Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

А тепер до вашого цар. вел. послів наших Кіндрата Бурлія [1452] і Силуяна Мужилівського посилаємо, низько до лиця землі чолом бючи, аби в. цар. вел. як цар православний, нераз обіцявши нам свою милостиву ласку, подав поміч і пораду нам, слугам своїм, і не давав в наругу нашої православної віри і східніх церков. Також в. цар. вел. відомо чинимо, що недавніми часами йшли до нас посли від королеви її м. шведської Христини, в яких справах-не можемо знати, бо Ляхи тих послів зловивши до короля відіслали, а до нас не пустили. Тому ми хотячи того певно довідатися, доручили сим же послам нашим, в. цар. вел. наш низький чолобитний поклін віддавши, коли в. цар. вел. дозволити зволить, — одному з нашими листами до королеви її м. шведської поїхати [1453]. А другого свого товариша до нас сюди з грамотою в. цар. вел-ва відправити. Коли ж воля й наказ твого цар. вел. була така, щоб нам послів до Швеції не посилати, то зволь усіх їх ласкаво назад до нас відправити- бо ми як щирі слуги на раду твого цар. вел. у всім покладатись готові.

Ширше ж про се словесно згадані посланики твому цар. вел. вірно розповідять- т. цар. вел. зволь їх ласкаво вислухати і негайно відправити і т. д. Дано з Чигрина березня 23 дня р. 1653 [1454].

Разом з сим листом до царя посли повезли цілу купу инших. Від гетьмана до царського “дядьки”, найближчого до нього боярина Бориса Морозова, до царського тестя Іллі Милославского, до Гр. Пушкина, бувшого посла до короля, що з того часу видко вважався спеціялістом в польсько-козацьких справах. Було також проханнє до патріярха. Виговський писав до Лихарева, що тільки що був у посольстві [1455]. Всі сі листи одначе мали тільки етікетальний характер: гетьман просив всіх сих великих осіб помогти успіхові його послів.

Головним пунктом посольства було прохання до царя, щоб прийняв військо в свою протекцію і поміг на Поляків в розпочатій війні. В “розговорі” з боярами 2 н. с. травня Бурлій й Мужилівський, висловивши вище наведену подяку цареві за його посередництво, підняте на себе в відносинах до Польщі (с. 488), розповіли про нову неправду польську-що король обіцяв на день 24 березня прислати до козаків своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого, а натомісць післав своє військо, що поруйнувало міста і людей невинно замучило. Гетьман вислав против них полковника миргородського і полтавського-їх Бурлій і Мужилівський уже стріли в дорозі; сам збирався вийти до війська виславши послів; має під рукою коло 50 тис. Татар і післав до хана щоб ішов в поміч. Миритися з Поляками козаки більше не хочуть, тому що вони ніколи не заховують договору. Просять царя прийняти під свою руку гетьмана з усім військом і прислати їм поміч. Турецький султан і хан кримський нераз запрошували їх до себе в підданство, але козаки не хочуть іти в підданство до бісурмена, тільки до царя. Не противляться і замірові царя помирити їх з Поляками своїм посередництвом-тільки просять в такім разі скоро післати до Поляків свого гінця, щоб вони на військо Запорізьке не наступали і ніяких задорів не чинили.

Другим пунктом було проханнє до царя, щоб він пропустив послів до шведської королеви-довідатися, з чим вона посилала своїх послів до гетьмана, тих що перейняли в дорозі Поляки; для контролі цар може післати з ними свого чоловіка, щоб йому було відомо, про що вони переговарюватимуться з шведським урядом [1456].

Пізніше, повертаючи на Україну Мужилівський представляв, що сей пункт-про перепущеннє послів до Швеції вони мусіли піднести для замасковання своїх переговорів з царем про перехід їх в царське підданство, бо Татари останніми часами стали дуже підозріливо ставитися до частих козацьких посольств до Москви, і в Москві їх татарський посол розпитував, чому се вони так часто їздять: чи не змовляються з Москвою на Татар, і Мужилівский перед ними закрився сею шведською справою [1457]. Але сьому пунктові і він, і гетьман очевидно надавав велике значіннє.

