Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...

— Не можу! — промовив князь Володимир. — Новий закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...

Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?

— Отче Анастасе, — звернувся князь Володимир до єпископа, — що скажеш мені й мужам моїм?

Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.

— Ти поставлений єси, княже, — тихим голосом промовив він, — на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...

— Чи можу я карати смертю за смерть? — запитав його князь.

— Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...

— Буду, — сказав князь Володимир, — творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить Бог! Каратиму смертю...

Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель — і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сво-лочіння...

Нове ворогує з старим — це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.

Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?

Сумнів — перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.

Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні — їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж — його кров, його родина.

Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі — Всеволод, Святослав — крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба — не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті — читає грецькі, латинянські, німецькі письмена.

Між синами стоїть і Святополк, син Ярополка, — разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять його, сам Володимир поводиться як з рідним.

— Сідайте, діти мої! — промовляє князь, і сини сіли за столом, а він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.

Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мало хто з них і бачив батька — вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давно вже уникав зустрічі з ними.

Побачивши тепер батька, вони здивувались — як же змінився, постарів, став зовсім нібито іншим князь Володимир — обличчя похмурнішало, очі згасли, голос стих. А втім, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає ні воєвод, ні бояр; вони та батько — єдина родина.

Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на плече Вишеслава.