Розділ «V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм»

Чернигівські могили дають богатий запас варязько-руської — боярської або й князївської зброї Х в.: тут маємо вже великі мечі й шаблї, ножі довші й коротші, зелїзнї списи й коротші копія, сокіри, зелїзні стріли, зелїзні, часом обложені мідею чи иньшим металєм шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів[826].

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX — Х в.; в лїтописній лєгенді про хозарську дань у Полян полянський з обох боків гострий меч противставляєть ся кривій, з одного боку вигостреній шаблї хозарській — взагалї турецькій. Розмінюючись з печенїзьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сїверщини) дає Печенїгу броню («брони» — кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли: се тодїшня типова зброя обох сторін[827]. З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернигівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меньшої великости. Такі великі мечі, судячи по археольоґічних находках були тодї досить розповсюднені на всїм путї «з Варяг в Греки»[828]. Крім мечів одначе уживались і шаблї; пізнїйше, в XII в., судячи по слову о Полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигіднїйша до рубання як рівний меч. Не стратили свого важного значіння списи-копія, так само ножі (пор. ножі «засапожники» Слова о п. Ігоревім, як гайдамацький «товариш» засунений в халяву), сокіри («топорци»)[829], луки. З оборонної зброї знаємо «червлениї» щити і шоломи; натомісь кольчуги згадують ся рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люде ледви чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокіри[830]: се мабуть і була зброя звичайного вояка недружинника.

Зброя мусїла бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металїчній технїцї: але заможнїйші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі «франкської», західньої роботи[831]. Слово о полку Ігор. говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулицї. Згадані великі староруські мечі дїйсно дуже близькі по формі до ґерманських (перейнятих Нїмцями від Кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робити ся й на Руси[832].

Друга катеґорія характеристичних річей — музичні інструменти для забави і танцю (загальнославянське — плясати). Сюди належать такі загальнословянські слова: сопілка — старосл. сопЂль, труба, гуслї, бубен. Сї інструменти згадують ся і в історичних джерелах, свійських і чужих[833]. Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні словянські лютнї, гуслї і довгі, на два ліктї дудки. З иньших річей до забави звістні нам ще кости до гри; баранячі астраґали знайшли ся в ріжних поганських могилах[834].

Обмін. Головні напрями зносин

В поданім вище оглядї матеріальної культури східнього словянства ми не раз зустрічали слїди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви — слїди заграничних зносин, виміни продуктів, торговлї. Початки обміну — сеї початкової форми торговлї, ми можемо слїдити вже в правіковім язиковім запасї індоевропейських народів; слав. м Ђ н а — обмін (санскр. mê, лат. munus), в Ђ н о — цїна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав. п р о — д а т и має теж паралєлї в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti[835]. 3 другого боку слїди обміну, торговлї ми бачимо вже в неолїтичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки — сурrеа moneta і середземні мушлї неолїтичних і раннїх металїчних могил, або вироби з чужоземних камінних родів[836]. Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозї: нї міди нї цини не добувано на нашій сучасній і на прасловянській території; золото і срібло також не було місцевим, а й зелїзна культура теж опиралась на заграничнім обмінї, бодай по части, бо зелїзо добувало ся тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледви чи коли небудь задовольняла всї потреби в сїм металї; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всї з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околицї, свого племени опиралось розповсюдненнє певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна технїка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. и.

Уже в часах перед словянським розселеннєм ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями — дороги торговлї і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східнїй і західнїй. Полудневий, що виходив з фінїкийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні слїди сеї торговлї маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілєрських виробів і монет на середнїм Поднїпровю[837]; особливо інтересна пара пантікапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хронольоґічна дата одної такої нахідки[838], і безперечно, що культурний вплив сеї торговлї сягав і значно дальше на північ[839].

В чорноморських степах він перехрещувавсь з східнїм шляхом, де посередниками в торговлї були племена іранські. Як приклади культурних перенять, що довершувались в ріжних сферах нашого житя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи як к у р к у, т о п і р, ч о б і т; сього вистане, аби показати, як ріжнородні бували сї перейнятя. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавнїйших часів, для ріжнородних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловлять ся на Червонім морі й Індийськім океанї, але могли приходити і з чорноморського побережа, або передмікенську культуру, котрої дороги також не вислїджені ще, — вкажу на т. зв. скитський тип в металїчних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Поднїпровя, а з другого боку йде далеко в передню Азію і служить документальним слїдом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед словянським розселеннєм. Потім т. зв. меровінґський чи ґотський стиль в юбілєрській штуцї, що йде в нахідках від Ірану і західньої Европи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередно перед словянським розселеннєм, а далї маємо вже письменні й нумізматичні вказівки[840].