Привезли посли також Радивилові статті, незадовго перед тим прислані гетьманові від Лупула. Заховались вони в актах посольства на жаль без коментарія, — і не знати, що хотів доказати ними гетьман: чи заімпонувати Москві тим інтересом, що виявляє до його справ некоронований король Литви, чи хотів ними натякнути, що на литовськім пляцдармі, як що він стане театром московських і козацьких операцій, вони можуть знайти коли не поміч, то нейтральність Радивила.

Треба сказати, що сей факт деякої суголосности козацтва з Радивилом і його партією підчеркувався, перебільшувався і швидко обростав лєґендою. Вона трактувала Хмельницького й Радивила як свояків і союзників. Брянські вістуни, бувши в першій половині березня с. с. в Стародубі чули там, що на четвертім тижні посту (23-30 березня н. с.) буде сойм у гетьмана, і у князя Радивила також сойм, з обох сторін думатимуть про замиреннє, а коли не договоряться про згоду-буде бій [1458]. Мова про Берестейський сойм- але характеристично, що він представляється як сойм Радивила.

Після сойму, в травні, московські вістуни таке чули в Витебську і в Вильні: Б. Хмельницький хоче їхати сам до турецького царя-просити його щоб прийшов йому помагати на польських і литовських людей; а князеві Янові Радивилові його свояк син Хмельницького Тимофій писав: коли ти хочеш жити з нами в приязни (в совете)- ти на нас не ходи” [1459].

Могилівець Гаврилко оповідав в Дорогобужі московському вістунові, що Радивил розпустив своє військо, лишивши трохи вояків, і з Хмельницьким битись не хоче, тому що син Хмельницького Тимофій став Радивиловим свояком. Радивил з Хмельницьким порозумілися так, що Хмельницький з козаками на Литовську землю на ходитиме, а Януш Радивил на козаків не ходитиме і Полякам не помагатиме, і на тім заприсяглися [1460]. Київський міщанин “Федір Лукіянів” оповідав у Соснині: Волоський господар Василь писав свойому зятеві гетьманові литовському Ян. Радивилові, щоб він з гетьманом Б. Хмельницьким і козаками не бився, а замирився, аби він не стратив маєтків своїх, як сенатори польські, і Ян. Радивил писав до господаря і до Б. Хмельницького, що він з ними битись не хоче [1461]. Печерський уставщик, приїхавши до Путивля в перших днях липня розповідав: Радивил посилав до обозу Хмельницького своїх післанців з тим, що він з Б. Хмельницьким битись і королеві помагати не хоче; гетьман Хмельницький тих післанців обдарував і відправив до Радивила, а полковникам переяславському, ніжинському і чернигівському написав, щоб козаки з Радивиловими людьми бою не зачинали, але їх стеріглись, бо він Радивилові не вірить [1462] і т. д.

Правда, поруч того далі ціркулювали — не вважаючи на крайнє українофобські настрої короля, лєґенди про те, що король також шукає згоди з козаками, або навіть- стоїть в порозумінню з ними, і всі воєнні пляни належать тільки тим бісовим панам-радам, чи сенаторам польським. Ті вістуни, що чули в Витебську і Вильні про кореспонденцію Тимоша з Радивилом, чули також, що сенатори королеві не вірять і на козаків іти не пускають: кажуть, що він усе робить в порозумінню (по совету) з Хмельницьким [1463]. Служебник путивльського Грека, висланий за вістями в квітні, побувавши на Поділлю, в Галичині і включно до Яс, довідався більше. Коли король був в Варшаві, між королем і “панством” була суперечка за козаків; король не захотів битися з козаками, і “панство” за те повстало на короля і хотіло його вбити; тепер же король “подався на їх панську волю”: післав наймати вояків до Швеції, і король шведський прислав 20 тис. піших і 12 тис. кінноти в зброї, а сподіваються і його самого. А польський король посилав до гетьмана Хмельницького простого мужика з таємним листом зашивши йому в одежу- написав Хмельницькому, щоб він польські заміри знав і остерігавсь, а він, король, іде на нього против волі, “для панства”. Хмельницький, одержавши листа, віддав післанцеві свою одежу в чім сидів, а сам зараз післав до кримського царя, просити в поміч; і до турецького царя також. А “панство” постановило з московським царем не сваритись, щоб не стягнути на себе московської війни з козацькою, і в крайности готові віддати Смоленськ, аби цар не приймав до себе козаків [1464]. А козаки-еміґранти, що прийшли з Кремінчука “на вічне життя” до Вольного в травні, знали не менше не більше, що “Ляхи короля Казимира вбили, за те що він стояв за православну християнську віру, і вибрали собі королем польскої віри пана Ракочія” [1465]. Зовсім так як свого часу розповідали за Володислава.

