Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Ми зараз повернемось до сих оповідань, а тут іще спинимось на звідомленнях Хмельницького і Виговського. Маємо їх сих разом; вони короткі, однакового змісту, вислані зараз другого дня з табору під Батогом до того ж путивльського воєводи Хилкова.

(По царськім титулі) “Окольничему і воєводЂ Федору ОндрЂевичу Хилкову Стародубскому Богдан Хмельницкий гетман з войском Запорозкимъ поклонъ свой низкий отдаєт и доброго здоровя зычит. Ижъ Господь Богъ даровалъ намъ обозъ лядский розъгромить 23 дня мЂсяца мая, где и Калиновъского гетмана коронного и сына єго и товариство все побито, теды Ляхи отпустят тепер послов єго царъского величества, иншую раду взявши; однакъ им не вЂрить треба. А ваша милость рачъ причинить ся до єго царъского величества, абы нас ратовалъ. Бо вЂдаєм, же на нас знову наступовать схочуть. При том буди здоровъ и Богом храним. С табору [с] под Батогова 24 дня мЂсяца мая 1652 г. Вашей милости всего доброго зычливый приятель и служити рад Богдан Хмельницький гетман войска Запороз.

Той же титул. “Іоанъ Вытовъский писаръ войска Запорозкого поклонъ свой низкий отдаєтъ и доброго здоровя от Господа Бога зычитъ. По прямой службЂ моєй єго царъскому величеству ознаймую, же панъ гетманъ з войсками Ляховъ погромивъ и Калиновъского забито и сына єго, и все товариство войска кварцяного погинуло. Що дЂлать ся будет далЂй, ознаймовать буду єго царъскому величеству. А тепер войско под Каменецъ тягнет, слышачи там о другом войску лядскомъ. Маєт тыжъ панъ гетманъ писать и до єго царъского величества о всюмъ и посланцовъ слать. При сем буди здоровъ и Богомъ хранимъ. С табору 24 д. мая 1652. Вашей милости во всем зычливый приятель зычливый (!) Іоанъ Выговский писар [1227].

В польських кругах обертався такий універсал, ніби то випущений Хмельницьким після Батозького погрому-неймовірність його била в очі самим Полякам, але тим не менше його переписували як курйоз-як сатиру на козацьке повстаннє, на політичні аспірації Руси, а заразом-і на свої польські порядки. Мова-лихо під українське підроблена польщена (я дещо з неї затримую в перекладі):

Богдан Хмельницький милостивого Бога король галицький, великий князь руський, сіверський, київський, подільський, браславський, волинський, белзький, великий стражник Отоманської Порти, праводавець Ляхів, гетьман запорозький, заступник свобід миру християнського. Всім взагалі і кождому зокрема з Ляхів, кому то відати належало, а меновите землякам, аби сьте ведлуг оного справовалися і від лихих поступків своїх відвернулися, аби милостивий Бог наш перестав вас карати за такі збитки і пихи війною, голодом, повітрєм і ріжною неміччю. Аби жаден Лях не важився до Німців збіжа посилати і мужиків повозами аби не мучив, але щоб дома сам жив. З перцем, шафраном і калґаном їсти не важився тільки з часником і хріном. Вина, меду аби не пили, тільки простую горілку. В сукманах, кафтанах красних аби не ходили, тільки в каразійових. Також жінки ваші аби голів собі не вязали богато, тільки в сор(очк)ах конопляних. Жиди аби тільки до сьомого року до школи ходили-бо вже дуже перемудріли, і щоб тільки лоєм та шкірами купчили. Лядські владики й священики або нехай женяться, або нехай чужим (жінкам) дадуть спокій. Старші Ляхи аби в скринках з шкляними окнами не їздили, а тільки одним конем, хомутом. Ті артикули винні будуть старші Ляхове тримати під кнутованнєм, а молодці під горлом. А ті артикули аби сказали обволати по городах і містах, в містах короля й. м., пана нашого милостивого і добродія [1228].

Заднім числом стали пригадувати ріжні зловіщі знаки, пророцтва і ніким перед тим не завважені небезпечні гороскопи, що віщували велике нещастє; їх позбирав в своїй історії Коховский і повторив в своїм “Б. Хмельницькім” наш покійник Костомаров, страшенний аматор всяких таких страшних історій. З-поміж них особливо ефектна історія про таємничий голос, що відзивався в скалі під Ладижиним і велів перед битвою остерігти Каліновского, бо йде сюди той навіжений пяниця, що стригтиме йому бороду-небезпечно, аби не обстриг з бородою й голову. Покійний історик наводить се як оповіданнє “українського літописця”, але воно походить від польського лявреата, що запевняє, мовляв бувши в Ладижині три роки потім, він сам на власні уха чув сей таємничий голос [1229]. Пок. Кубаля з свого боку постарався теж нагнати можливої містики в оповіданнє про се страшне побойовище, цитуючи старого мемуариста, що мовляв “поки Польща Польщею не було для неї страшнішого удару”. “Ніколи не проливалося стільки крови на однім місці, злочин кричав про пімсту до Бога, і коли де злий учинок зрушив народню уяву-коли його сумліннє творить примари на місцях злочину, то найвідповіднішим місцем для того був Батіг”. І він цитує нібито оповідання Єрлича про страшні громи, що вдарили в труну Золотаренка й Тимоша, як доказ того, що головні учасники батогської різні вважалися засудженими Богом.

Єрлич до того не договорився в своїм оповіданню XVII в., за нього договорив небіжчик в XIX в.

Паніка в Польщі, доля бранців, оповіданнє татарина-участника.

Ще раз повторюється стільки добре нам звісна ситуація з-після Корсуня і Пилявець. Польські сили розбиті, Польща безборонна, обхоплена панікою. Литва тішиться своїм неписаним пів-невтралітетом і не виявляє ніякої охоти “пхати пальці між двері”-вдоволена тим, що торік їй удалося досить щасливо вискочити з своєї інтервенції. Король пересварений з шляхтою не рішається навіть скликати сойму. За кордоном енерґійний й неперебірчивий підканцлєр, узброєний своїми секретами слабих місць Річипосполитої, громадить против неї її ворогів. А з другої сторони-ненарушені, свіжі козацькі сили, в супроводі великої Татарської орди. Відновлене довірє до старшинського штабу після такого рішучого погрому. І знов-ніякого використання такої блискучої побіди, такої блискучої ситуації з боку переможців! Маленька екскурсія на Волощину, анемічна нічим не закінчена облога Камінця, листи до короля з перепросинами, — і марш назад до дому, чекати наслідків.

Головне польське військо було знищене дощенту. “Панів жовнірів мало що уйшло або утікло: всі попали до рук поганських, декого позабивали і так на пляцу лишили”, записує Єрлич. “Дванадцять тисяч нашого війська було, а не вийшло і півтори тисячі; з німецької компанії не вийшов ні оден, всіх вирубано”, пише невідомий кореспондент Міхаловского, слідом по катастрофі (12 червня) [1230]. А якийсь львівський дописувач рахує, що “з товариства і ста не врятувалося” [1231]. Натомісць козацький бранець, взятий до неволі після битви був того переконання, що загинуло тільки піше військо, а кіннота вся розбіглася [1232]. Воєвода браславський Лянцкороньский, не поспівши на час до Каліновского, спішно відійшов з своїм відділом під Глиняни і туди до нього збігались недобитки головної армії [1233]; було того дуже небагато-і видимо цілком деморалізоване катастрофою. “Про тих милих рицарів, що повтікали, не знаю де вони збираються, чи може просто кождий в свою сторону пішов-нічого нема певного” пишуть з Варшави в 20-х днях червня [1234]. Задніпрянське військо, довідавшися в Київі на переправі про Батозький погром, пустилося під проводом старости житомирського Тишкевича на Фастов і Гончариху під Константинів, в надії зійтися в останками головного війська, але не стрічаючи нікого впало в такий страх, що рішило знищити весь обоз, всі тягарі: “напав на них в полі страх, оден на другого глядячи, почали кидати й палити вози і хто що мав: навіть поживу, сукні і зброю-потім сердечно жалували, що при нічим зістали” [1235]. Як найскорше втікли під Стоянів, і там чекали дальшого наказу. З кінцем червня кінчилася їх чверть служби, розуміється незаплачена, і перед усім се їх займало [1236]. Не діставши плати, жовніри стали розходитись, хто куди, і за кілька тижнів з них лишилася всього яка небудь тисяча [1237].

