Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Далі (с. 508) ми побачимо, як поясняв король припиненнє польського наступу молдавськими подіями.

Дипльоматичні зносини (зима-весна 16(26), Крим і Порта, Молдавія, Валахія, Семигород, посольство Бурлія і Мужилівського до Москви 23 с. с. березня 1653, Хмельницький і Радивил.

Гетьман тим часом мобілізував сили і на всі боки вів зносини, забезпечуючи собі поміч для війни, що йому загрожувала. Особливо жваві зносини були з Кримом-післанці снували туди й сюди, і ріжні відділи Орди, більші й менші, не вважаючи на зимовий час, то мандрували на Україну, то вертали до Криму, поки не було в них негайної потреби.

На різдвяних святах полтавський полковник сповіщав сусіднього воєводу, на його запитання:

Божиєю милостию великого государя Яна Казимира короля полского і великого князя литовского і иных єго королевского величества, тоєю жъ божиєю милостию от Богдана Хмельницкого гетьмана войска Запорозкого города Полътавы от Мартина Пушкаря полъковника войска Запорозкого і наяснЂйшого вел. государя і в. князя АпексЂя Михайловича всея Русии самодержца і многихъ государствъ государя і обладателя єго царского величества ув украинный город Вульный его царского величества воеводЂ, ВладымЂру Михайловичу Новосынъцову о ГосподЂ радоватися! Писалъ ты ко мнЂ довЂдуючи ся про крымъских і нагайских і про всяких воєнных людей, що бы мЂли под украинныє города войною подходиги єго царского величества. А тепер тых Татар у нас у Пулта†немашъ, і не слыхати; мирно живуть со всЂми; і не чайте їх к себЂ, бо у пана гетмана козакъ муй тепер былъ, і вЂстей жадных нЂмашъ про тЂх людей. А затым тебе Господу Богу поручаю. Писанъ в ПултавЂ. 30 декамвря 1652.Т. милости всего добра зычливый приятель Мартин Пушкар, полковник войска Запорозкого полтавский [1439].

А вже два тижні пізніше путивльський пушкар бувши в Переяславі на ярмарку, чув як там викликали від гетьмана оповіщеннє, щоб у Переяславі, в селах і хуторах (деревнях) люди хліб стоячий молотили, до міста везли і в ямах ховали, і худобу тримали в місті або в лісах, тому що будуть в Переяславі і в околиці його Татари-йдуть на поміч козакам на Поляків [1440].

Остороги були зовсім не зайві, бо з сих татарських маршів і постоїв виникали суперечки і бійки. Ханський товмач оповідав в Криму московському послові: кримські й ногайські Татари, що ходили гетьманові й козакам в поміч против королівських людей, бувши в довгім стоянню витратились і почали забирати у козаків фураж. Козаки за те побили богато Татар, і хан посилав до гетьмана “копичея” з листом, що гетьман недобре з ним поступає: покликавши Татар, велить їх убивати, — нехай надалі так не робить і козакам заборонить [1441].

7 (17) лютого товмач оповідав, що він чув від ханського скарбника: Б. Хмельницький прислав послів з листом, що на нього йде польський король з Ляхами і Німцями ріжних країв. Він просить хана не порушити своєї присяги і не видати його ворогам, а прийти в поміч з Ордою, або прислати царевича. Турецький султан велів також своїм пограничним башам помагати козакам. Хан радився над сим з башею, з нуреддіном і з ближніми людьми, і рішили козацьких послів відправити негайно, а з ними скарбникового дворянина Імельдеша за вістьми: аби гетьман післав козаків під неприятельський табор по язика і прислав його зараз ханові з Імельдешом. А якби ніяк язика не вдалось дістати, то має Імельдеш напевно довідатись, чи сам король іде на гетьмана і козаків? скільки з ним війська? яких країв Німці йдуть і скільки? Хто гетьманом і инші старші? Коли напевно йде сам король, то сам хан піде в поміч Хмельницькому з царевичами і Ордою; коли йде тільки гетьман (польський), то хан пішле тільки царевича. А тепер в усякім разі хан посилає “перед собою” до гетьмана ширинського бея Мельдейгірея, аринських беїв (князів), та Кураш-мурзу, з 30 тисячами, і вони скоро підуть походом [1442].

Чотири тижні пізніш (5 н. с. березня) говорив московському послові Мамет-бей, що на Хмельницького дійсно йде король з великим військом, і гетьман з козаками й Кримцями підуть против Ляхів. Крім того гетьман писав до турецького султана, щоб той йому також прислав своє військо. До Мамет-бея писав також польський король, щоб він прислав свою орду на козаків, але він на се не пристав, бо він слухає турецького султана. Сам хан з царевичами й Ордою піде в поміч гетьманові на короля весною діждавшися кінського корму, і таку вість післав султанові [1443].

