Дякую в. м. пану за конфіденцію до мене — що повідомляєш про наміри хана, і що на послугу йому рішив єси післати частину війська. Не залишай і надалі мині давати знати, що належить до цілости вітчини і моєї відомости. А що там не може бути щирої приязни і конфіденції, де оден з другим облудно живе і що має уразливого на серцю не відкриває, тому я свої гадки щиро викладаю в сім листі, аби вм. не мав сумніву що до мого афекту (приязни).
Насамперед не подобається мині, що в. м. без відома й позволення королівського і мого кореспонденцію й умови з сторонніми володарями провадиш, послів приймаєш і на посольства пустився, не доложившися у кор. й. мил. Я от-як до мене яке небудь посольство приходить, всіх послів до й. кор. м. відсилаю, або — як вони не варті бачити пана і не мають до маєстату нічого поважного, я давши про них знати, виписую матерію посольства, і прошу деклярації, як їх маю відправити. А в. м. всі посольства і кореспонденції відправляєш на власну руку, нічого не питаючись [182]. От тепер — дають мині знати, що були у в. м. посли венецькі. Чому ж їх до мене не відіслав, чому не повідомив, з чим приходили і чого від війська Запорозького жадали? На правду, ніхто сього похвалити не може, і просто скажу: Річпосполита на се нарікає. Тому остерігаю і напоминаю, аби в. м. ті приватні умови облишив і всіх послів, які тільки до в. м. в приватних матеріях будуть приходити — відсилав [183], а про тих які приходять в справах поточних — належить давати знати і про відправу зо мною зноситися. Чому б в. м. не мав так поступити, як учинила старшина війська Запорозького під Пруську війну, коли їх Ґустав через своїх послів бунтував і на війну против нас намовляв, а вони не вдаючися з ними в ніякі трактати, відповіли їм, що не маємо права трактувати з послами володарів чужоземних в справах Річипосполитої, та оковавши їх до Бару привезли! [184].
Напімнувши в тім першім пункті в. м пана, жичу того й дораджую, аби в. м., як то й й. королів. м. обіцяв, вивів козаків з воєводства Браславського і з шляхетьських маєтностей, а то з таких причин. Перша — аби через ту проволоку часу не мали задатку. Та й я сам, бачучи, що якийсь козак згрішить, боюсь, що не стерплю, аби не вчинити над ним справедливости, вважаючи, що не випадає мині, будучи вел. гетьманом коронним, жадати справедливости у Нечая. Третя: прийдуть до своїх маєтків ї. м. княжата Вишневецькі, приїде й. м. п. хорунжий коронний (Конєцпольский) й сенатори — мабуть не самовтор і не сам третій приїдуть — бо навчилися їздити в великих асистенціях, а тепер як в найменших їздити [185] з огляду на безпечність свою не можуть. Якаж там буде згода у тих куп з козаками: сей пригадає давні річи, той собі то візьме за образу — отже зараз оказія до сварки, бійка, а з бійки війна. Тому коли в. м. бажаєш собі спокою — як уже з християнського обовязку, можеш його бажати, — приложи в. м. пильне стараннє, аби вичистити козаків з Браславського воєводства! Бо й не бачу, на що б ті козаки були придатні! Одно — що вони віддалені від Дніпра. Друге — думаємо про закінченнє війн більше, ніж про вчинаннє. Тому коли й трапиться почути якусь новину, вони не тільки що для відлеглости не зможуть дати помочи Дніпровим, але й до війни сі люде не здатні. Щось украсти, розбити — на се вони добрі, бо того з віків навчилися, і тепер не вважаючи на ту згоду ні в чім иншім не вправляються [186].
Раджу я в. м. [187] і то щиро раджу, аби в.м.п. той кукіль з пшениці викорінив, і не тримав таких, що своїми паскудними поступками славу молодецьку шпетять і соромлять! Ніжинці мої на аркуші паперу від в. м. післані не дбають. По старому хлопи бунтують, послушенства віддавати не хочуть, а то все через козаків і через полковника тамошнього, що у них не має ніякої поваги, — вони їм служать приводом до бунтів. Тому я бажав би, коли в. мп. хочеш моєї приязни, аби-сь велів козакам виступити з моєї ніжинської волости. А коли се неможливо в такім скорім часі візьми в. м. п. полковництво від Шумейка і дай Кобилецькому: він далеко справніший, ніж Шумейко і краще вмітиме пільнувати згоду між моїми урядами і козаками. Шляхта ніжинська й остерські бояре скаржилися мині: доми в містах, хутори і маєтности їм позабирали, тому даю се моє писаннє вмп. [188], аби-сь в. м. п. видав суворі універсали до козаків; аби як найскорше і негайно вступилися з домів шляхетських і боярських, та зайняті і забрані маєтности повернули.
В збиранню інтрати рішив я поступати способом в. п. воєводи київського. Він мав козаків приданих від в.м. пана, і при них вибирав інтрати в маєтностях своїх. Я теж прошу вмпана, аби вмпан придав козаків і моїм — що їх я туди до Ніжина післав, і аби наказав, аби в тій услузі були прихильні. Що про поташі мої зволив єси розвідувати, велико вмп. дякую і прошу унижено, аби вмппан і до кінця про них довідався — аби я міг відібрати осіки [189]. Бо мусів би понести великі шкоди, коли не виповню (умови) що до віддання їх купцям.
Доходять до мене теперішніми часами вісти, що київські ченці хочуть заїхати, не знаю з яких поводів, ніби то за універсалами вмпана, Максимівку пана Яскульского, стражника військового, слуги мого. Дивно мині дуже, що вмпан рачив ті універсали дати за проханнєм їх (тих ченців). Ченці мають на то сойм, там з ними має бути розправа про ліпшість права [190], а ґвалтом нехай нічого не заїздять, бо собі можуть зашкодити. Тому раджу вм. панові дати його слузі (Яскульского) універсала на Максимівку і до инших міст його, аби були в належнім як і перед тим послушенстві - бо зовсім в нічім не хочуть слухати). Казав мені п. Яскульский і то, що в. м. пан забрав йому його власний перевіз і заарендував — котрий не належить до вм. пана, прошу, не докучай йому (nie kwil go) вм.! і його приязнь не завадить, і я за засвідчену приязнь взаємною приязню вм. панові відплачувати буду. Бажаючи вм. панові як найкращого від Бога здоровля, в. м. всього добра жичливий приятель Миколай з Потока Потоцкий каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніжинський, остерський староста. Дано в Велеполю д. 3 августа р. 1650 [191].
Хмельницький мусів бути роздражений сим листом до крайности! Коронний гетьман трактував його зневажливо, як свого підвладного — от немов якого небудь стражника Яскульского — котрого прихильність радив йому собі заробляти — йому, гетьманові України, що мислив себе і мислився в своїм окружению, як голова держави, на рівні з яким небудь господарем молдавським або князем трансильванським! Потоцкий наказував йому спорожнити Браславщину і полудневу Сіверщину, полишену за козаками Зборівським трактатом. Він хотів мішатися до внутрішніх справ козацького війська — диктував, кого з полковників треба відставити, а кого призначити — як се могло бути хіба за нещасливої ординації 1638 р., перед великим повстаннєм. Не казати вже після сього, що він заперечував гетьманові право приймати заграничні посольства, вести самостійні зносини, розпоряджатися шляхетськими маєтками й доходами на козацькій території! Потоцкий не просив, а наказував йому приставити до його офіціялістів своїх козаків, щоб вони помагали їм вибирати податки з людности. Тільки в однім випадку — коли зайшла мова про можливість за помічю козацького гетьмана спекатися виплати заруки (неустойки) за недодержані контракти на поташеві приставки, випав Потоцкий з свого великопанського тону і “унижено попросив” у Хмельницького сеї послуги!
Але се була маленька, хоч і характеристична деталька, загальний же зміст листу був незвичайно зловіщий. Його можна було вважати проґрамою нового приборкання козаччини: приведення до перед-революційного стану, і в звязку з тим мобілізація польського війська на Поділлю набирала ще більш погрозливого значіння -наміру Потоцкого оружною рукою примусити козаччину цілком піддатися його волі й втиснутися в ті тісні рамці, які він для неї призначав. Отримавши його писаннє, Хмельницький післав сердитого листа ніжинській старшині — наведеного вище (с. 22), але й не подумав міняти тутешнього полковника [192]. Навпаки заговорив ще в більш рішучім тоні про загрозливу для козацького війська мобілізацію Потоцкого, як ми бачили вище, і кінець кінцем проголосив й за повне уневажненнє зборівських трактатів. Се формулював Кисіль в пізнішому листі до короля з місяця жовтня, пояснюючи зворот в поведенню Хмельницького і війська, що стався в останніх місяцях. На його відклики до Зборівського трактату, каже він, козаки заявляють, що поки Потоцкий “вийшовши не порушив своїм листом Зборівських пактів”, вони вважали себе забезпеченими соймовим потвердженнєм, а тепер не знають, “чи підем на послугу королеві, на котру нас кликав, чи на Москву — сповняючи ханову волю, чи зістанемося дома”. Инакшими словами вважають себе нічим не звязаними супроти короля і Річипосполитої [193].