“Великі страхи впали в тих краях по погромі-так що сила тікає до Висли”, пише староста жидачівський Дзєржек зі Львова безпосереднє по катастрофі.

“Була трівога велика в Польщі-так що богато збиралося тікати з Польщі за границю-тільки пан-Біг того бурителя загамував, а Татар з великою здобичею назад завернув”, вторує йому під Краковом Ґоліньский. Поміг також і звичайний шляхетський скептицизм, що завсіди підозрівав двірські круги, мовляв побільшують небезпеку навмисно, аби натягнути шляхту на більші асіґнування на будучім соймі. “Скоро по Польщі ті вісти розійшлися, зараз вернулась та краска тварі що з-під Корсуня (поблідли себто); скрізь великі втечі: нічого в гадках крім Висли, а у инших морські береги. Та дехто не дуже довіряв, згадуючи старий двірський звичай: що то задля наступаючого сойму рушено ті пострахи” — іронізував шляхетський Гомер [1238].

Особливого постраху наробила вістка про те, що польських бранців, забраних під Батогом, Татари порубали на домаганнє козаків. Мотив сей потім підпав ріжним літературним обробленням і прикрасам, на тему козацької жадности на польську кров, особливо самого Хмельницького. Очевидно, роздувано їх умисно для розжарення шляхетського і жовнірського завзяття на неприятеля. Мабуть не без псіхольоґічного звязку з сими оповіданнями про сю злобно розлиту польську кров обізвався тоді клясичний местник над козаччиною, так улюблений пізнішими поколіннями Стефан Чарнецкий з польських становищ під Немировим з своєю характеристичною фразою: “Ані на лікарство не зіставити Русина!” [1239]. Оповідали про тисячі побитих бранців, з найкращих польських фамілій, за которих козаки умисно платили викуп, аби їх убити на місці; про ріжні глузування, які чинилися над ними перед смертю, і цинічні відзиви козацьких провідників, що оправдували свій злочин. Постарався того всього як найбільше зібрати і можливо розписати Коховский, виставляючи головним автором сього кровопролиття Золотаренка-за котрим одначе стояв, мовляв, як властивий дорадник, старий Хмельницький [1240]. Новіша література залюбки повторяє сі оповідання-хоча вже Величко в своїм “Сказанію” висловив сумнів що до їх правдоподібности- мовляв неймовірно, щоб козаки, платячи Татарам за голови бранців, скільки від них жадали, стали б їх побивати замість того щоб виправити до своїх міст і там тримати до викупу. Таку історію він зараз і імпровізує-що Хмельницький викупив від Татар найзначніших бранців, числом 266, відправив їх при добрих приставах до Чигрина- “бо і прошен бил о то благодіяніє од пойманців оних польских, з обіщанієм сугубих за себе денег”.