З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Европи, з кельтських і иньших огнищ культури, а пізнїйше від Римлян. Богата середнедунайська культура, особливо бронзова її технїка, розширяла свої впливи й на північне згірє Карпатів, в сферу словянської кольонїзації. Західня кельтська культура з останнїх столїть перед Христом (т. зв. в археольоґії культура тенська, la Tene), розвинувши ся під впливом середземельної, значно випередила Ґерманцїв, мала великий вплив на культуру нїмецьку, і через неї, а може й безпосередно часом, впливала також на культуру словянську. Ще виразнїйше виступають, і сильнїйші були дїйсно впливи римської культури, коли розширяєть ся вона по провінціях центральної Европи, від I–II віку по Хр. Численні латинські слова в загальнославяаськім язиковім запасї бачили ми вже вище (напр. в одїжи); в археольоґії римські впливи також слїдні дуже значно. Словяне могли підлягати їм перед своїм розселеннєм і в часї розселення безпосередно, на полудневім заходї, і приймали їх також за посередництвом Нїмцїв. Важне культурне значіннє словянсько-ґерманських стичностей і полягає на тім, що Нїмцї були посередниками в передаванню на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Слїди їх в словянськім язиковім запасї незвичайно богаті — ми бачили їх нпр. в їдї, в домашнїм урядженню, в зброї; правда такі язикові подібности часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш меньш однаковім культурнім рівенї й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до Нїмцїв зі сходу або полудня через Словян[841], і докладне визначеннє західнїх впливів на Словянщину все ще зістаєть ся задачою будущини. Але безсумнївні вони в кождім разї.

Археольоґічними документами торговельних зносин Словянщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселеннєм служать передовсїм нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цїлого II і III в. по Хр. Особливо численні нахідки їх в полудневій частинї того району, що ми зазначили вище як прасловянську територію — в середнїм Поднїпровю, також на Волини й Поднїстровю; стрічають ся вони і далї на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цїлими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археольоґії максимі, що монета, нїм опинила ся в землї, могла обертатись звичайно не довше як сто лїт, ми будемо мати в пізнїйших римських монетах слїди торговельних зносин з часів безпосередно перед великим словянським розселеннєм і з початків його. Сї зносини могли приносити римський гріш і з заходу — з нїмецьких земель, і з полудня — з римських провінцій та чорноморських торговельних міст[842]. Кольонїзаційні завірюхи II–III в., очевидно, не були в силї зовсїм знищити сї межинародні торговельні зносини; тільки в IV–V в. вони слабнуть — монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляють ся навіть більшими скарбами[843].

В часах по розселенню маємо докладний образ торговельних доріг і зносин з IX-Х в.; сї торговельні відносини утворились, розумієть ся, значно скорше (в певній части сягають ще прасловянських часів) і кидають в кождім разї світло на попереднї столїтя, себ то VII–VIII[844].

Головною торговельною дорогою сих часів була «путь изъ Варягъ въ Грекы» — Днїпро. Докладний образ торговельних зносин Днїпром з Візантиєю дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфирородного, що належить до самої середини Х в.[845]. Кождої вессни, каже він, з усїх земель Руської держави споряджають ся торговельні ватаги до Царьгорода. Мешканцї лїсових країв, Кривичі й иньші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сї човни в текстї звуть ся μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сї човни мусїли містити по кількадесять люда, подібно до пізнїйших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сї човни пускають ся з водою в торговельні міста й тут продають ся руським купцям[846]. Сї купцї з ріжних торговельних міст в водній системі Днїпра — з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернигова, Вишгорода й ин. зїздять ся до Київа. Тут, поки споряджають ся човни всяким знарядом і припасом з давнїх човнів, поки зїздять ся купцї з ріжних міст, — можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею лїт, коли купцї обраховують ся, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червнї ватаги човнів рушають Днїпром: під Витичевом, трохи низше Київа, стоять ще зо два три днї, поки зберуть ся всї човни, і тодї вже остаточно пускають ся в дорогу. Плавати инакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тодї Печенїги і в певних місцях засїдали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась Печенїгів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім бродї — зараз низше порогів (теп. Кичкас), і на устю Дунаю. Пороги купецькі ватаги переходили взагалї з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходило ся переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місцї переносили на плечах не тільки всї річи, а й самі човни; при тім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втїкали (їх тому вели скованих), а заразом — стерегти ся нападу Печенїгів. Діставши ся на устє Днїпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани)[847] і потім їхали поуз берег Чорного моря до Царьгорода, де кінчила ся «бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога», як каже про неї Константин.

Се «Гречеський путь», як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся «гречники», або й просто — «Греки», а їх торговельні ватаги — «гречник»[848]. Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII–VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси[849]. Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся[850]. Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти Х в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває[851]. Назва «Руського» для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: «Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє», каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі[852].

Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в» говорить уже про руську чорноморську торговлю: «Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину»[853], Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода «у св. Мами» (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: «послах корабль селико» (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому[854].

Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і Сирію[855], та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію[856]. Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії[857]. Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.

Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p.[858], вони в Царгородї вже «творять куплю», себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, «якоже имъ надобЂ», «не платяче мыта ни в чемьже». Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): «хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ», і уживати собі «єдико хотять» публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: «якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX–XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии», з Руси «скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)». Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить «золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье». Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати «многи дары-челядь и воскъ и скору», а Константин дав «золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя». Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки[859]. Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки[860].

Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини[861], вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-«сосуды разноличныя» і «всяко узорочье». Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI–XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї[862].

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами-«по бЂлЂй вЂверицЂ», «по черьнЂ кунЂ, «медомъ и скорою»[863], і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні «куницї» — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.