Розділ «V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм»

Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка

В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й.[756] В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас)[757]. Шкіра звала ся ріжно — усньє, черевьє, хъзъ[758]; про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє «платьна», плетеннє ріжних виробів руками і т. и.[759]. В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород[760]. Словяни проти вставляють грецькі шовки («паволоки» і «кропини») своїм домашнїм «толъстинамъ» (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.

Гончарство

Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури[761]. Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна[762], і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена п о с у д и н а (загальнословянська назва — «судъ») деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово г о р н е ц ь (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів[763].

Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму — гончарську дощечку), а не лїпили просто руками[764]. В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу — самі загальні згадки; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино[765].

Деревляні і металічні вироби

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово т е с а т и зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan — тесля): т е с л а (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як д о л о т о, с в е р д е л, с т р у г, к л ї щ і, п и л а. До старих виробів «древодїля» належить в і з: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος, г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним к о л о, о с ь, и г о (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як ч о в е н (старосл. члънъ), л а д і я. Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував «древодїльської» роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр. б о ч к а, б о д н я, д ї ж а, в і д р о, з б а н, к о р и т о, може й ч а ш а.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками[766]. Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм «древодїлєм» з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів)[767]. Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду[768]. І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні «ізвозники», що перевозили дерево з пристани до міста[769].

В староруських часах звісні осібні «древодїлї» й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе «старЂйшину древодЂлямъ»[770]. На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты)[771]. Деревляна посудина-відра, бочівки, «кади», «ладки», «лукна»[772], мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi) — першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю. — «крушець» (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для м і д и (медь) — його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському «кузнь»): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь[773]. Загальнословянські-ж назви для з о л о т а (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом «жовтий»), для с р і б л а (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і з е л ї з а (желЂзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний)[774]. Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське о л о в о вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів[775]. З металїчної технїки маємо загальнословянське к о в а т и (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan), к о в а ч — коваль, м о л о т (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як г в о з д ї, ш и л а, ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси — все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах[776]. Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно — й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби — зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті — дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя — мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу[777]. В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка — прибори якогось місцевого юбілєра[778].

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.

Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї θеодосія[779].


Пожива і питє


Перейдїм тепер до побуту в тїснїйшім значінню. Почнемо від поживи.

Відповідно до ріжнородного господарства мусїла бути ріжнородною й прасловянська пожива. Вищеподане означеннє хлїборобських продуктів — жито, показує, що сї хлїборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хлїб: т ї с т о і х л ї б слова загальнословянські; для слова хлїб маємо інтересний ряд: лат. libum, ґот. hlaifs, ел. хлЂбъ, лит. klepas, одначе лїнґвістика з ним не дала ще собі доброї ради[780]. Слово п е к т и належить ще до праіндоевропейських (санскр. рас, гр. πέσσω): уживаннє огня при готованню страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевности. Якийсь рід пляцків чи хлїбцїв мав з часта стрічатись в неолїтичних оселях передмікенської культури середнього Поднїпровя, але докладнїйшої аналїзи їх не зроблено.

Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа; після того як мука зайняла її місце при печенню хлїба, вона зісталась і на далї в уживанню-для варення; вирази в а р и т и і п р я ж и т и належать до загальнословянських, рівнож і к а ш а, що може сягати прасловянських часів.

Ще праіндоевропейських часів сягає слово м я с о (санскр. mâmsá, ґот. mimz, старосл. масо, лит. mesà). Істнованнє подвійного означення для нього, і то так, що друге означеннє вказує на сире, кріваве (санскр. kravis, гр. κρέας — сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово «мясо» означає зготоване вже мясиво[781]. Початковий спосіб готовання мяса-печеннє; але вже праарийcьких часів сягає ю ш к а (санскр. yûsh, yûshan, лат. jus, cл. юха, лит. júše). Про уживаннє молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправляла ся с і л ю — загальноевропейським культурним здобутком[782].

Мід, як солодке питє, що пянить чоловіка, сягає ще праіндоевропейськйх часів, і у Словян з розвитком пчільництва уживав ся широко. Поруч нього істновало також сферментоване хлїбне питє; воно має в словянській не загальні, а лише часткові назви — б р а г а (східнє й західне, звязують з кельт. brace, крім. brag, солод) і о л ъ (старословянське, росийське й західне — півн-нїм. öl); потім в сїм значінню спеціалїзовалось загальне п и в о (властиво напиток)[783], слово д р і ж д ж и спільне північним народам (старосл. дрождиш, півннїм. dregg, прус. dragios). До загальнословянських належить і греко-італїйське в и н о, але не знати, чи Словяне ще перед міґрацією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись — чи доходив до них сей предмет чорноморської Середземної торговлї.

Археольоґічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сїверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, рибячі, хлїбні зерна, шкаралупу курячих яєць[784]. Інтереснїйше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних річей вичисляє оповіданнє про св. Володимира: він посилає розвозити бідним «хлїби, мяса, рибу, ріжнородні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в иньших квас (сирівець)»[785]. В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хлїб (переважно житнїй), сочиво (варений горох й иньші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олїєм городина; в скоромний день сир, в пістний — риба, але се вже була присмака, і давали тільки «мало риб»; в свято їли часом хлїб з лїпшої муки або навіть якісь тїста (хлЂбы чисты зЂло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени»); рівнож чимсь не зовсїм звичайним був мід[786]. Сухий житній хлїб, варена непомащена городина і вода — се вже була страва незвичайного аскета. Хлїб уважавсь чимсь більш роскішним, як сочиво, а на самім кінцї, як остатня з потрав стояла варена городина[787]. Се аскетичне меню дає нам понятє про поживу біднїйших верств суспільности. З стравою заможнїйших, вищих верств знайомить нас нераз згадуваний «урок» княжих урядників- «вирників»: вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) що дня хлїб, по «уборку» пшона й гороху (в иньшім варіантї хлїба й пшона має дістати стільки, скільки зїсть), далї двоє курей, а крім того на тиждень бичка або «полоть» мяса, що дня «головажню» соли й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість мяса — рибу[788].

З того виходить, що хлїб, каша і варена городина (правдоподібно — рід борщу) були тодї головними стравами людськими, як і тепер; може тільки мясо, при богатій ще фавнї і вільних випасах, було тодї звичайнїйшою народньою їжою нїж тепер. Хлїб — був справжнїй вже хлїб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій водї (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печи, не на огнищу, а таки в печи, більш подібній до теперішньої варистої печи, нїж до примітивного огнища[789]. Хлїб мусїв бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі («коврижькъ», «коврижька»)[790]. З иньших страв лїтопись ще нам описує докладнїйше кисїль: муку розмішують у водї («цЂжь»), варять і підливають «сити» — розведеного водою меду. Мясо звичайно варили — в казанї або горнцї; лїтописець оповідає за Святослава, як щось не звичайне, що він не варив мяса, а пік його на углях; з сього-ж оповідання бачимо, що їли і мясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину[791]. В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинив ся.

Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але лїтописець оповідає про се як про нечувану забаганку[792].

Серед напитків головне місце займає мід — напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомісь було річю досить рідкою, приступною тільки особливо заможним і значним. В Житиї θеодосия вино нїде не виступає як питє і уживаєть ся тільки для церковної служби.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи