Розділ «V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм»

Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка
Одежа

Одежа (о д ї т и — загальнословянське) мусїла бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цїкавий факт, що назви ріжної, одежі-то переважно спеціалїзовані назви тканини взагалї.

Так свита означає взагалї тканину чи плетенину, плахта в иньших діалєктах означає хустку, верету; опанча — від слова опона (тканина); сукня — від сукна; портки — від слова портъ, тканина (подібно як росийське рубаха від рябъ). При тім сю спеціалїзацію тої чи иньшої назви для тої чи иньшої одежі бачимо в поодиноких діалєктах чи групах инакшу, а се вказує на пізнїйші вже часи сеї спеціалїзації.

З другого боку цїкаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка — новолат. sarca, жупан і шуба звязують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna[793]. Одначе перейнятє слова часто означало перейнятє фасону, як і тепер, а не самої річи, і запозичення в назвах убрання взагалї незвичайно часті й численні скрізь у всїх народів.

Загальнословянські назви для шкіряної одежі-кожух, і шкіряного-ж обувя — черевики; слово-ж чобіт запозичене з перського. Є загальнословянські назви для сподень — варварського убрання північних країв, незвісного античним народам — г а ч і і н о г о в и ц ї; загальнословянські-ж слова п о я с, п л а щ. Слово ш и т и (праіндоевроп. sju — лучити, лат. suo, ґот. siujan, лит. siúti) мусїло належати як до шкіри, обувя, так і до одїжи, і загальнословянське швець в ріжних діалєктах прийняло значіннє то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнословянських належать слова: п е р с т е н ь (від перст-палець), г р и в н а (від грива-шия).

Костюм

В археольоґічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму[794]. Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнїрі або деинде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом «оксамита» ('εξάμιτος); застїжка робила ся з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавнїх розкопках нїцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках «сорочку і якусь верхню одїж, шовкову, з високим ковнїром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по серединї грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики»[795]. В чернигівських могилах особливо богаті люде мали цїлі убрання оксамитові з дорогими металїчними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжо перейнятого або привозного. Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорогших, золототканих матерій. Коло пояса бували ременї для причіплювання підручних річей або шкіряні мішечки, мошонки; трапляли ся такі мошонки і з цїлим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сїрки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення — се звичайні річи при небіжчику. В сїверянських могилах дуже часті кістяні гребінцї; вони часто стрічають ся також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, камяні, металїчні (здебільшого привозні), кульчики й перстнї з металїчного дроту (бронзового, срібного, а навіть і золотого), наручники (брансолєти). На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носили ся кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу вплїтали ся також кільця — вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на уплїт кіс-заложених або спущених[796]. В нїжинських розкопках всї жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку повязують ся пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосє, і в них, як і в коси вплїтають ся кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цїлим жмутком[797]. Обувє заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (сафяну) у двоє зложеної, або підложеної иньшою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернигівській могилї знайшли ся великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнїйшої описи костюма кн. Данила: «сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ»[798].

Дуже інтересну опись костюму богатого Русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі споднї, панчохи[799], чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом[800]. Арабське джерело IX в. і пізнїйші Араби оповідають теж про куртки і свити, широкі споднї і чоботи Русинів[801].

В наших домашнїх памятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможнїйших — «корзно» (керея, плащ). На ногах плетені «копытьца» рід панчіх, і чоботи-«сапоги», або замість них постоли-«прабошни», або «черевии» (черевики); в деяких місцях мусїли носити натомісь личаки. На голові шапка-«клобукъ», плетена або шкіряна. На шиї у богатих — золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоньшого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах «колци»[802].

Нарештї — маємо й кілька образків староруських князїв. Так на звістній мінятюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгинї й їх чотирох синів — трох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синїй на старім, вишневі — на синах)[803], довгі (низше колїн), на ковнїрі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими-ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синїй плащ, обшитий золотом, застїбнений на правім плечі застїжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синїй, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька синї, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолї (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західнїх костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князїв, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сапянцї; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку-ж одїж як і його старші брати, тільки на кафтанї золоті петлицї. Иньші малюнки княжої одежі-сїмї Ярослава на фресцї софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтири не мають такого інтереса, через свою залежність від церемонїальних візантийських уборів: тут ще меньше надїй стрінути реальні подробицї сучасного костюму, як на мінятюрі Святославого збірника[804].

Супроти наведеного матеріялу IX — Х вв. мусимо так само обережно як звістку про слаборозвинене хлїборобство приймати звістки Прокопія про бідну одїж сусїднїх Словян VI в. Деякі з них, каже він, не мають анї сорочки, анї плаща, тільки в коротких споднїх ідуть на битву. Але се могла бути яка небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого Запорозця, змальованого Ріпиним.

Хата і її урядженнє

Уряджуваннє якогось укритя для мешкання належить до пра-індоевропейських часів. Словянське дім, д о м ъ належить до індоевропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоевропейський дім, але все таки був справжнїй дім, не купа ріща, з д в е р и м а (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнословянській словницї маємо вже досить богатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій[805]. Поруч з тою індоевропейською назвою маємо загальнословянські: х р а м, х и ж а[806], може й к у ч а (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви — с т р і х а, *стрЂха, і к р о в — від крити); сю стріху держав брус, що має загальнословянську назву (старосл. слЂмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся словянська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко)[807]. Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нїм. wand від «вити» «звивати»);вся мулярська технїка — річ пізнїйша й оперта на чужих, перейнятих у Греків та Німцїв терминах. Як показує загальнословянська назва в а п н а (вап — кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживали ся для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнословянські слова як п і ч, л а в и, с т і л; слова сї інтересні особливо з огляду на новійші помічення, що словянське і взагалї індоевропейське житє з початку йшло просто на підлозї хати і тільки поволї підіймало ся над її поверхнею на «культурний горизонт». Тому напр. означення стола мішають ся з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нїм. disc або tisc — стіл і миска), або те саме слово означає то стіл то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в однїх діалєктах миску, в иньших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місцї, являєть ся досить пізним явищем; в ріжних словянських діалєктах ся назва означає то стіл, то стілець до сїдання (пор. нїм. stuhl) — у нас напр. се ваганнє замітно в терміні настоловання, княжого с т о л а (та і в слові с т і л е ц ь для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблїв був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвіря (загальнослов. д в о р ъ, в звязку з д в е р и) крім мешкальної хати маємо старі означення для комори, к л ї т и (клЂть, ір. cléthe, може hleipra — дах), х л ї в и і к о ш а р и (від кіш) для худоби, г у м н о і ж и т н и ц ї для збіжа; для переховування збіжа часто служили також викопані в землї ями. Все се було обгорожено т и н о м (ст. півннїм. tûn) або п л о т о м (загальносл., від плести).

В історичних памятках теж можемо одмітити кілька цїкавих подробиць. Розріжнялась кімната з пічю, тепла «истъба», «истобка», «изба» від поміщень зимних, що мали ріжні назви — сЂни, одрина, клЂть, вЂжа. Уживаннє в наших памятом форми и с т о п к а показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з нїмецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з пічю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем[808]. Ся стара хата, чи покій без печи носить у нас назву с ї н е й. Одрина, очевидно, була хата для спання, вЂжа-хата горішня[809]. КлЂть бувала коморою, але служила і для мешкання[810]. Хата ставилась висока — «сЂни» були на поверсї й мали під сподом тільки піддаше, на стовпах; в долїшній части хати могли бути комори-«клЂти», й різні сховки[811]. Такі були одначе доми міські, богаті, а не звичайні, і на них могли відбивати ся і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З иньшої хатньої обстанови фіґурує часто одpъ, постїль, досить уже висока, так що на нїй можна було сїсти-тим часом як первісна постїль була просто «підстїлкою» на землї, або в ямі-логові[812]. Широко уживались килими-«коври»[813].

На подвірю згадують ся «клЂти», пивницї-«погреби», спижарнї- «бретяници», хлїви й загороди для худоби, гумна для хлїба[814]. На княжім дворі згадують ся осібні «мовницї» — банї, «медуші» — пивницї для меду; се бувало, певно, і взагалї у заможнїйших людей. На вершках хати бували голубники для голубів[815].

Їзда

Їздили возомъ («возъ», «кола», або «телЂга»), запряженим кіньми або волами; погонич — «повозьникъ» сидїв сам верхи на конї[816]. Їздили часто верхи, навіть духовні особи[817]; з приналежностей згадують ся сїдло і «подклад»[818]; в могилах стрічають ся металїчні части узди і стремена[819]. Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживав ся взагалї тодї далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток — напр. при похоронах, як то подекуди й досї у нас задержало ся: се треба толкувати архаізмом сього екіпажа[820].

Зброя

На закінченнє нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна — се зброя, оржжіє (загальносл.). Серед нього, як і у ииьших Індоевропейцїв в розвою оборони переважала зброя аґресивна. Найбільше значіннє мала стара, найстарша властиво зброя — спис; найпримітивнїйшою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Полїфема і які уживались на Українї ще в XVII–XVIII в. під час народнїх рухів, за браком лїпшої зброї[821]. Розумієть ся, і в прасловянські часи уживались списи з зелїзними вістрями. Маємо для них дві загальнословянські назви — к о п и іє (того-ж самого пня що копито, копати — бити) і с у л и ц я (сунути). Далї маємо: ніж (ножь — ньзити, низати — протинати, слово се звязують з прус. nagis, кремінь, се виглядало-б як память колишнїх кремінних ножів, як нїмецьке sax — меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лїнґвістичні трудности)[822]. Меч (ґот. mêkeis) — слово уважають за перейняте з нїмецького, як иньше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалї довгий меч в індоевропейській арматурі був чимсь пізнїйшим в порівнянню з коротким, подібним до ножа. Далї сокіра — секыра (лат. securis, споріднене з словом сїкти, сЂкж), і поруч сеї друга загальнословянська, але перейнята назва — т о п і p (перс. tabar): к и й (від пня ku — бити, як і ковати); п р а щ а (тогож корня що пракъ, порок, машина до розбивання стїн). Л у к з т е т и в о ю (лит. temptýva), с т р і л а м и (спільне з нїм. strala) і т у л о м — сагайдаком для них становить теж зальнословянську і певно прасловянську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої катеґорії зброї-оборонної. Маємо загальнословянське, чи властиво европейське — щ и т (лат. scutum, кельт, scíath)[823]; загальнословянськими треба уважати б р о н ю, старосл. бръни (виводять з стар. г. нїм. brunja, спорідненого з кельтським bruinne — груди) та ш о л о м ъ (шлЂмъ, виводять з нїм., ґот. hilms). Але на тім і кінчить ся.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про словянську зброю. По словам Прокопія, Словяне ідуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без бронї; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчили ся війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показати ся з лїсів і не знали нїякої зброї крім двох-трьох «льонхадій», списів до кидання[824]. Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що словянські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) — для битя й киданя, уживають деревяні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί — великі, четверокутні, «як двери»). Подібно каже про Словян арабське джерело IX в.: арматура їх складаєть ся з пик до кидання, щитів і списів, иньшого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нїм виступає меч, а князї мають і кольчуги[825].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том I. До початку XI віка » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи