Розділ «V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм»

Східноевропейський невільник був теж важним предметом торгу. Чи не з нього і почалась знайомість Арабів з Словянами, котру засвідчив дамаський поет VIII в. аль-Ахталь своїм віршиком про «русих Сакаліба»[903]. Східноевропейські і спеціально словянські невільницї мали попит і славились за свою красу. Персидські поети пишними словами вихваляють їх. «Всї мої біди», — нарікає Насір-і-Хосро Енсарі, «приходять від Болгарів: вони тягом привозять любок з Болгару, аби спокусити чоловіка; вони гарні як місяць; їх губки й зубки не повинні бути так гарними, бо з запалу до їх губок і зубків чоловік мусить кусати собі губи зубами»[904]. Хаукаль зазначаючи головні напрями торговлї білим невільником, як ми бачили, зазначає один через Іспанїю, другий — через Хорасан. В Ховарезм привозили в великім числї невільників словянських і хозарських, і з иньших сусїднїх земель, а також невільників турецьких; між сими певно, була теж чимала маса словянських, спродуваних Печенїгами: про анальоґічну торговлю пізнїйших Половцїв в Криму маємо звістку в Патерику[905].

З иньших предметів Торговлї «рибячі зуби» правдоподібно означають мамутові і моржеві сїкачі; про мамутові сїкачі оповідає абу Гамід т. зв. ель Андалузі, що сам звідав Болгар в XII в.: в землї, каже він, знаходить зуби подібні до слоневих сїкачів, білі як снїг; нїхто не знає, від якого звіра вони; їх вивозять в Ховарезм, і там купують великою цїною та виробляють з них гребенї, скриночки й иньше, як з слоневої кости, тільки воно міцнїйше від слонової і нїколи не розібєть ся[906]. Але рибячим зубом у північних Словян звуть ся моржові ікли, і правдоподібно-під тим самим іменем експортувались обидва предмети. Вони були спеціальністю північних земель: смоленський князь XII в. обдаровує черниговського футрами і «рибїми зубами»: «соболми и горностайми, і черными кунами, и песци, и бЂлыми волки и рыбьими зубы»[907].

Експорт мечів виглядає досить неясно: як ми бачили, руські купцї, по словам Арабів, вивозили їх в Візантию, в другий бік ішли вони до Ховарезму, у самих Русинів бачили мечі «франкського виробу», а й від Арабів, як побачимо низше, привозили до них мечі. Мабуть найбільш правдоподібним буде припущеннє, що Русь уживала мечі чужих фабрик, але й свої мала незлі, і від неї вивозили мечі її власного виробу і чужого ввозу.

Як богаті й докладні відомости Арабів про предмети їх експорту з східньої Европи, так бідні звістки про арабський імпорт, і ми можемо тільки в приближенню міркувати, які то були «ріжні товари», що арабські купцї возили з Ховарезма в Европу (як каже Масуді). Сами Араби згадують властиво тільки два предмети, се намиста й мечі. Ібн-Фадлан оповідає, що найбільш улюблена окраса руських жінок — се зелене намисто з глини (себто — якоїсь порцелянової маси): Русь дуже розбиваєть ся за ними, купує їх по діргему за намистинку (пацьорок) і з них роблять намиста для жінок. Ся звістка, так як єсть, не конче докладна[908], але намиста і взагалї шкляні вироби дїйсно могли приходити через арабські руки. Про мечі звістка також не досить ясна: абу-Гамід (званий аль Ґарнаті або ель Андалузі) оповідає, що в Болгар привозять мечі з Адербайджана (північної Персії) — не полїровані, сильно гартовані вістря; їх купують в Адербайджані по 4 за дінар (червінець), за сї мечі вимінюють у Ісу (нїби Веси) боброві шкіри, а ті добувають соболині шкіри у своїх північних сусїдів (варіант називає нарід Юру себто Югру). Потім у абу-Гаміда наступає оповіданнє, як на ті мечі люди ловлять в морі велику рибу[909]. З сього догадувались, що тут мова не про мечі, а про гарпуни. Але абу-Гамід легко міг не зрозуміти оповідання про спосіб ловлї великих риб, що перейшло до нього через кілька уст, але не міг помішати мечі з гарпунами, оповідаючи про їх експорт з Адербайджана: очевидно звідси дїйсно вивозились в східню Европу мечі.