Чутки і лєґенди про війну з Польщею, повстання проти поляків, поголоски про нечая, трівога між шляхтою, “суворі універсали” гетьмана.Хмельницький, як ми вже бачили, скваліфікував сю мобілізацію як провокацію козацького війська, і крім того що використав її на те аби відхилити запропонований від хана похід на Московщину, відповів на сю польську мобілізацію мобілізацією козацького війська під Уманню, так що перед громадянством українським і польським раптом на весь зріст стала перспектива війни з Польщею, і всі були того переконання, що викликав її Потоцкий, аби дати реванш козакам.
З сим моментом звязане у Коховского популярне оповіданнє, переказане потім Грабянкою і ще в більш белєтристичних формах стилізоване Костомаровим. Коховский оповідає, що Потоцкий, зібравши військо під Камінцем, занявся приборканнєм наддніпрянських розбійників - так званих левенців, що переховувалися в Медоборських лісах і використовуючи приграничну місцевість, украдене на подільській території переправляли на молдавську й навпаки. Вони покрали між иншим також військових коней, і Потоцкий вислав против них кілька хоругов війська під проводом Кондрацкого. Сі погромили левенців, захопили їх ватажка Мудренка з 19 товаришами, їх взято на муки, в результаті вони “призналися” в своїх замірах напасти на польський табор і їх посаджено на палю. Инші розбіглися, або повтікали до козаків. Се дало нагоду Хмельницькому ілюструвати небезпеку від польського війська. Він велів сих втікачів, ранених, залитих кровю, обводити по козацьких полках і продемонстрував їх перед нуреддіном, що прийшов по козаків — іти разом на Москву. Ублаживши його дарунками, Хмельницький став з слізми виясняти неможливість кидати в таких обставинах Україну, щоб іти на Москву: Зборівську угоду порушено — така згода гірша війни. Поляки підступом і силою натискають на нього: Кисіль звідси приводить його до зброєння війська на Турків, а Потоцкий зза кордону загрожує величезним військом. Козакам кінець, коли не вирятують їх Татари. І отакими доводами відвів він нуреддіна від походу на Москву, а до Потоцкого післано посольство в сій справі від Татар і козаків [194].
Грабянка оповідає се з невеликими, але доволі ґрунтовними змінами:
Ляхи, ставши на квартирах на Поділлю, “почали великоє озлобленіє людям чинить”. “Слишав же Хмельницький о Потоцком и о полских воях под Каменцем Подольским стоящих, собрав и своя полки, яки бы по повелЂнію солтановом, вещію самою смотряше бистро, коєя ради вины Ляхи собираються з Потоцким гетманом, и чего ради имающе людей поднЂстрских єдиних избиваху на палЂ, другим носи и уши обрЂзоваху, а инних на четверти разсЂкающе по путех тЂлеса развозяху. О яких бЂдах нЂціи — избЂгше от рук лядских без носов, без ушей, Хмельницкому возвЂстиша, яко во время мира таковоє безчеловЂчноє мученіє Ляхи РусЂ творят. Сіє слишав присудствуяй посланник татарскій у сумнЂ.ся. Глаголя же Хмельницькій ко предстоящим: “Видите, что нам Ляхи творят: хочут да нам отшедшим на брань противу Москви они нападут на доми наши и огню предадут гради и села, жени же и чада мечем посЂкуть и память нашу з свЂта загладят. Сіє же все возвЂсти посел татарскій султану, тоже [195] солтан хану, и препятся брань, юже имЂху поднести на Москву Ляхи и Татаре” [196].
З приводу сього у Коховского їде до Потоцкого татарсько-козацьке посольство: Мегмет-ґазі аталик і Василь Кравченко, що фактично їздили до Потоцкого в жовтні, після молдавського походу; тому Костомаров переніс весь сей епізод на жовтень, тим часом як у Коховского він відограється в серпні. Але очевидна річ, що сей епізод з покаліченими Потоцким утікачами оповідався без докладної хронольоґії, а більш-менш довільно був звязаний Коховским з приходом нуреддіна, з одного боку, і з посольством Кравченка — з другого.
Пізніше се затерлося в памяти і поблідло, коли виявилося, що трівога була передчасна. Але в сучасних відомостях відбився незвичайно яскраво сей недовгий — двохтижневий, але незвичайно яскравий момент, прожитий на Україні в переконанню, що роспочиналась війна з Польщею, для докінчення недовершеного в минулому році, і по Україні й Польщі покотилися — упереджаючи події — перші вісти про конфлїкти польського й українського війська. Московські висланці їдучи з Варшави до гетьмана через польську, а потім українську територію в місяці серпні, в момент козацької мобілізації так описують свої вражіння:
В дорозі від Варшави до Київа богато польських військових людей казали, що за королівським наказом ідуть до гетьмана Миколая Потоцкого до обозу під Сатанів і Камінець Подільський: наказано їм з гетьманом бути готовими, а деякі жовніри казали, що мають іти воювати козаків: хоче гетьман помститися козакам за свої давніші “упадки”, як його козаки воювали.
