Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Загальна мобілізація козацького війська була переведена тільки при кінці травня н. с. Маємо сим разом цікавий і вповні автентичний мобілізаційний обіжник полковника прилуцького Яска Воронченка:

Яско Воронченко, пулковникъ прилуцкий. ВсЂмъ вобец и кождому з товаришовъ полку нашего Прилуцкого. ВЂдомо чиню вамъ сим писаниєм моимъ от старшого и до меншого и росказую вам именем и владзею пулковництва моєго: Скоро писанє моє дойдет вас, того ж часу абысте бы всЂ як нарыхлеи до полку стягали зо всЂґ”мъ. Кгдыж я тепер с полкомъ стою под Миргородком на ОсницЂ, а вам писаниє моє посылаю через товаришов, меновите Грицка Плаксу, Савку Кущенка, Колона Саченка, абысте бы якъ нарыхлей поспешали, не только реєстровыє, але и не реєстровыє: абы добрыі молодце из добрымъ оружиємъ-рад прииму за товаришовъ. При тым вас Господу Богу поручаю. Писанъ на ОсницЂ року 1652 мая 18 дня. Вам всего добра жичливый выше писаный пулковник рукою власною. (Писано одною рукою на невеликім листку, 25 на 15 ц. м., вздовш, без печатки. На долі приписка:

До Дептавки

до Самбора

до Стричовки

и от города до города абы-сте слали[1213].

Збірним пунктом призначено Переяслав: оповідав сівським вістунам в Прилуці сотник Семко, “що збираються в Переяславі козаки чотирьох полковників: полк Переяславський, Прилуцький, Миргородський і Полтавський, а стояти їм до указу Б. Хмельницького [1214].

Пободайло, що зумів щасливо перебути всю сю задніпрянську халепу (відно, що Хмельницький вірив його льояльности супроти себе, тому покрив покровом іґнорування усю його обструкцію реєстрові, білоцерківським пактам і т. д.), був знову призначений наказним гетьманом, не Сіверщини тільки, а всього Задніпровя [1215].

З вихвдом польського війська за Дніпро, в останніх днях травня н. с., Пободайло прийняв командуваннє і почав наново орґанізувати оборону північного фронту: против сподіваного наступу литовського війська Януша Радивила, а людність-міщани, селяни, козаки взялися до нового очищування краю від Поляків та Євреїв, та відновлювання козацького ладу. Слуги Вишневецьких-шляхтичі, що в числі 27 прибігли на путивльську заставу 25 травня (4 червня н. с.), оповіли тут, що з Миргорода приїздили до Красного реєстрові козаки по збіже, яке у них зібралось, і привезли листа незнати від кого, і їх піддані почали збиратися на раду (круги заводить) та по давньому писатися в козаки. І сказали їм їх піддані потайки, аби Поляки з городів виходили, і вони побоявшися втікли до Путивля [1216]. Як бачимо, повстанці поводилися тут зовсім милостиво і не виявляли ніякого бажання помститися. Звісний епізод, розповсюджений Самовидцем про чудо, що сталося в Конотопськім замку з сімєю тутешнього урядника Сосновського, що жила тут з ним весь час від першого року повстання, і тільки після батозького погрому, як “тут на Задніпровю богато старост побивано”, сих Сосновських якісь своєвільники побили і покидали до замкової криниці [1217], — очевидно не був і тепер явищем загальним [1218].

Але радість народу з приводу визволення була захмарена вістю, що на місце польських хоругов ідуть Татари, вислані Хмельницьким на північний фронт, для оборони Лівобережжя від литовського наступу. Вище цитовані путивльські вістуни, що були в середині червня ст.ст. в Ніжині, оповідали, що з Соснині та Борзни всякі люде тікають за Десну на сей бік (московський очевидно)-тому що бояться Татар, що йдуть в поміч Пободайлові [1219]. Безсумнівно, що ся перспектива нової війни, наступу литовського війська і под., мусіла тут викликати новий ісход людности за московську границю.