Се вигадка, — але що питаннє про те як бути з такою масою невільників після Батозького погрому справді повстало, се вповні правдоподібно. Козацька старшина була заінтересована, щоб Татари не покинули її зараз після першої битви і не пішли з здобичею до Криму. Над сим довго штудеровано і дебатовано, якби так відправити полон і здобич до Криму з найменшою частиною орди, а головна сила щоб далі зісталася в кампанії. При сім справді міг робитися “розбір полону: покалічених і малоцінних пускали або побивали, а цінніших лишали, — практика настільки звичайна в “воєнній моралі” всіх часів, що історикові годиться говорити про неї без зайвого лицемірства. Було се діло “холоднокровної стратеґії”, а ніякої кровожерности. Потяглось се кілька день, а може й тиждень, поки кінець кінцем вияснилася неможливість затримати орду обвантажену здобичею. Цитований уже вище поручик Вільчковский оповідає як він чув: “Після погрому війська (що ставсь у неділю) в понеділок і второк всіх невільників стинано, в середу доперва вийшов емір (наказ), що котрий пережив два дні, нехай живе; але зістались уже самі малі хлопці та білі-голови (жінки)-всі инші погинули. Бо на кождій переправі Хмельницький ставав з султаном-відбирали вязнів, і зараз казали стинати” [1241]. Альбрехт Радивил в своєму дневнику записує таке поясненнє: “Дві тисячі Татар відводили здобич, тоді й инші захотіли відвести своїх, і богато їх пішло за ними. Тоді Хмельницький звертає увагу султана, що наші наново збираються під Камінцем, і буде біда, коли військо розійдеться. Отже султан післав їм наказ, аби вертались, а коли вони не слухали, він велів повбивати всіх бранців, і так сталось. Инші ж оповідають, що Хмельницький заплатив султанові за се море польської крови-аби побито добрих громадян. І так даремно згинула невинна кров богатьох тисяч, і кричить по пімсту до Бога” [1242].

Король, висилаючи при кінці серпня своїх послів, доручив їм вичитати Хмельницькому і се, що він знущався над бранцями, віддав стількох значних панят і шляхту під поганську шаблю, а навіть не пожалував самих трупів: дав їх на жир звірям, заборонивши їх ховати” [1243]. Се сходиться в основі з пізнішими оповіданнями, але в сих докорах не чується ніякого патосу обурення, і коли кінець кінцем так дуже підчеркується риса, що не дозволено було ховати побитих, се свідчить про те, що саме побиваннє або не вважалося дуже певним фактом, або признавалось досить зрозумілим в воєнних обставинах розпорядженнєм.

Що до самого факту, інтересне оповіданнє одного з Татар-участників-“асавула Мамета”, записане московськими послами в грудні т. р.; воно настільки інтересне в цілому, що я вважаю потрібним його тут навести:

Як Б. Хмельницький і козаки посварилися з Поляками, Б. Хмельницький писав до кримського царя, щоб він йому дав поміч-прислав війська против Ляхів, а він цареві в будучности також помагатиме, а для певности дасть йому заставців. І цар взяв заставців у гетьмана і зложив таку угоду, що він ходитиме сам в поміч йому і козакам против Ляхів, і царевичів посилатиме, а гетьманові й козакам він і царевичі і кримські люде ніякої шкоди не чинитимуть. За тим договором цар з кримськими людьми ходив в поміч гетьманові й козакам на Ляхів, і вони богато Ляхів побили і в полон забрали, а гетьман і козаки цареві й царевичам і кримським людям шкоди не робили, і цар побачивши гетьманову правду укріпився з ним шертю (присягою) на вічну згоду, на тім що як буде на царя ворог наступати, то гетьман з козаками так само йому помагатиме, а цар і кримські люде їм шкоди так само не робитимуть. І так присягши цар віддав гетьманові заставців.