4 (14) квітня Татарин Муса оповідав послові, що того дня приїхало від гетьмана четверо козаків і привезли двох Ляхів-язиків. Оповідали сі козацькі посли, що 20 тис. литовських людей несподівано напавши здобули три козацькі городи-Животів і ще инші (мова як бачимо про березневий рейд). Козаків в тих городах вони порубали з жінками і дітьми, і тепер козакам від панів утиск великий. Нехай хан іде в поміч, а перед собою спішно вишле “муйнацького царевича та перекопського бея, аби Поляки не наробили більшої шкоди” [1444].

Про гетьманське посольство до султана писав австрійський резидент з Царгороду 21 лютого: “Сіауш-баша з Сілістрії повідомляє, що до нього приїхав козацький посол, в дорозі до Царгороду; Хмельницький просить помочи у Татарів і Турків, бо Поляки зібрали великі сили і особливо з Німеччини дістали богато війська. За се обіцює служити султанові. В Царгороді певні, що буде даний наказ вислати 5-6 тисяч Турків йому в поміч [1445].

Такі ж відомости мали і в Варшаві перед відкриттєм сойму. Просячи помочи у цісаря, король звертав його увагу, що Хмельницький крім Орди прихилив на свій бік Молдавію й Валахію, лякаючи їх Татарами. Просив помочи від Турків, і з Царгороду такі вісти, що дістане в підмогу сілістрійське військо.

Але кінець кінцем австрійський резидент в Царгороді доносив свому урядови, що Порта дала дозвіл іти в поміч козакам з Сілістрії та її пашалика хто хоче, але самого сілістрійського башу з формальною підмогою не хоче посилати [1446]. Так що з сеї великої турецької хмари пішов лише малий дощ.

Зносини з Молдавією і Валахією з сих часів на жаль мало відомі. Від Ракоція приходило посольство в березні-Юрий Рац і Стефан Луч, вислані з Семигороду в середині лютого [1447]. Відправляючи їх Хмельницький переслав з ними листа, що до нас заховався-з Суботова 29 березня [1448], але в нім він мало що написав. Констатував приязнь, дякував за посольство, просив і на будуче держати в своїй ласці-“аби наші вороги потіхи не однесли”, і з свого боку обіцяв бути готовим против кождого Ракоцієвого ворога. Все ж конкретне переказував устно через сих Ракоцієвих послів, так що се зістається від нас закрите. Тільки найближчі події показали, як богато тут зісталось невиясненого і не скоординованого, коли між гетьманом і Ракоцієм виявилася така яскрава розбіжність в молдавській справі. Чи гетьман і Ракоцій не виявили оден перед другим своїх дійсних замірів, чи збив їх з пантелику своєю двоєдушною тактикою старий Лупул, зістається перед нами закритим.

Від Лупула маємо лист до короля з Яс 25 березня, післаний з його секретарем Кутнарским, що знов таки все головніше мав переказати устно [1449]. З листу довідуємось що король дав Лупулові дорученнє до Хмельницького-очевидно як посередникові в замиренню (може бути в наслідок листу Хмельницького до короля, що він не бачучи ніяких наслідків від посередництва господаря вдався по посередництво до московського царя). Лупул послав до Хмельницького свого посла, і той привіз йому писану деклярацію: господар сю деклярацію Хмельницького негайно отсе висилає з Кутнарським. Судячи з виразів листу: “З сеї деклярації, а також і з реляції сього мого секретаря цілком ясно буде в кор. мил., куди той чоловік цілить”, — можно здогадуватися, що господар вважав висловлені в деклярації побажання чи домагання неможливими, і поведінку Хмельницького осуджував-так само як у попереднім своїм посольстві, з патром Щитніцким.

Правдоподібно ся деклярація Хмельницького була відповіддю на вищенаведені (с. 464) “статті” передані від Януша Радивила під увагу його тестя після наради в Городні, в місяці лютім, “з паном Медельнечером”, і від Лупула переслані до Хмельницького, “за його рукою”-як значиться на московськім перекладі сих “статей”, (привезених від Хмельницького з посольством Бурлія-Мужилівського). Правдоподібно, Лупул додав якийсь коментарій, устний чи письменний, до сих Янушевих пропозицій, і се незвичайно жаль, що ми не знаємо тексту сеї деклярації, котрою гетьман відповів на проєкти свого нового свояка і посередника, Януша, бо ж його позиції й поглядам він надавав велику вагу. З короткого відзива Лупула в його листі до короля мусимо домірковуватися, що гетьман наш в своїй деклярації високо знісся над плянами полагодження козацької справи і своїх особистих плянів в тій маґнатсько-шляхетській площині Річипосполитої, що йому показував Радивил. І тим більша шкода, що ми сього не маємо текстуально.

Крім деклярації післаної Лупулові гетьман мусив щось написати безпосереднє й Радивилові, тим більше, що в “статтях” були й деякі безпосередні побажання і претенсії його до Хмельницького-аби він не забороняв жовнірам входити до Стародубського повіту (що рахувався за в. кн. Литовським) і не перешкоджав Радивилові господарити в його староствах: Лоївськім і Любецькім. На жаль, про се правдоподібне посольство я тепер ще нічого не можу сказати. Маємо звістку про посольство від Хмельницького до Радивила з літа 1653 р., коли їздив у посольстві від війська Запорозького “Васько Томиленко, і привіз вісти про пляни Польщі й Литви, приборкавши козаків, іти потім спільними силами на Москву [1450]. Очевидно, се посольство Томиленка було одним в ряді посольств, якими обмінявся гетьман козацький з гетьманом литовським, від часу їх посвоячення, коли Радивилові схотілося посередничити між гетьманом і королем, і взагалі грати ролю в українсько-польських відносинах.

Але що головно займало гетьмана і старшину в сім часі, то се без сумніву переговори з Москвою. Посольство Богдановича і тов. принесло в січні серйозні обіцянки московського уряду в козацькій справі: московський уряд поставить перед польським урядом козацьку справу, як свою, і коли Польща не сповнить сих козацько-московських домагань, він витягне з того відповідні консеквенції, піде і на розрив з Польщею. В перших днях березня до гетьмана вислано стольника Якова Лихарева і піддячого Івана Фомина, з повідомленнєм, що московське правительство рішило вислати до короля великих послів для замирення козаків з королем. На жаль ми знов таки не маємо ні інструкції даної Лихареву, ні звідомлення його з того, що вони говорили з гетьманом: ми знаємо тільки, що говорили Бурлій і Мужилівський, вислані до Москви від гетьмана і війська, щоб подякувати за се посольство і оповіщений ним намір царського уряду: взяти козацьку справу за свою:

“Гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке прислали своїх послів з подякою. Й. цар. величество прислав до гетьмана і всього війська стольника Я. Лихарева і піддячого, щоб об'явити свою ласку: хоче він, цар, задля православної християнської віри і святих церков замирити усобицю їх з Поляками через великих послів. Гетьман і все військо утішились тою царською ласкою і набрали твердої надії. Вони написали лист до короля і панів сенаторів, щоб вони відложили війну на якийсь час, тому що цар посилає до короля своїх великих послів, аби церкви божі не руйнувались і усобиця з Поляками замирилась, і післали того листа з одним бранцем” [1451].

Листи гетьмана і Виговського вислані з Бурлієм і Мужилівським датовані 23 с. с. березня, — се дає нам опорну хронольоґічну дату для сих подій. Очевидно, московське посольство приїхало до гетьмана коло 25 н. с. березня-в момент коли відкривався польський сойм в Берестю і одночасно з ним розвивався волинський, а за ним, чи одночасно з ним-подільський рейд. Я мав нагоду запитувати з листу гетьмана його згадку про польський наступ, тут наведу цілий сей лист, в перекладі з московського перекладу (з покороченнєм неінтересних стилістичних ампліфікації-як цінну характеристику ситуації:

Божою милостю вел. государеві і т. д. Б. Хмельницький гетьман і все військо Запорозьке до лиця землі низько чоло бємо. Чекаючи милостивої ласки твого цар. величества як царя православного, ми за весь сей час неприятелям всього православія Ляхам не давали ніякої причини до війни, ані давати мислили-доки не наступить високе і милостиве рішеннє твого цар. величества, як царя православного. Але вищесказані неприятелі під теперішній час замість комісії зрадою війшовши в наші границі з 15 тис. війська, кільканадцять городів спалили, невинних людей-християн, мужеської і жіночої стати, дорослих і малих витяли, церкви східні до ґрунту знищили, нарешті й духовних мукою нестерпною на смерть замучили. Тому бачучи таке гоненіє на нашу православну руську віру, і такі насильства над східніми церквами, що вже й до нас наближатися почали, умислили ми, взявши в поміч всемогущого Бога, піти против тих иновірців, аби принаймні на Україні, в самій столиці- Київі, а також у сій частині Малої Росії могли доми божі оборонити, і на будуче в наругу не давати.