Одночасно рухавка на панів, більш крівава місцями, місцями безкровна, пішла й по Правобережжю. Єрлич оповідає в своїх записках: “Мая 29 трівога велика повстала по всім воєводстві Київськім і Браславськім, від безбожних зрадників козаків, що забули страх божий і зверхність королівську і присягу свою, недавно зложену під Білою Церквою”. Те саме записує і Самовидець, в таких же загальних виразах: “И в том року знову по городах много панов пропало, которіє на свои маєтности понаездили били: бо знову оныих посполство позабивало, и козаки, що уступили били з своих дворов, знову ся понаворочали”. Як показує текст, слова сі належать до Правобережжя, але конкретніших відомостей про побиваннє панів тут не маємо, і треба думати, що по попередніх досвідах пани були настільки обережні, що не богато з них наложило головою сим разом.

Сам гетьман після чигринської ради вийшов на схід з Татарами, що з своїх підполтавських становищ вислали частину наЧернигівщину, як ми бачили, а з головними силами пішли на правий бік Дніпра, в напрямі Волощини. Самовидець доволі вірно віддає сей момент: Хмельницький “видячи, же жолніре що далей срозшими на людей становят ся, витягши хана з ордами и усему козацкому войску не ознаймуючи, але тилко тіє полки зостаючиє поблизу Чигрина з собою узявши, пойшол в поля противко орды”. Тут тільки та помилка, що самого хана з ордою не було, а поза тим маємо те саме що ширше оповідає сучасний свідок сього походу, післанець путивльського воєводи кн. Хилкова, що саме привіз листа гетьманові і від нього відповідь Хилкову:

“Приїхали вони до Чигрина мая в 12 день (ст. ст.) і в Чигрині гетьмана Хмельницького не застали: сказав їм городовий отаман, що гетьман з своїм полком пішов з Чигрина в степ на урочище Борок, не доїздячи Чорного Лісу, а чого-того в Чигрині не знають. І давши їм підводи і харчі, того ж дня виправили до гетьмана, і мая 13 вони приїхали до гетьманського табору в урочищі Борок. Писар Виговський взявши у них листа, велів почекати в шатрі для приїзжих (съезжем шатрЂ), а побувавши у гетьмана, сказав обозному Федорові Коробці, щоб узяв до себе поїть і годувать. А гетьман того дня пішов з Борка далі річкою Тясмином, і з обозу їздив до Татар, а вернувся до обозу під городом Тарасівкою, і з ними приїхали мурзи, чоловіка з вісім, а найстарші між мурзами рідні брати Тугай-бея. І там в городі Тарасівці велів гетьман Хмельницький бути у нього ввечері мая 15, і в розмові казав, що Поляки тричі складали з ним згоду і хрест цілували, але згоди не дотримують, і нинішньої весни вирубали їхні козацькі городи Липовець і Ребухи, а тепер збираються на козаків війною, і він, гетьман, видівши сю неправду пішов на Поляків. Прийшло до нього в поміч Кримських і Ногайських Татар 30 тисяч, а над ними начальником солтан-чи сам хан чи царевич, то невідомо. Привели також при них до гетьмана Німця з города Ольшанки, що побор вибирав, і гетьман віддав його в полон Татарам. А до всіх задніпрянських городів писав він, щоб Поляків і урядників по городах ковали. А самі козаки реєстрові і нереєстрові щоб ішли до нього, гетьмана, на схід. І при них прийшли до гетьмана полковники: корсунський, канівський і черкаський з своїми полками. Гетьман відправив (післанців) з Тарасівки 17 мая і пішов на Умань. А сина свого Тимошка виправив з Татарами поперед себе-на Браслав до Плоского. А як зберуться (з усім військом) підуть на Поляків” (Поль. справи). З сими післанцями гетьман вислав такого листа воєводі-захованого в ориґіналі: Писать ваша милость рачилъ ко намъ и Путивлица Максима Плешивого с товаришемъ прислать для проведиваня задержаныхъ в Варшаве пословъ єго царьского величества до сейму пришлого. Который сеймъ отложили на далшый часъ, ажъ до августа мЂсяца Ляхи, и пословъ єго царьского величества ради дЂлъ каковыхъ держатъ и поки задержатъ, не вЂдаємъ. Однакъ Ляхи, неприятели наши, хрестияномъ вЂру великую чинять и на два обозы войска збираютъ, за чимъ и мы рушили-сьмо ся з войскомъ, а просимъ: рачь ваша милость причинити ся до єго царьского величества, жебы єго царьскоє величество насъ отъ милостивое ласки своеи не откидалъ и руку помощи намъ давалъ противко неприятелемъ нашимъ; а мы служить готовы-смо єго царьскому величеству прямо и вЂрне. При семъ буди здравъ и Богомъ хранимъ, а ко намъ друголюбивъ. Вашей милости всего доброго зычливый приятель и слуга Богданъ Хмелницкий, гетьманъ войска Запорозкого. Данъ съ табору от Тарасовъки, 17 дня мЂсяца мая, року 1652 [1220].

