїздили і вертали назад [214]. Кисіль з приводу задніпрянських розрухів вислав до гетьмана запорозького, як він каже — “аж три пошти”, просячи прислати “суворі універсали” і якого небудь полковника з полком для приборкання черни, і можливо, що не без впливу сього Хмельницький видав і свого “суворого універсала” 22 серпня (1 вересня н. с.) доручаючи полковникам київському і чернигівському всяких бунтівників “не одсилаючи до нас, без фольґи на горле карати”. Заразом він заспокоїв воєводу Кисіля, що його похід з татарськими ордами не звернений против польського війська, а йде він з ними на Волоську землю, і на житомирському соймику в днях 12-13 вересня се було вже усталено, що козацьке військо пішло воювати Волощину [215]. Київська шляхта заспокоїлася й обмежилася ухвалою про загальний похід на випадок, коли б воєвода її до нього покликав — рушити до Польщі або до коронного війська.

Але на Задніпровю рух і чищеннє від панів потяглося потім далі, всю осінь. Карпівські пушкарі побувавши на Лубенщині в падолисті, росповідали на допиті у сівського воєводи, що місцеві державці, покинувши челядь свою, повиїздили до Польщі, і буде у Ляхів війна з Черкасами [216]. І справді при кінці падолиста приїхали урядники Яреми Вишневецького з Лохвиці й оповідали, що вони сиділи від нього "на урядах і для поборів”, але після заговин на Пилипівку (14 падол. с. с.) “козаки з наказу Хмельницького стали побивати всіх урядників, за те що польський король післав через Волоську землю великі гроші кримському цареві, мурзам і Татарам, накупаючи їx на козаків” [217].

Поголоска, як ми бачимо, стара, що пішла ще в серпні, і очевидно се було тільки питаннє часу і обставин — де народня маса розхитувалась скорше, де помаліше, але кінець-кінцем приходив момент, коли й найбільш уперті урядники й поміщики мусіли тікати — коли не наложили головою в якім небудь розруху.

Похід на Молдаву — сучасні толкування, політичні перспективи висунені молдавською кампанією, становище порти, дійсні мотиви.

Що Хмельницький замісць Польщі звернувся на Молдаву, се було для всіх повною несподіванкою. Сучасне вражіннє від такої недовідомости гетьманських замірів донесла до наших часів дума, з отсею фразою, що могла б бути поставлена епіграфом всього сього розділу:

             Тільки Бог святий знає,

             Що Хмельницький думає-гадає!

             О тім не знали ні сотники,

             Ні отамани курінниї, ні полковники...

Навіть історикові сей демарш гетьмана зістався в значній мірі загадковим: дійсні мотиви його не викрились і після факту!

Наведу перед усім кілька пояснень, котрими толковано сей епізод на Україні:

Як Петро (Протасієв) і піддячий (Богданов) їхали з Київа до гетьмана (в вересні), в дорозі богато козаків ріжних полків оповідали, що гетьман пішов воювати Волоську землю, тому що волоський господар перед тим, як у них була війна з Поляками, помагав Полякам, у кримського царя корунного гетьмана Миколая Потоцкого, Каліновского й инших полоняників викупав і через свою землю перепускав. І тепер теж у нього з Поляками справа за одно, й у всім їм він хотів помагати: похвалявся козаків воювати. Кримський хан пішов воювати Волоську землю наперед гетьмана і прислав своїх послів, щоб гетьман з усім своїм військом ішов нашвидку на Волоську землю. А гетьман з дороги писав Потоцкому, що він пішов воювати Волоську землю за їх неправду: нехай гетьман корунний війська Запорозького не зачіпає. А кола б зачепив, то гетьман з усім військом і з кримськими людьми піде на нього і воюватиме Польську землю, як попереднього разу [218].

23 вересня ст. ст. приїхав до Лубень московський посол Унковский, і довідавшися, що єсть тут козаки з штабу Хмельницького, стали їх розпитувати. Козаки Федько Ігнатів з товаришами сказали їм, що вони приїхали від гетьмана з Волощини тому 12 днів [219]. І чули вони таке:

Польські гетьмани хотіли своїм військом учинити поміч князю Василю волоському, бо він їх, польських гетьманів, викупив із Криму, а гетьман Богдан і військо Запорозьке через те й воювали Волоську землю, що кн. Василь викупив польських гетьманів з Криму. А кримський хан тому воював, що як минулого року кримські люди йшли повз Волощину з литовським полоном, то Волохи богато відбили у них Литовського полону [220], — про се кримський писав на Волохів до турецького царя, і турецький цар велів йому самому управитися з Волохама [221].

Потім 5 жовтня с. с. [222] той же Унковский розпитував в Чигрині козака Івана Волеваченка [223], що його гетьман посилав був до калґи і мурз, і він того дня приїхав з Волощини до Чигрина, тижнем перед гетьманом. Питав його: “Як ти був післаний від гетьмана до калґи, то чи тобі відомо: турському царю та війна, що калга ходив на Волоську землю, “не в грубость ли”? Волеваченко повторив те саме, що говорив Федько Ігнатів: господар волоський одбив у Татар “литовський полон”, турецький султан велів їм управитися з волоським господарем, "і ми з наказу турецького царя Волоську землю розвоювали, за їх неправду”. А калґа Волеваченку так говорив: "Тепер ми розвоювали Волоську землю, а на весну брат, сам цар (хан) конче хоче з усіми людьми йти на Московське государство, і Запорозьке військо теж з нами йде”.

І так в старшинських кругах ініціятиву походу на православну Волощину рішено було зложити на Татар: козаки тільки мусіли йти з ними як союзники. Хоча й мали свої причини незадоволення на господаря, як польського прислужника і союзника проти козаків, але не ходили б на нього, коли-б не татарське військо: воно, мовляв, випросило у хана сей похід на Волощину, коли вияснилося, що не буде походу на Москву, куди се татарське військо було вибралося. Се козацька старшинська редакція, призначена для внутрішнього вжитку: вона вдаряла в струни противпольські і переносила одіозну ініціятиву руйнування православної країни на Татар.