І минулого 1652 р. післав цар Б. Хмельницькому і козакам в поміч на Ляхів нуреддіна-царевича з кримськими і татарськими людьми. Нуреддін перейшовши ріку Дніпро, став в долині версти за 4 від козацького війська, а козаків обложили лядські гетьмани і Ляхи з польськими людьми [1244]. Мамет тоді був також “ясаулом” і нуреддін післав його з козаками до табору Хмельницького-сказати про його прихід, і він побачив о третій годині дня, як гетьмани і Ляхи з усіма польськими людьми, покинувши табор побігли в ріжні сторони. Нуреддін з своїми людьми і гетьман з козаками пішли за ними наздогін, побили гетьманів і Ляхів богато, і в полон позабирали. А се з ними сталося гнівом божим, а не промислом нуреддіна й гетьмана. В бою кримські та ногайські люде взяли в полон гетьманів і Ляхів, і тоді гетьман (Хм.) і козаки договорилися з нуреддіном, щоб він велів Татарам побити гетьманів і Ляхів, а в полон не брати, а вони за се відступлять ханові (країну) над р. Болвою з городами по Звенигород [1245]. І нуредін свого слова дотримав: велів Татарам побити всіх гетьманів і Ляхів, а гетьман з козаками слова не додержали: городів (не віддали). (І тоді Татари) [1246] цареві, калзі, нуреддіну і ближнім людям говорили, що їм нема користи ходити до гетьмана і козаків в поміч на Ляхів, тому що гетьман і козаки городів цареві згідно з договором не дали, а на бранцях їх, Татар, даремно скривдили: вони б за них взяли були великі викупи” [1247].

Про якесь поголовне побиваннє в кожнім разі не може бути мови. З Камінця пишуть після облоги, в 20 днях червня, про силу бранців, що повтікали з козацько-татарського табору підчас облоги, або були під той час викуплені; поіменно називають цілий ряд значніших офіцерів [1248]. Згаданий уже козацький бранець, взятий підчас облоги Камінця каже, що не чув про великих панів між бранцями-“тільки про челядь, фурманів, що при таборі були” [1249]. Можливо, привід до тих всіх оповідань про масове побиваннє дали чутки, що говорили про можливість такого побивання, на те аби затримати Татар від повороту-але кінець кінцем побито далеко не всіх, і се не мало ніяких бажаних для козаків наслідків, бо Татари таки не лишились, а пішли відставляти здобич і бранців до Криму.

Екскурсія на Волощину, відновденнє договору з Лупулом, козацьке військо під Камінцем повертає до дому, лист Хмельницького до канцлєра 24 червня н. с. 1652.

Щоб заінтересувати Татар і затримати їх від повороту, Хмельницький запроєктував екскурсію на Волощину і облогу Камінця. Мав в тім, розуміється, свої інтереси. Екскурсія на Волощину мала бути приятельською осторогою Лупулові не хитатися далі між Україною і Польщею і нарешті реалізувати свою обіцянку посвоячення. Здобуттє ж Камінця було б незвичайне цінним закріпленнєм впливів на Західню Україну, Волощину, Семигород; в Польщі говорили, що Хмельницький обіцяв султанові здобути Камінець для нього, або що султан просив його здобути йому Камінець [1250], і я вважаю се за дуже правдоподібне, що така тема дійсно була в українсько-турецьких переговорах тих років: здобуттє Камінця в аспекті вступу України в систему васальств Отоманської Порти було дійсно незвичайно цінне і потрібне, і цілком природно, що воно таки й здійснилося, коли Туреччина стала активнішою. Але воно було також потрібне і українській політиці в плянах поширення на Західню Україну і утримання звязків з Отаманською системою.

Екскурсія на Волощину була не значна і пройшла мало помітно; в сучасній кореспонденції про неї ледви кілька згадок. “Орда з козаками за Дністер до Волох переправилися: одні під Ямполем, другі під Могилевим, а инші знову-зісталися”, пише 13 червня з Львова староста Дзєржек. А инший львівський кореспондент з другого дня вже знає й вислід: “Татари й козаки пішли були до Волох, але Волохи вислали против Орди не малі дарунки, з проханнєм, аби до Волощини не входили і землі їх не пустошили; взявши дарунки намір свій відложили і до Волощини не вступили” [1251]. На пригадку Хмельницького про старі переговори і обіцянки, післану одночасно з тим, Лупул відізвався з повним спочуттєм. Батозький погром прекрасно відсвіжив його память, затемнену козацькими неуспіхами 1651 р., і він тепер вважав потрібним закінчити справу негайно. В польських справах московського посольського приказу заховалось оповіданнє Грека Іллі Манілова, що їздив від Хмельницького в сих справах до Лупула: