Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Оповіданнє Павла про нещасний похід на Валахію перекажу далі, а тепер іще подам те що оповідав Грек Іван Юріїв з товаришами, що були в Сороці в квітні, підчас молдавського перевороту, і так розповідали про нього в Путивлі 27 квітня н. с.:

Їдучи через Молдавську землю, стояли в городі Сороці, і 27 березня (мабуть старого стилю, себто 6 квітня н. с.) писав з Яс до Сороки молдавський господар Василь до свого лоґофета Стефана, і в тім листі було написано, що думний лоґофет Юрий (Ґеорґіца), Стефан сердар, Константин спатар і стольник Димитрий змовились і написали угорському королеві, щоб він прислав своє військо лоґофетові, аби йому з тим військом господаря вбити і стати господарем на його місце.

Але з Угорської землі написав молдавському господареві угорський капітоль (!), бувши з ним в зносинах, що от лоґофет Юрий просить у угорського короля війська і з ним хоче вбити його, молдавського господаря. Тоді молдавський господар ухопив тих лоґофетових спільників: Стефана, Константина і Дмитра, і велів їх убити; на лоґофета ж післав своїх людей: Якова Ватагу з товаришами, 30 чоловіка, але лоґофет тих післанців побив, 25 чоловіка, тільки 5 утікло до господаря. Тоді господар післав на нього вдруге аґу Скулі, начальника стрільців, з 500 чоловіка, але лоґофет змовився з угорськими людьми і того аґу вхопив, а Волохи повтікали. Тоді господар післав до Сороки Стефанові лоґофетові золота на наєм війська, аби спішно прислав до нього, господаря; а жінку свою відіслав з Яс до Хотина. Написав господар також гетьманові Хмельницькому, щоб прислав козаків в поміч, і він, Іван з товаришами, стріли тих козаків під Корсунем: вони сказали йому, що йдуть з Тимошем гетьманичом, а куди саме-не знають. А гетьман Хмельницький піде на збір війська скоро, на великоднім тижні в середу під Білу Церкву; до нього йдуть в поміч Татари, і сам хан напевно прилучиться до нього, і зібравши козаків і Татар піде гетьман на Поляків” [1495].

Царгородська реляція, писана зараз після перевороту, так описує історію утечі і повороту Лупула:

Молдавські бояре вже від довшого часу були невдоволені безнастанними реквізіціями і всякими кривдами і неправдами і перейнялися ненавистю против свого воєводи Василя; але що їм бракувало до того оказії, або непевні були своїх сил, відкладали свій порахунок з ним. Аж підмовлені володарями Валахії і Трансільванії вони змовилися вбити його вербної неділі, коли входитиме до церкви, або вхопити й замкнути. Кілька день пізніш сю змову відкрив оден грецький монах, і як найскорше попередив господаря, назвавши в своїм листі ймення декотрих змовців; господар велів їх узяти і переконавшися в їх вині, позбавив їx життя. Великий же лоґофет, або канцелєр-перший між боярами і між змовцями, що відповідно чинові мав дістати уряд господаря, побачивши, що справа відкрилася, відпросився від господаря до свого маєтка, що був на границі Семигороду: сказав, нібито жінка викликає його до себе. Другого дня господар вислав чималу ватагу своїх дворян, щоб його покликати, але той передчуваючи небезпеку, вимовився ріжними причинами і виїхав до семигородського війська, що стояло недалеко. Господар з сього зміркував, що буде наглий напад з Семигороду і з Валахії, забрав свій скарб і найбільш дорогоцінні річи і вислав разом з дружиною й дітьми до Хотина, а за ними й сам поїхав з боярами і чималим полком наємного війська. Приїхавши не війшов до твердині, а став табором під нею, чекаючи, щоб з усіх сторін зібралося військо, аби противстати замислам своїх противників. Одночасно вислав одного з свояків до сина Хмельницького, аби як найскорше прибув з козацькими силами; але сього післанця затримав боярин, начальник того місця. Довідавшися про се, господар вислав як найскорше відділ кінноти, щоб узяла й привела того боярина, і як бунтівникові йому стято голову. Слідом прийшла відомість, що лоґофет за поміччю трансильванського і валаського володаря захопив столицю Яси, і їх військо спішним маршом іде на Хотин, щоб тут обложити (Лупула). Тоді він спішно переправився за Дністер, з дружиною й дітьми, з скарбами і вірними людьми, разом коло півтори тисячі людей. Ледви переправившися, вже з другого берега побачив, як німецька передова сторожа його неприятелів наспівши на очах його розбиває деякі вози, що за недостачею часу зісталися на тім березі. В такій крайности господар вийшов на польську територію. Приїхавши під Камінець спинився в якімсь селі чи місточку і тут трохи побув на самоті, негайно виславши свому козацькому зятеві відомости про своє становище. Той бувши юнаком відважним і рішучим, прихильним своєму тестеві, з усею спішністю, не думаючи про ніяку небезпеку, що може його стринути, попросив тільки благословенства у батька, і в супроводі своєї гвардії з 6 тис. козаків -наказавши, щоб других 12 тисяч ішли слідом, пішов другою дорогою (не на Камінець) на Молдаву. Під Ясами стрівся з військом нового господаря, розбив його-так що той як наскорше втік до Семигороду, і вернув престіл свому тестеві. Той одержавши відомість про успіхи свого зятя з усім двором своїм вернувся до Яс.

До сеї реляції царгородський кореспондент дописує ще останні вісти: На 1 червня за передовим полком Тимоша прибуло більше військо, “богато тисяч козаків”, вони мають прилучитись до нього, щоб відплатити воєводі Матію за кривду завдану Лупулові. Прийшла значна скількість Татар, що вибираються другою кампанією на Валахію і Семигород, і взагалі можна побоюватися, що з сих подій може вибухнути великий огонь, який може захопити і сусідні краї, включно з “Великою Угорщиною”. Сподівання ворогів, що Лупул всіми сими подіями скомпромітував себе перед диваном, і за свій перехід на польську територію буде проголошений бунтівником, а на його місце буде затверджений лоґофет, — не справдилися. Великий візир, против їх сподівань, взяв сторону Лупула, і тих 12 бояр, висланих до Царгороду від лоґофета з скаргами на Лупула, тепер коли взяв гору його зять-козак, — їх відіслано до Галацу і в кайданах буде відставлено Лупулові. Сими ж днями висилає до нього ж великий візир свого аґу з хатті-шерифом (султанським указом), що потверджує Лупула на господарстві і також уповажняє його-як того можна побоюватися-відомстити за свою кривду Ракоцієві і Матієві [1496].

До сих відомостей про становище Порти я ще повернуся, а тепер наведу ще кілька записок про початки волоської війни, зроблені за гарячими слідами подій.

Австрійський резідент у Царгороді, Реніґер так доносив про се 8 травня-ще перед вістями про похід Тимоша:

Господар волоський задумав за поміччю козаків здійснити свої бажання і заволодіти Валахією і Семигородом. Тоді ті два (Ракоцій і Басараба) сполучили свої сили і за безсумнівною згодою башів сілістрійського і будимського постановили напасти на Лупула; але він се спостеріг і як найспішніше сховався до сильної твердині в Хотині. Край против нього-хоч він уже серед першого замішання велів стяти трьох найвизначніших (провідників). Господар Валахії кінець кінцем представив Отоманській Порті свій крок в такім світлі, що він се зробив для загального добра і в інтересах султана-нехай тільки він настановить иншого воєводу. Тим часом вони вибрали в краю иншого замістника, і той обіцяв за потвердженнє своє велику суму грошей. Лупул також запропонував 200 тисяч талярів, і легко отримав би назад свій уряд, коли б сам край не був против нього. Сіауш-баша в Сілістрії його ворог, вислав все своє військо за Дунай і звелів пильно стерегти на всіх шляхах, щоб ніякого листу не прийшло від Лупула. Тепер кажуть, що (Лупул) цілком утік до Польщі, і хто буде його наступником, ще не рішено. Богато Греків пропонують великі гроші за се князівство, але Туркам се замішаннє неприємне, бо вони побоюються, щоб Лупул не погодив Поляків з козаками і не обернув всіх сил против тих двох князів (Басараби і Ракоція), або й против самих Турків [1497].

Єрлич, записуючи під місяцем квітнем утечу Лупула до Камінця, поясняє, що він готовився здобути господарство Мунтяньське: господаря прогнати і на його місце посадити свого зятя Тимоша Хмельницького. Мунтянський господар довідавшися про се, як певну річ, почав свої заходи: притяг на поміч Ракоція і дещо Орди, а лоґофетові за його осторогу пообіцяв господарство волоське-аби він потайки порозумівся з волоськими панами. Той повів справу “дуже штучно і містерно”. Видумавши причину, пожичив у господаря 20 тисяч червоних, і на них наняв вояків; Волохи відступили від господаря, він мусів тікати, і колиб господар не мав при собі двох вірних німецьких офіцерів з Польщі, певно що лоґофет і його самого зловив би з усіма скарбами. Тимошко, довідавшися, що його тестя прогнано, чи він утік, назбирав з десяток тисяч козацької сваволі і пішов до Камінця, а порозумівшися з господарем, пішли оба під Яси. Кого з Волохів запопали, не лишали живого; місто знищили до решти, і по инших містах і селах чого були не допалили і не спустошили Татари, то вони тепер докінчили.

Але особливо записки Ґоліньского, що на протязі двох місяців разів сім записує волоські новини, в міру того як вони надходили до Кракова, дають поняттє про те, що балакалося з приводу молдавських подій. Насамперед записано, що господар мультанський помер (сю хибну відомість потім зачеркнено); Хмельницький хотів козацькими силами посадити сина на сім господарстві, і господар волоський, як зятеві свому, допомагав йому в тім. Довідався про се Ракоцій і не бажаючи собі такого неспокійного сусіда, а притім побоюючися Тимошка і Хмеля, пішов з військом на Мультани і там спомагаючи Мультанам побив козацьке військо Тимошкове і Волохів, так що Тимошко ледво втік. А Ракоцій післав до цісаря турецького, просячи собі хоругов на знак господарства (мультянського), обіцяючи платити звичайний трибут Туркові, давнім звичаєм, як инші платили. Збирає більше військо, сподіваючись козацьких гостей, а хотячи того добитись, щоб в Мультанах Тимошка не було, а на Волощині старого господаря, батька Тимошкової жінки.

По сім друга записка: Господаря волоського зрадив його канцлєр Стефан [1498], перехопивши у нього владу [1499], і оскаржив перед Турком, так що він ледви втік до Камінця Подільського з своїми скарбами. З Волощини післав прохати ратунку у Хмеля і Тимошка свого зятя, але що війна з Польщею не скінчена, вона йому (очевидно Хмельницькому) перешкодила, що не міг рятувати.

Далі мабуть нова записка: Тимошок пожалував батька своєї жінки, волоського господаря, котрого канцлєр прогнав, і зібравши військо впав до Волощини; батька (розум.: тестя) посадив на панстві, а того вигнав і військо його погромив; дісталось і Туркам! Пішов Тимошок також на Мультани, погромив Ракоція і вигнав з Мультан і не мало наробив на Мультанах шкоди. Пізніша приписка до сього: Ракоцій пішов з Мультанами, погромив Тимошка з козаками і Волохами і об(ложив), старого господаря вб(ив) [1500].

Далі: До короля (прийшли) посли від Ракоція, просять його, коли він тепер щось має на Хмеля і козаків, аби наступив на них з своїм військом, а Ракоцій з другої сторони поможе з Мультанами. Хмель і Тимошок теж післали до короля, щоб він йому все вибачив і до ласки прийняв, й потвердив ті пакти, що списали під Зборовом, а за те обіляв за короткий час віддати під ноги його Семигородську землю й Мультан, своїм військом без помочи Ляхів-тільки щоб на поготові було польське військо. До Варшави посол (відтято трохи).

