Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Діти мої, — дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. — Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами...

Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.

— Відаєте ви, діти, — продовжує князь, — що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, устрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна...

Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:

— Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав час, і взяв я для неї нову віру — християни суть нині руські люди, во Христа облеклися такожде ви і я з вами, — так велів Бог...

Князь говорив тихим, спокійним голосом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.

— Сонце на небі, — каже князь Володимир, — затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, — так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдоволені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також...

Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця — це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.

— Тому думаю так: я отець дому — Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.

Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, — отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі...

— Не подумайте злого, — ніби вгадавши їх думки, промовив князь, — не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, — на тому віднині стоятиме Русь.

Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому — своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи — куди ж і кого саме думає послати отець?!

— Новгород, — князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, — то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.

Син Вишеслав встав і вклонився батькові.

— Полотськ, — князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, — туди я посилаю тебе, Ізяславе.

Ще один син встав і поклонився князеві.

— Ти, — звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, — підеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, — не раз я ходив туди.

Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.

— Спасибі, отче, — промовив він, вклонившись.

— Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав — у Смоленськ...