Як приїхали до Київа, під той час гетьман Б. Хмельницький прислав до київського полковника універсал свій, писано в нім, що гетьман з військом рушився з Чигирина і став на Уманському шляху, а з Уманського шляху піде на свого неприятеля, — аби полковник ішов до нього на-швидку, щоб випередити неприятеля. І в Київі почалася велика трівога, що справді гетьман В. Хмельницький знову йде воювати Поляків. І в богатьох містах і на дорогах козаки побили урядників, державців і панських слуг [197].
Московський вістун — путивльський піп Іван Прохоров, що побував у Київі в середині серпня ст. ст. оповідає, що виїхавши з Київа 25 серпня (с. с.) він стрів на Дніпрі, на перевозі полковника Шумейка (ніжинського), “а з ним Черкасів (козаків) тисячі зо дві, іде з обозом і нарядом (артилерією) до гетьмана Хмельницького спішно на Уманську сакму (шлях). А як піп Іван був на сій (лівій) стороні Дніпра, коло города Гоголева, від Київа верст з дванадцять, стрівся йому полковник Мартин Небаба (чернигівський), а з ним Черкасів тисяч з пятнадцять — теж іде з обозом і нарядом на сполученнє з гетьманом Хмельницьким. І після того стрічалось йому богато Черкасів — ідуть спішно полками. А инші полковники з Черкасами йдуть иншими дорогами”. Київський воєвода Адам Кисіль говорив йому, що у козаків з Поляками почалася війна, і гетьман Хмельницький знову покликав до себе Татар. А від Черкасів чув він, що Поляки “накупили” Ногайських Татар, аби вони йшли в поміч їм, Полякам. І гетьман Богдан Хмельницький пішов з Черкасами наперед — переймати Ногайських Татарів, а до полковників і сотників написав, аби йшли спішно з ним на сполученнє. А київські міщане, що були в Польщі — у Львові й по инших городах “з торгом”, оповідали, що з Миколаєм Потоцким і з князем Яремою Вишневецьким в зборі Полків і з инших країв людей: шведських, цісарських і венгерських, тисяч до ста двадцяти: ідуть на Черкасів” [198].
Инші Путивльці та Митька Татарин, що в тім самім часі побував в Переяславі, оповідали, яке там чули від полк. Лободи, що пішов теж до гетьмана: кн. Ярема Вишневецький і Мик. Потоцкий стоять під Камінцем Подільським і хочуть іти на Черкасів; а між польською й волоською границею стояв на заставі полковник Нечай, на нього напав був коронний хорунжий (Конєцпольский) з Поляками і Поляки побили Черкасів. А в поміч Полякам прийшли Волохи, та ще йдуть у поміч Уманською сакмою Ногайські Татари. А кримський хан писав В. Хмельницькому, що Ногайські Татари вийшли з послуху: “скупили” їх Поляки, дали їм грошей, і вони пішли їм в поміч, — отже нехай гетьман іде зараз на Уманську сакму, щоб перехопити тих Ногайських Татар і не пустити до Поляків. Гетьман зібрався й пішов, і тепер стоїть в Умани, до полковників і сотників росписав, щоб спішно йшли до нього, а Адама Кисіля й урядників велів затримати [199].
Шл. Черновский, що побіг з Новгорода Сіверського до Сівська в 20-х днях серпня, росповів перед воєводою, що король Ян Казимир наняв “Французьких та Свейських Німців” 60 тисяч, з Польщі та Литви рушив усе посполите рушеннє, та з кн. Яремою Вишневецьким наємних жовнірів 12 тис., та з Радивилом 40 тис.
І за наказом королівським мають вони рубати козаків усіх на голову — щоб не було козаків ніде ні трохи. До Криму Тугай-беєві й мурзам післав він (король) міліон злотих — мабуть “скупив” їх, щоб воювали козаків. І два тижні тому Миколай Потоцкий і князь Ярема Вишневецький прийшли з посполитим рушеннєм до города Пилявки, і против них було післано два козацькі полки. То Вишневецький оден полк Браславський, полковника Сили Волошина, тисяч 30, на Чорнім шляху, на врочищу Гончариха, на голову побив, і полковника взяв, а Поляків побито тисячі з чотири; а другий полк Поляки осадили. А король у Варшаві відпускав саме послів московських та цісарського, а відпустивши сам піде на козаків. А збираються Поляки на Волині під Луцьком, а Радивил іде під Річицю на Гомель. А в Стародубі підстароста Уєйский з товаришами сів в осаді. Козаки пішли з усіх городів на збір з полк. Лисим, а котрі (Поляки) оселилися були на кримській строні Дніпра, тих Татари забрали до Криму, і мабуть будуть Татари помагати королеві на козаків [200]”.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IX. Роки 1650-1657 » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том IX. Роки 1650-1657“ на сторінці 13. Приємного читання.