Устно, відправляючи післанців, гетьман ще раз переказував своє проханнє до царя, щоб він його “від своєї ласки не віддаляв”. Виговський переслав окремого листа, виясняючи причини війни з Поляками-їх лукавство, яке він просив воєводу представити також цареві. Поляки сойм відкладають і зло на царя замишляють, військо литовське шлють під Стародуб, укріплення по городах обзирають і шпигів своїх скрізь тримають, а на наших християн біду чинять і військо на нас збирають [1221].

Хмельнидький остерігає Каліновского, стріча під Батогом, битва під Батогом, погром польського війська 2 н. с. червня, знищеннє польського військ

Польські джерела дуже однодушно розповідають, що Хмельницький, висилаючи наперед себе сина з козацьким військом і Татарами, остеріг Каліновского, щоб він не боронив проходу сьому-мовляв своєвільному і від нього незалежному війську, за яке він не бере відповідальности, і не радить з ним зачіпатись, аби не вийшло якоїсь біди. В листі з 12 червня н. с. до звісного нам Міхаловского невідомий на імя кореспондент так оповідає на підставі того що він чув від недобитків з обозу Каліновского: “Останнього дня мая писав Хмельницький до п. гетьмана нашого, оповіщаючи, що його синок Тимошко з своєвільними козаками-випищиками і з Татарською ордою йде до тебе-будь обережний, бо певно завтра матимеш гостей! Не довіряючи тому вислано під'їзд; але реєстрові козаки позаступали всі дороги і нашим під'їздам було трудно пройти за ними, і так вернулися з нічим” [1222]. Австрійський аґент пише з Варшави 17 червня н. с. “Всі одностайно оповідають, а особливо двоє Татар- вірних підданих сеї корони, які недавно прийшли з сеї битви, що Хмельницький вислав до гетьмана сього коронного війська листа, повідомляючи, що він висилає сина свого разом з Татарами до Молдави, щоб збройно помститися над володарем сеї країни, за те що він обіцяв віддати доньку за його сина, а потім відмовив: він приятельськи просить у згаданого гетьмана пропустити його (сина) з військом, і радить йому з своїм невеликим військом не противставати великим силам (його сина), щоб не накликати вірної погибели. Але (Каліновский) не повіривши сій звістці, заступив перехід, кудою мав іти той син” [1223]. Твардовский розвиваючи сей мотив представляє осторогу Хмельницького в такій формі: він запитав Каліновского, нащо той заступає йому дорогу? син його йде на Волощину, Каліновскому і королеві до сього нема діла, чи він дійде справи з володарем волоським чи ні; але він боїться, що коли Каліновский затримає його військо і Татар, то через молодість його сина може вийти яка небудь пригода. Тому радить йому відступити і дати перехід-тим більше що й позиція, ним занята, досить недогідна для його війська [1224].

Досить се несподівано — в тодішніх польсько-українських відносинах, що як раз з польської сторони Хмельницький представляється таким лицарем: попереджає Каліновского про похід його сина і навіть робить йому приятельські остороги що до недогідної позиції його табору, сорозмірно малих сил та можливо прикрих наслідків зачіпки з Тимошевим військом. Поясняється се тим, що Каліновский взагалі був непопулярний в війську і поза військом, як ми то вже знаємо, а крім того на нього як на мертвого валили потім всі нещастя, що сталися через сю нещасливу зачіпку з козаками. Оден мемуарист таку його невчасну інтервенцію в волоську експедицію Хмельницького поясняє тим, що бувши вдовцем, Каліновский не вважаючи на свій старий вік сам був претендентом на руку господарівни [1225]. Очевидно, так іронізували сучасники з необережного пориву старого гетьмана.