Через кілька записок знову версія під заголовком: Війна в Мультанах —

“Хмельницкий бувши жадним панування й війни, шукав способів, якби йому посадити свого сина Тимошка на господарство мультанське. Може бути, що з намови і підущання господаря волоського Василя. Господар мультанський Лупул (!), почувши про їх зносини і побоюючись нападу, післав своїх послів до Ракоція, просячи помочи і ратунку: бо води він не поставиться і помочи не дасть, сам господар мультанський подолати не може, а якби Тимошок посів Мультани, то скоро в Семигородській землі був сам Хмельницький. Кн. Ракоцій маючи готове військо, післав також послів до цісаря турецького, даючи знати про всю небезпеку, що йде від Хмельницького з сином і господаря волоського. Цісар позволив вигнати господаря волоського, на його місце посадити канцлєра його Стефана, а Ракоцієві доручив боронити Мультан. Канцлєр волоський з військами своїми і з Уграми вступив до Волощини, старий господар ледве шість годин перед приходом нового господаря, скоро тільки йому дано осторогу, з скарбами, які міг забрати, (втік) до Камінця Подільського, бо й Волохів той (Стефан) на свій бік перетягнув. Тимошок, щоб помститися, впав до Мультан, наробив шкоди і людей побив не мало, — хотів вернути батькові (роз.: тестеві) знову се пануваннє в Волощині. Але кн. Ракоцій, зібравши Угрів і Мультан дав битву Тимошкові і старому волоському господареві, їх побито, немало вибито козаків і Волохів, так що Тимошок ледви втік: гонили за ним 4 милі. Старий господар волоський також утік ранений. Угри взяли табор, і велику здобич на возах”.

Приписки: “Князь Ракоцій прислав своїх послів до короля, аби громив Хмеля і козаків, а він допомагатиме з другого боку. Король післав великого посла імп. Ґембіцкого, щоб порозумітися з кн. Ракоцієм що до війни против Хмельницького і Волохів.

“Волоський господар утік був до Камінця з скарбами і там мешкав, але потім сполучившися з козаками пішов знову на війну, забравши з собою скарби”. Коротко повторяється історія війни з додатком, що по втечі Лупула “стара господарева з донькою, жінкою Тимошка, втікли до Сучавського замку й там замкнулися з скарбами”.

По сім знову: “Причини війни на Волощині” —

“Инші так удають за певне, і таку твердять причину війни на Волощині, що Хмель, оженивши сина Тимошка з донькою господаря волоського, потайки порозумівся, якби з ним певні панства здобути і обстояти, і ухвалили помагати собі навзаєм: щоб старий господар панував на Волощині, Тимошка посадити на господарство Мультанське, а Хмельницький мав опанувати Семигородську землю. Волоський господар довірив сю таємницю свому канцлєрові: дав йому 60 тис. зол. черв. на збираннє війська. А той канцлєр був жонатий з сестрою господаря мультанського і зараз дав йому знати про все що ухвалено, аби тримавсь обережно, і Ракоцій також, а від себе обіцяв їм помагати. Господар мультанський повідомив про все Ракоція, і той з військом вступив до Мультан, а заразом післав до цісаря турецького, даючи знати про такий союз, і яка то буде небезпека для Турецької землі, коли козаки опанують ті панства, і про зраду старого господаря. Просив, щоб господарство було віддано канцлєрові, а Татарам щоб цісар заборонив помагати козакам. Цісар позволив їм боронитись і скинути старого господаря, або зловивши відіслати цісареві до Туреччини, а того нового, канцлєра Стефана посадити на господарстві. Так почалася та війна між козаками з Волохами, Мунтянами й Ракоцієм, — не скінчивши війни Хмельницького з Поляками: сам Бог замішав замисли Хмельницького на його упадок (626).