З повною правдоподібністю можемо назвати ще, як предмети арабської торговлї, шовкові матерії, металїчні й спеціально — золотарські вироби, полудневі овочі й коріннє. Про вивіз металїчних виробів свідчать археольоґічні нахідки. Порівняннє річей з східно-словянських нахідок з нахідками країв, що стояли під повним впливом арабської культури, як Болгар і взагалї Заволже, а також і нахідки предметів разом з арабськими монетами дають нам підставу, бодай з певною правдоподібністю, виріжнити ґрупу мотивів юбілєрської штуки, що розвинули ся під арабським впливом — філїґранові вироби, горошковатий орнамент (зернь), бляшечки деяких типових форм (найбільш типову таку колєкцію дали нахідки з Ґнєздова, в Смоленщинї)[910]. Доставу матерії й коріння мусимо прийняти по анальоґії з звістками про царгородську й кримську торговлю.

В сїй східнїй торговлї волзькі Болгари й Хозари брали участь як посередники; в тій же ролї виступали Жиди. Але головно держали її в своїх руках руські купцї. Вони привозили великі запаси тих ріжних предметів купна, що приходили в руки князїв і їх дружини як данина і здобич, вони скупляли і вимінювали їх в своїх землях і у сусїдів, вони же держали в своїх руках заграничну торговлю, що переходила через східню Европу. Арабам Русь представлялась як нарід з самих вояків і купцїв: «вони не мають анї ґрунтів, анї міст, анї поля», каже арабське джерело середини IX в. — «оден в їх промисел — торгувати соболями, білками й иньшим футром»; «вони живуть тільки з того», каже воно на иньшому місцї, «що візьмуть у Словян: наїздять, забирають невільників і везуть їх продавати в Хазеран і Болгар»[911]. Хаукаль, як ми бачили, оповідає, що найкращі футра привозила в Болгар Русь — по части з своїх земель, а найлїпші вимінювала у поганських народів[912]. Руські купцї, описані ібн-Фадланом, привозять (в Болгар чи в Ітиль) на продажу невільників, спеціально дівчат, соболині шкіри й иньші товари. Яку велику торговлю провадили сї купцї, дає знати оповіданнє тогож Фадлана, що жінки тих купцїв носять на шиї золоті й срібні ланцюги: як купець має 10 тис. діргемів, купує жінцї ланцюг, як має 20 тис. — два, і за кождим десятком тисяч додає новий, «так що инша має багато ланцюгів на шиї»[913]. Полишаючи на боцї самий той рахунок ланцюгів, цїкаво, що руських купцїв рахують тут на десятки тисяч діргемів.

Із східнїх монет, що знаходять ся в північній і східнїй Европі, найбільша маса припадає на першу половину Х в. Коли ми зауважимо, що в 60-х рр. X в. головні огнища східньої торговлї — Ітиль і Болгар зруйнував Святослав і се мусїло тяжко відбитись на сїй торговлї, то з повною правдоподібністю можемо приняти, що як раз перша половина Х столїтя була дїйсно часом найбільшо розцвіту сїєї торговлї. З другого боку треба піднести, що головна маса сих монет, яких дві третини іде з міст сучасного Туркестану — вони вибивані в Самаркандї, Бухарі, Шаші (теп. Ташкент), Балку й ин. за Саманїдів — арабської династії, що пановала від останньої чверти IX в. і до кінця Х в. в Трансоксанії (Мавераннегрі) і Хорасанї. Се вказує, що торговля з північними землями ішла головно звідси, з Туркестану, через Ітиль, а ще більше через Болгар-туди, як каже Масуді, безнастанно ходили каравани з Туркестану, а особливо з Ховарезма (теп. Хіви), головного огнища сїєї торговлї[914]. Мукадесі в своїм клясичнім текстї, вичисляючи північні товари, що вивозились в арабські краї з Ховарезма, каже, що вони приходили сюди з Болгара. Се була торговля суходолом, караванна.

Натомісь з Ітилем велась торговля головно Каспійським морем; торгував з ним Ховарезм[915], але ще більше, певно, торгували міста каспійського побережа, а з полудневих каспійських портів товари йшли знову караванами на полудень в калїфат і далї на захід, як і з Ховарезма. Монети полудневого каспійського побережа й баґдадського калїфату стрічають ся в східноевропейських монетних нахідках у великому числї; на посереднї торговельні звязки з дальшими краями вказують досить численні африканські монети. Ся морська каспійська торговля хто зна чи не була ще інтезивнїйшою від караванної: морська дорога була тодї безпечнїйшою, бо на сухій дорозї турецькі орди були такими ж небезпечними ворогами для ховарезмійських караванів, що ходили в Болгар, як і для руських караванів, що ходили в Грецію або в Хозарію[916]. Важною стацією в сїй торговлї мусїв бути полудневий хозарський порт Семендер, коло устя Терека.

В 940-х рр. отсї каспійські міста потерпіли від руського походу, і він мусїв сильно відбити ся на торговлї, а був вістником ще дальших нещасть. В 960-х рр. Святослав зруйновав Болгар, Ітиль, Семендер, спустошив край Буртасів. Хаукаль, що писав яких десять лїт по сїм погромі, каже що від тих міст не зісталось і слїду, їх мешканцї розбіглись[917].

Ітиль по сїм дїйсно захирів. Його місце пізнїйше заступає десь також в тійже місцевости положений Саксін[918]; але його торговельне значіннє — в руській торговлї спеціально, далеко не дорівнює Ітилеви. Турецький натиск унеможливляв правильний розвій торговельних зносин. «Вони сильно терплять від кіпчацьких орд», каже про сї хозарські городи письменник XII в.

Безпечний від турецьких орд Болгар поправив ся досить скоро — вже з 980-х рр. чуємо знову перекази про заможність Болгарів. Але сильним ударом для сїєї торговлї був упадок династії Саманїдів при кінцї Х в.; Туркестан опановали турецькі орди і тут розпочали ся замішання. Маємо, правда, й пізнїйше звістки про торговельні каравани з Ховарезма в Болгар, але се були тільки слабі відгомони тієї інтензивної торговлї, яку ми бачили в Х в.

Внутрішня торговля

Загранична торговля давала значний імпульс внутрішнїй торговлї Руси. Купцї розтїкались по всїх краях, скуповуючи потрібні для експорту місцеві продукти і взаміну ширили свої — заграничні і місцеві товари. Заграничні товари в переважній масї мали попит тільки у богатих і вельможних, але дещо і з заграничного експорту розходилось в дуже широкі маси народу, от як ріжні шкляні окраси, намиста, срібло.

Особливо визначну ролю у внутрішнїй торговлї мусїла мати сіль і металї, бо иньші потреби народнього житя задоволялись місцевими продуктами й виробами. Як ми згадували, сіль з чужих країв привозила ся з Криму і Балтийським морем в Новгород; сї звістки, що правда, належать до пізнїйшого часу — XIII–XIV в., але нїщо не перешкаджає прийняти їх і для ранїйших часів. Свійська сіль ішла з галицьких, а мабуть і семигородських соляних жуп. Експльоатація солї в Семигородї сягає ще передісторичних часів; звістки про доставу соли з Галичини в Київщину маємо в оповіданню про подїї кінця XI в.: тодї стала ся недостача солї в Київі через те, що під час війни київського князя з галицькими перестали випускати купцїв з Галича й з під Перемишля, «і не стало соли у всїй Руській землї»[919].