Инші підносили нерозважну упертість, виявлену ним в виборі позиції — мовляв скритикованої самим Хмельницьким. Він вибирав гладку рівнину недалеко Бугу і Собу — таку велику, що мале польське військо не могло її опанувати: “і сто тисяч ледво б могло її оборонити”, каже участник. Каліновскому, мовляв, вказували на се і радили заняти позицію під Браславом або Райгородом, опираючись на їх укріплення; але він настоював, що мусить бути місце для тих військ, що наспівали до нього: для задніпрянських поляків, відділу воєводи браславського й инших, що так і не встигли поспіти до нього. Позиція лежала на лінії Чигрин-Умань-Могилів і справді загорожувала дорогу на Волощину. Але сили Каліновского були замалі, щоб заступити сю дорогу Татарам, так як він хотів. Хмельницький сим разом маючи під рукою досить велику орду, поспішив заатакувати його, перше ніж надійшли польські задніпрянські й инші контінґенти-не повторив торішньої помилки. А заразом досить зручно, як бачимо, прибрав свій наступ так, що вина конфлікту спала не на нього, а на польську сторону.

Коли показався передовий татарський полк, сорозмірно невеликий, польська кіннота, не зібравши відомостей про неприятельські сили, відважно кинулась на сих передовців і завязала з ними битву, яка зайняла перший день, 1 червня н. с. Спочатку Поляки жвавим натиском збили Татар з поля, і трохи їх порубали. Потім, коли наспіли більші татарські сили, вони збили з поля Поляків і змусили їх відступити до своїх позицій. Але поки йшла ся кавалєрійська битва, наспіли головні сили Хмельницького і через ніч обійшли польський табор так, що Поляки не помітили! Коли на другий день татарська й козацька кіннота відновили кавалєрійську атаку, польська кіннота знову віддалася сій кавалєрійській битві. Даремно, мовляли, досвідчений в Тридцятилітній війні комендант німецької піхоти Пшіємский загодя радив не відновляти битви, тільки окопатися з пішим військом, а Каліновскому з кіннотою як найскорше відступити до Камінця і там зібрати сили для розправи з козаками й Татарами. Каліновский сеї наради не послухав, і за кілька годин побачив себе окруженим в коло козацькими й татарськими силами.

Деякі польські джерела представляють сю діспропорцію сил в гіперболічних розмірах: 12-20 тис. польського війська і кількасот тисяч Татар, козаків і доохрестної української черни. В дійсности того не могло бути. Хмельницький розпоряджав всього чотирма козацькими полками, де могло бути кільканадцять тисяч, і приблизно коло 30 тисяч Татар, судячи з тих московських вістей, що були вище наведені (так далі, як побачимо, оцінює сю армію камінецький очивидець, що мав нагоду їй добре приглядатись). Але Хмельницький видимо оперував своїми силами дуже зручно, а Каліновский по дурному.

Поки точилася кавалєрійська битва, козаки приступили до табору, і не вважаючи на завзяту оборону “Німців”, після кількагодинної стрілянини розірвали безконечну лінію табору, — довшу як на милю, і війшли до середини. Коли стало ясно, в яку халепу вскочилося, в польському війську почалась паніка, непослух, бунт: відзивались мовляв такі голоси, щоб Каліновского, як усьому винного, звязати й видати Татарам та тим купити собі вільний вихід. Каліновский з частиною війська відступив до укріплень, заложених Пшіємским; инша частина, побачивши, що козаки вже рубають піхоту в таборі, пустилися в розсипку, і з яких півтори тисячі їх втікло. Ті ж що зісталися в таборі-заложенім дійсно невдало, на безводному місці, почасти згинули, почасти попали в руки козаків і Татар. Сам Каліновский поліг; оповідали, що йому одрубано голову, прибито на жердку і так понесено на показ. Його обвинувачувано в сім нещастю з обох сторін: і з козацької і з польської; він, мовляли, піячив, по дурному розпоряжався, спровокував козаків і т. д., і був виною загибелі стількох славних лицарів. Поліг також його син, обозний коронний, згаданий Пшіємский, староста красноставський Марек Собєский-довголітній учасник війни з козаками, староста теребовельський Юрий Балабан, староста винницький Одживольский і цілий ряд инших визначних шляхтичів [1226]. Здобич Хмельницький майже всю віддав Татарам, але забрав собі певну скількість бранців, мовляв ратуючи від смерти-се оден варіянт, але поруч нього другий-більш розповсюджений: що Хмельницький викупав у Татар їх бранців умисно щоб їх убивати.