Кдыжъ мы до конца [137] звыкли присяги своей [держать] — [тілько неприятелі звикли присягу свою] ламать и насвсегда зражать. Єжели бы яка отъ Ляховъ [138] зрада была, или отъ Москвы или отъ Венгровъ, или отъ иныхъ какихъ непріятелей, мы вашей цесарской милости ознаймимъ [139], и съ вельможнымъ ханомъ єго милостью зноситися во всем будем. Єжели бы якій непріятель што съ послами царя московского мыслилъ, всегда будемъ вашей цесарской милости [ознаймляти]. И то обЂцуємъ [140], яко зычливыи слуги вашей цесарской милости, же ани полемъ ани моремъ не будемъ вступовати, ни одинъ непріятель въ панство Турецкоє будетъ съ пилности [нашоє] вступовати. А мы на ласку [141] вашей цесарской милости слуговать, съ жадными непріятелями своими не будемъ терпЂть. Жебы то все зъ ласки вашей цесарской милости также отслуговать, готовы мы! Єстьли бы [142] чтоколвекъ стороны справъ воєнныхъ было, зычливо съ ханомъ єго милости вЂдомо чинить.
Що посли в. ціс. милости прийшли, коли ми були зайняті, і нас дома не застали: військо наше виправляли на послугу ханові й. мил., — на се в. ціс. милость не рачте гніватися! Нехай як Осман-аґа, посол в. ціс. м., так і наші посли ласкаво будуть прийняті, і просимо щоб вони без забави від в. ціс. милости одправлені були. А ми завсіди слугами в. ціс. милости бути готові, і тепер низький поклін наш до ніг в. цic. милости віддаємо.
Любо послы в. цесарской милости [пришли подчас] [143] нашей забавы, теды в дому нас не застали: тогда мы войско наше выправовали на услугу хана є. милости, — за што в. цесарская милость не рачте [гнЂв мЂти]. О своємъ всЂмъ тако Османъ ага, посолъ вашей цесарской милости, яко и наши послове вступовать ласкаво [144]. На котороє просимъ, жебы послове безъ забавы отъ вашей цес. милости отправованы были, а мы завсегда слугами в. цесарской мил. готовы. И теразъ поклонъ нашъ низкій до ногъ в. цесарской милости отдаємъ.
Як бачимо, сей лист, не дуже входячи в конкретні справи, мав головною метою деклярувати підданство Запорозького війська Отоманській Порті і приязні відносини з ханом. Але згаданий вище наш інформатор, автор дневничка, знав дещо й конкретніше від своїх покозачених земляків. Хмельницький, мовляв, переказував через своїх послів, що з Поляками у нього конче прийде до війни (мовляв причиною того він виставляв, що домагається від короля видачі Чапліньского, і коли король його не видасть, буде війна) — значить просив помочи у султана. Подруге — він жалівся на господаря молдавського Лупула, що той підчас останньої війни тримав з Поляками: переловлював листи гетьмана, посилані до султана, і передав Ляхам. Тому просив скинути Лупула і настановити на його місце Мусія Могилу (митрополитового брата в перших), що двічі вже хвилево був господарем в 1630-х р.р., і тепер проживав в Галичині [145].
Можна думати, що гетьман переказував і більше, з своїх династичних інтересів, що відкрилися слідом походом на Волощину, але в тої час не були ще так звісні і лишились невідомі чи неясні нашому інформаторові. Він натомісь додає відомості, що на війну з Польщею підбиває Хмельницького Ракоцій: виправдував ся перед ним, що не прислав помочи підчас торішньої війни, бо не мав готового війська, а тепер твердо обіцяє на випадок нової війни зараз іти з усіми силами під Краків: сподівається, що зате гетьман висадять його на королівство польське.