Сучасні поголоски, сойм в Берестю (березень-квітень 1653), впливи Радивилів, польські заходи за кордоном, молдавська справа, посольство Лупула, смерть Ад. Кисіля, 3 травня 1653, молдавська усобиця.

Стародубські політики не без рації назвали берестейський сойм соймом Януша Радивила: як і городенська нарада він був властиво нарадою короля з литовськими маґнатами, а се було рівнозначно нараді з Радивилом і його людьми. Коронних сенаторів прибуло до Берестя незвичайно мало. Шляхетські депутати також всяко ухилялися від сього сойму. Старий Твардовский гірко нарікає в своїй поемі на се поколіннє, которому “так уже сприкрилася послуга-що не тільки в бою, але і дома, в деякім спокою, спускали ми руки, коли приходилось подумати про поміч і оборону”. Але сей абсентеізм мав богато причин!

Не тільки незвичайність місця, за границями Корони, куди неохоче їхали “коронярі”. Коховский поясняв, що місце було добре з огляду на свою близькість до московської границі і до козацької території-тих огнищ небезпеки, що треба було мати перед очима, але очевидно, не сі мотиви вплинули на вибір сього місця! Їхати ж туди коронярам з тих самих мотивів-не хотілось. Впливав і страх пошести і страх перед перспективою величезних претензій короля до шляхетської кешені, зазначений вище в його инструкції соймикам-котру так само трудно було приймати як і відхиляти, а тому найкраще-при тім не бути!

Литовські ж маґнати й шляхта вважали потрібним ушанувати яко мога сойм зібраний на литовській території. А сі маґнати й шляхта в величезній більшости стояли під виливами Радивилів, безпосередніми і посередніми. Радивили ж-поділені звичайно на ріжні, доволі незгідні між собою фракції (досить згадати, що Януш Радивил, голова лінії “на Біржах” був провідником дісідентів, а Альберхт Радивил, канцлєр в. кн. Литовського і голова несвижської лінії-був стовпом клєрикалів!), сим разом були в згоді між собою і виступали досить одностайно, диктуючи свою волю сенатові й посольській палаті, і змушуючи рахуватися з своїми поглядами короля. Наданнє Янушові Радивилові, кальвинові, голові дісідентів, виленського воєводства-найвищої гідности в. кн. Литовського, що сталось на сім соймі не вважаючи на розпучливу опозицію духовних сенаторів і всіх клєрикалів, було яскравою ілюстрацією тої уважливости, яку король мусів виявити до хазяїв країни-і хазяїв сойму! Коли Януш приїхав на сойм, в супроводі 3 тисяч війська, йому зроблено стрічу якої мабуть не удостоївся й сам король [1466]. Се був дійсний хазяїн, а не титулярний тільки!

Сі хазяї сойму в козацькій справі стояли на становищі мирного залагодження, і тому не могли бути великими прихильниками ні воєнних алярмів короля, ні надмірних дійсно-в таких тяжких матеріяльних умовах-його вимог воєнних кредитів. Януш Радивил стояв за замиреннє з козаками, за уступки Хмельницькому й старшині, як ми знаємо. Його тесть Лупул, приславши з своїм секретарем Кутнарским листи і устні реляції королеві, канцлєрові-і свому зятеві, в унісон з ним підносив потребу замирення і висував свою посередницьку ролю [1467]. Король доручив обом канцлєрам, коронному і литовському поговорити в сій справі з Ян. Радивилом і висловити свої гадки. Ясно, що оба Радивили так само мусіли висловитись, більш або менш рішучо-за компроміс і переговори. З пізніших листів Лупула і Кутнарского до короля бачимо, що Кутнарский одержав від короля “пункти”, правда в устній, а не писаній формі. Господар мав їх передати Хмельницькому, очевидно в відповідь на його деклярацію [1468]. Через ті нещастя, що впали на Лупула, він не міг їх зараз же переслати Хмельницькому, говорив тільки з його сином на сю тему; але при першій можливости обіцяв післати в тій справі до самого гетьмана. Кутнарский при тім вважав своїм обовязком остерігти короля, щоб він не покладав дуже великих надій на вислід сих переговорів з огляду на такий неспокійний і лукавий характер старого Хмельницького [1469]. З того можемо міркувати, що рішення короля і сенату в Берестю були винесені в цілком серйозних і позитивних тонах: старатися привести до замирення з козаками через Лупула і доручити йому далі вести переговори з Хмельницьким.

Формального посольства від козацького війська сим разом не було, але як ми вже бачили -козацькі посли оповідали в Москві, що як стольник Лихарев об'явив гетьманові рішеннє царя про посередництво, то гетьман і військо післали з якимсь бранцем листа до короля, просячи відложити війну і чекати сього посередництва. Вони кажуть далі, що король і сенатори мали замір вислати з сойму на 24 день березня (мабуть ст.ст.-3 квітня н. с.) своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого. “І в тім вони збрехали: на час комісію не прислали, а замість комісії зібрали війська свої-хоч знали, що царське величество хоче помирити їх без крови; богато городів і міст зруйнували і людей невинно замучили. Гетьман, побачивши їх неправду, а не хотячи бачити знищення церков божих і православної віри, збирається против тих неприятелів, і відправивши послів хотів іти на збір війська. Посли в дорозі уже здибали миргородського й полтавського полковника, що йшли до обозу; Татар таких що кочують близько козаків, буде з 50 тис., і до хана на поміч гетьман теж посилав, і він обійцяє поміч” [1470].

Ся звістка, нібито як раз Чарнєцкий і Маховский, що наступали в березневім рейді, мали приїхати в початках березня комісарами, а натомість виступили на чолі війська, робить трохи дивне вражіннє-чи не помилилися тут в чім небудь московські дяки? Але що на сей час припадає терін комісії се пише і гетьман, і подтверджує наведене вище звістка Theatrum Europ.

Про посольство ж і Твардовский оповідав, що від Хмельницького приїздив, як він каже: вже третій гонець з перепросинами і благаннями від нього і цілого війська. В довжезних віршах Тв. описує відповідь короля, що вичитував гетьманові всі попередні даремні обіцянки, відкиненнє останніх умов післаних з Зацвіліховским і Черним. Король мовляв годився на замиреннє тільки в такім разі, коли б Хмельницький забезпечив його певною порукою спокою. Та наскільки се відповідає дійсности, а не являється поетичною інвенцією, трудно сказати.

Про мобілізацію задніпрянських полків против польського наступу маємо ще й инші звістки. Так білогородський дячок, бувши за вістями в Зінькові, привіз таку саму вість, що в останніх днях березня с.с. пішли козаки з усіх городів на збір до гетьмана; полтавський полковник й инші полковники мали йти 9 н. с. квітня, бо король іде на гетьмана з великим військом. Поляки вирубали сім городів козацьких: Погребища, Могилівчик на Дністрі й ин. Говорили й про похід самого гетьмана, але чи він дійсно тоді виїхав з Чигрина, се дуже непевно: волинсько-подільський рейд скоро спинився, і грізні вісти про похід Хмельницького з усіми силами против нього теж не справдилися. Коли король і його прихильники сими вістями наганяли холоду на посольську палату, щоб зробити її охотнішою до асігнувань, то сей страх мабуть розвіявся до кінця сойму, і Радивили, будучи більш ніж хто в курсі дійсного стану річей, мабуть не залишили відповідно поінформувати послів в сій справі.

З сих усіх причин з ухвалами про кредити на оборону йшли дуже тяжко. Посли опиналися не рішаючись обтяжати свою братію. Наступ на козаків урвався; Хмельницький просив згоди, Лупул пропонував посередництво, Радивили також подавали надії на мирне залагодженнє. Кінець кінцем чим більше король старався розворушити палату, тим холодніша вона ставала. Одні годилися на посполите рушеннє, щоб тільки менше платити; инші заявляли охоту дати на наєм ланового війська, щоб не витягати “братії” знову в поле, як під Берестечком: найбільш тверді відмовлялись браком директив і брали “до братії”-на остаточне рішеннє свого соймику. Сойм кінець кінцем відкладено ще на два тижні, король рішив взяти палату постом і бдіннєм-“треба виголодувати послів, аби вибившися з сил пристали на справедливі способи”, записує його слова Альбр. Радивил. Останнє засіданнє трівало 28 годин без перерви, але результати були не блискучі. “Річпосполита лишилася з лихою обороною, зложивши надію на Бога і Матір Божу”, записує той же побожний мемуарист.