Що до металїв, то напевно можемо констатовати у себе тільки експльоатацію зелїза з болотяної руди в Деревлянській землї. В джерелах маємо звістку про торговлю оловом (чи циною): аль-Бекрі каже, що сей металь (чи обидва) привозили з західньої Европи, Джайгані — що з головних руських міст розвозили їх по всїх усюдах. Пізнїйше (XIII в.) маємо звістки про доставу в Новгород нїмецькими купцями зелїза, міди, олова й цини[920]. Безперечно сї металї від найдавнїйших часів привозили ся з чужих країв також і до полудневих, українських земель.

Широке розповсюдненнє окрас срібних і бронзових (перстенї, шпильки, намиста, ковтки й ин.), порцелянових і шкляних (намиста й наручники), навіть в народнїх масах-засвідчене розкопками. Сї вироби мусїли бути теж предметом широкої внутрішньої торговлї.

Торговельним центром як для внутрішньої, так і для заграничної торговлї був Київ, положений на головній торговельній дорозї — Днїпрі. Стоячи низше устя його головних притоків — Припети й Десни, Київ був збірним пунктом для всього, що йшло цїлою Днїпровою системою, а та знов збирала товари з сусїдніх систем, злучених з нею короткими волоками: Припеть лучила систему Днїпра з системою Буга й Висли, Сейм — з системою Дона, Десна — з системою Оки, верхнїй Днїпро лучить ся з Західньою Двиною, Волгою і системою північних озер.

В Київі-ж перехрещувались з водною важні сухі дороги — шлях з Волини і «з Ляхів», що йшов звичайно на Пересопницю, Дорогобуж, Корческ, Звиждень, Білгород, і полудневий, що йшов з Чехів і Угор через Галичину на Володарів, Звенигород і Василїв[921]; шлях на північний схід — на Курськ, і на полудневий схід — на Переслав; на полудень же йшли ті три клясичні «пути»: «Грецький, Солоний і Залозний»[922]. Київ був центром, де обмінювались товарами сї ріжні шляхи, де вічно кипіла торговельна робота, використовуючи полїтичну органїзацію Руської держави і з свого боку впливаючи на неї; він був серцем східної Словянщини й великої східно-европейської рівнини. Не дурно іменем Руси, що було спеціальним іменем Київщини, у заграничних письменників (Константин, ібн-Русте) зветь ся спеціально купецько-дружинна верства, що держала в своїх руках східно-европейську торговлю.

Але цїкавий факт! Полуднева Русь, Київщина особливо, судячи з письменних звісток, відогравала головну ролю в тодїшнїй (IX-Х в.) торговлї, а монетними скарбами того часу далеко богатші північні землї- волзькі, новгородські, балтийське побереже. При тім скрізь стрічають ся далеко частїйше арабські монети (часом великими скарбами), нїж візантийські-переважно одиночні нахідки. Толвувати се самою припадковістю нахідок трудно, але так само не можна взяти голу статистику монетних покладів за міру і образ дїйсних торгових відносин; треба мати на увазї й иньші причини. Очевидно, північні землї головно продавали свої продукти за готові гроші, полудень уживав багато заграничних фабрикатів, з сього вивід — потреби полудневого житя були вибагливійші, і штучні вироби та екзотичні продукти чужих країв мали тут більший попит — житє було культурнїйше.

По друге — з трох імпортів очевидно найбільшим розмірно до свого експорту був грецький, найменьшим арабський, себ то Араби з усїх культурних народів, що вели торг із східною Европою, ввозили найменьше розмірно до того, скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий иньший в монетних нахідках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осїдав в північних краях, меньше культурних, меньше інтересованих чужими виробами; вони взагалї меньше куповали як продавали. Так можна толкувати нахідки монет[923].