Захоплений сими новими політичними перспективами, що перед ним начеб-то відкривались, Хмельницький не крив свого роздражнення на всі неприємности і некоректности, які йому довелося за сей час знести з польської сторони. Він позволяв собі прилюдно, в присутности всеї сеї панської служні, що його обступила, зневажливі й погрозливі вирази й жести на адресу не тільки маґнатів, але й самого короля. Показуючи незвичайні знаки чести свому новому протекторові, турецькому султанові, він зневажливо трактував посольство королівське. “Листа від короля й м. ані від п. канцлєра сам не хотів узяти — мусіли віддати через Виговського. Не дав себе їм привитати — доперва за тиждень пізніш, за намовою п. воєводи київського (як той приїхав себто), тим менше відписати”. Так оповідали післанці Конєцпольскому, а дневник висланця кн. Заславського так описує свою авдієнцію у гетьмана, слідом по авдієнції турецького посла, і обід даний польським післанцям: "Прийняв мене не щиро, пив за здоровє короля і князя (Заславського) примовлюючи ті слова: "Я підданий вільний — кому хочу буду підданий! поки мені Чапліньского не видадуть, я доброго серця до короля й. м. і Річипосполитої мати не буду”. Другий текст переказує сю промову трохи инакше і ширше: “Мене ні король ні Річпосполита до жадних річей не може силувати. Я собі вільний, і кому схочу буду служити! Маю царя турецького, пана мого, з певною помічю, царя московського також, всі орди заприсяжені! не тільки Корону Польську, але й панство Римське кому схочу в руки дам! А панам усім маєтностей не попущу, поки мині Чапліньского не видадуть. Коли Ляхи обоз точать [146], то і я зараз пущусь, а ті що там (на козацькій території) мешкають, зараз горлами своїми заплатять”. А під наступним днем: “Підпивши, казав потопити Ляхів. Сама випросила. Протрезвившися і сам того жалував” [147].
Висланці Конєцпольського зазначають ті причини його невдоволення, які він виявляв у розмовах [148]: “Болить його дуже, що Чапліцкий до того часу жив, і визначено йому Чечельник, а Забуському, Ганджі й иншим [149] — ріжні слободи. За кожною згадкою повторює: Доки мині не віддадуть [150], або шиї не втнуть, голови не пришлють — нехай вся земля згине! Мабуть сама його під'южує, мовляв — "Чапліцкий мині й тобі зрадив — але я була в собі не вільна, а він сякий-такий не мав неволі! я з ним була вінчана, така а така! [151] Третя причина: хоче наших привилеїв, особливо даних пану Даниловичу і кн. Вишневецькому, котрих ми не знаємо і їх не маємо, а він за ними задумав захопити кільканадцять міст на Україні, посаджених на королівщині і на дідицтві — на Мліївщині, коло Корсуня, тому що йому надане місто Чигрин, одірване від Корсунського староства” [152].
Наведу ще кілька небезінтересних рисок з сих польських звідомлень:
Королеві ніякої відповіди не хотів дати, аж посольство від хана його замішало, що прислав до нього так виразно: “Коли з таким військом, з яким був під Збаражем, не прийдеш на Москву — куди король посилає инше військо своє через Литву, то шабля нагострена на неприятеля, на тебе буде обернена”. Після сього посольства знизився і аж тоді дав відповідь королеві і п. хорунжому [153], і велів полкам бути готовими на війну, куди буде воля короля й. м. — так велів в універсалі. Кажуть, що день і ніч неустанно пяний, забігає факціям, скрізь іде де його просять, і там спить де напється. Декотрій українській шляхті пустив маєтности, але на п. хорунжого, через тих вищеназваних осіб, має серце завзяте й їдовите. В такім стані лишили ми тамошні справи. То річ не хибна, що вони готові на війну, тільки трудно знати, куди звернуться. Але коли Татари довідаються, що московських послів відправлено, і ми не думаємо з ними воювати, а самі між собою, — то певно на нас підуть разом з козаками.
Мабуть по тім турецькім посольстві сказав йому пан воєвода київський:
“Пане Богдане, бачу, що на половину ти Турчин, а на половину християнин!” П. староста черкаський, брат його, якесь посольство [154] правив до нього про війну з Турком — але він про се не думає! Декторі так розуміють, що Хмель іде за гадками п. воєводи київського, але я тому не вірю. Але то певно, що при тих слугах п. хорунжого коронного, як Хмельницький договір зложив і з миром одправив московського посла, п. воєвода київський з митрополитом дякували йому прилюдно в виразах найвиразніших, що він не наступає на кров христянську. На Турків не хоче, не хочуть і Татари, краще хочуть до нас, і певно він їх звабить надією здобичи й близькістю. На Чапліцкого нібито вудила гризе, а по пяному говорить: “До Кракова піду і до Риму, не одного Ляха на землі не буде”. На Турків воювати не думають: добруцькі й буджацькі Татари їх би не допустили [155].
З'їзд в Ікрлієві в серпні н. с. 1650 р., Хмельницький вимовляється небезпекою від Потоцкого, трівога викликана польською мобілізацією, листи Потоцкого до Хмельницького серпень 1650 р.Слідом за авдієнцією турецького посла [156] приїхав отой посол ханський — Байзаклін-баша, бунчужний ханський, як його зве вище згаданий дневник. Він привіз пильні листи від хана, від калґи-султана і від Сеферказі-аґи, адресовані гетьманові, осавулам і отаманам “і всій черни Запорозькій” [157]. Хан дякував за готовість, з котрою вони виправили своє військо на поміч против Черкісів; але та поміч стала йому непотрібна, бо вони тим часом йому покорилися. Тому замісць походу на Черкесів, щоб дати своїй Орді змогу обловитись, хан рішив послати свого брата калґу-султана на Москву, з усіми силами кримськими й ногайськими, і закликає гетьмана і Запорізьке військо, аби на день 15 серпня (ст. ст., себто на Успеніє) воно було готове — і то в скількости не меншій ніж було під Збаражем. Заразом хан посилає свого посла до короля закликаючи його теж до нападу на Москву: коли не може сам іти, нехай вишле литовське військо тим часом, відкладаючи головний похід на пізніше — коли рушиться і сам хан, приготовившися за зиму; що земель здобудеться, все то буде королеве — тільки Астрахань візьме хан собі [158]. Нехай же військо козацьке йде і нічого не боїться: хан стоятиме з ним против всякого неприятеля (розумій Ляхів). А коли відмовиться і не піде — тоді приязни і союзові кінець!
Се був твердий горіх, котрого треба було як небудь позбутись. На Москву гетьман і старшина ніяк не хотіли йти, се ми знаєм. Але треба було чимсь иншим заняти татарське військо, що раз рушившися (як то потім пояснив і сам хан) — не радо вертається без здобичи. Висланець кн. Заславського каже, що гетьман відписав, мовляв він не вимовляється від сеї послуги, але термін йому визначений заскорий, він не може так скоро поспіти, тому нехай хан не має за зле, але визначить термін пізніший, а він, гетьман, вже зараз розписує універсали до козаків [159]. Инший дописувач, з місяця вересня, наводить ніби то й текст універсалу тоді виданого: “Наказуємо своїм модойцьом, абисьте заразом рушили і до мене, де я буду, прибували. Напротив неприятелів — ворогів наших, аби нас в домах на діжках наших не придибали. Борошна з собою не беріте — того статком будемо мати, де повернемо!” [160]
Правдоподібно, відписано ханові було більше. З одного боку, певно — була підчеркнена небезпека з боку Поляків — від того табору, що збирався на Поділлю з наказу Потоцкого [161], — ми потім знаходимо сей мотив в листі хана до короля [162]. З другої сторони - мусіли бути натяки на богату і безпечну здобичу, яку можна здобути ближче, на Молдаві. Я зараз повернусь до деяких вказівок в сім напрямі, а тут хочу ще спинитися на деяких фактах сих днів, поданих польськими та московськими сучасниками, що освітлюють ріжні моменти в тодішній ситуації: перед усім на голоснім з'їзді в Іркліїві.
Одночасно з тим як гетьман відправляв того татарського посла, над'їздив королівський посол. Кисіль-молодший, староста черкаський, згаданий уже вище в реляціях Поляків. Про свою місію сказав він нашому інформаторові, що має від короля дорученнє добитись упорядкування відносин в Брасдавськім воєводстві: виписати козаків з шляхетських маєтків, з тим що вони можуть перейги до королівщин. Заразом має взагалі поставити гетьманові ультімативне питаннє: чи він вповні послушний королеві? чи хоче бути в підданстві короля, як і чого взагалі хоче: війни чи згоди? [163] Висланці Конєцпольского, як ми бачили, кажуть, що мав він також прихилити гетьмана (чи вивідати про його становище) що до морського походу на Турків [164].
Хмельницький не став чекати його в Чигрині, — ніби то так висловився, що має тепер що инше робити, як королівського посла приймати і чекати. Але виїхавши сам до Суботова, прислав до Кисіля з перепросинами Виговського і просив почекати його день, а потім побачившися, разом з ним виїхав за Дніпро до Іркліїва (дві милі від Черкас, за Дніпром) — де мав умовлене наперед побаченнє з Кисілем-старшим і з київським митрополитом. Там дійсно відбувся їх з'їзд, який дуже заінтриґував сучасників. Тим більше що крім сих чотирьох, і так доволі сенсаційних участників, туди був справлений ще й московський післанець, стрілецький голова Струков, що приїхав з ріжними дорученнями від путивльського воєводи.
Зїзд гетьмана з воєводою Кисілем і митрополитом був мабуть умовлений ще підчас побачення Кисіля з гетьманом в місяці червні в Черкасах. Там між ними йшла мова між иншим також і про реліґійні справи, не розвязані королем і соймом [165], і мабуть про домагання, котрі належало поставити королеві як умови заспокоєння; тоді-ж рішено було з'їхатися й поговорити ще з митрополитом. Тепер коли король через Кисіля-молодшого ставив гетьманові ультімативне питаннє про війну чи згоду, і треба було поставити умови, під якими військо Запорізьке годилось бути послушним, — треба було вияснити і сформулювати також сю сторону українсько-польських відносин. Що до сеї наради взято й королівського посла, се очевидно тому що то був брат Кисіля і представник інтересованої верстви — православної шляхти. Московський гонець попав припадково, і мабуть ніякої участи в нараді не брав (на жаль повного устного донесення його не маємо, тільки частину реляції). Але сторонньому, особливо підозріливому польському оку з'їзд в такім складі давав підставу для ріжних здогадів, і не диво, коли свідкам-Полякам він представлявся православною конспірацією для охорони одновірної Москви від татарського наступу; там мовляв замість іти на Турка, рішили одним фронтом звернути ся против католицької Польщі. Автор дневника, що обмінявся з Мик. Киселем обопільними інформаціями про іркліївський з'їзд, куди Кисіль виїздив, многозначно завважає: “І так що там буде діятись і що постановлять, не можу знати”. Автор новин з місяця вересня інформує: “Там, в Орклію, московського посла відправив (гетьман) з покоєм і пактами, і за се йому пан воєвода київський з митрополитом тамже, в Орклію, урочисто дякували, що охороняв кров християнську. А коли йому (гетьманові) сказано, що військо наше над Горинею стало, дуже лютився на весь обоз і такі слова сказав: "Ну-ж коли так — погодіть же Ляхи! пожди ж пане гетьмане! Вже тепер не буде Потоцкий, буде Конєцпольський! [166] Ой Ляхи, Ляхи, хитрістю й неправдою [167] зо мною йдете!”
Путивльський гонець Струков, що привіз листа від свого воєводи Кисілеві і передав його потайки, а 30 липня с. с. (9 серпня н. с.) бачив його і митрополита і гетьмана прилюдно, зовсім не набрав такого доброго для Москви вражіння, як представляє отся польська записка. Не знати, що йому говорив гетьман, але Струков набрав переконання, що без походу Кримців і козаків на Московські замлі таки не обійдеться, і по розмові післав до Путивля зашифровану записку: “Конче пиши цареві, аби всі були на границі готові, іде цар кримський війною скоро, і з ним гетьман відправив свого сина — тільки сьогодня велів вернутись” [168]. Він, очевидно, розумів тут висилку з Полтави, і думав що військо тепер буде обернене на Московські краї. Але ми знаємо, що гетьман сього не хотів, і не допустив.
За привід своєї відмови від походу на Московські землі, що перед тим, в черкаських розмовах з Кисілем старшим він ніби то вповні ухвалив [169], гетьман зручно висунув небезпечну мобілізацію, проголошену Потоцким: попис війська під Камінцем — в котрім гетьман і вся козаччина, мовляв, бачили погрозу для себе з боку сього невблаганого ворога. Вони, мовляв, непевні своїх відносин до Польщі, непевні спокою на Україні і не можуть її кидати незабезпеченою.
Се було зручно тим, що не тільки в козацьких кругах, але і в польських на Потоцкого дивились як на певну загрозу спокою — від самого його повороту з кримської неволі, в тім переконанню, що тепер його першим завданнєм буде реванш козакам за Корсунську нечесть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IX. Роки 1650-1657 » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том IX. Роки 1650-1657“ на сторінці 11. Приємного читання.