Розділ «СИН РАБИНІ»

— Чуєш, Рогнедь, — голосно промовив він, — вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, — не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській — живи тут, слово князя — закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків — дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море... Ти — дочка князя Регволда — вільна робити, що хочеш... Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:

— Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш...

Володимир пильно подивився на неї.

— Ні, тільки й допрежде закон, — відповів він, — але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити...

— Очевидь, ти, — суворо сказала вона, — вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.

— Глузувати? О ні! — одразу ж суворо відповів він. — Ти повинна знати і знаєш — не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

— Тоді ти... — почала вона й не кінчила. — Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?

— Ти марно, — промовив він, — говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти — зухвала, горда — вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!

Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда поло-чанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її — в’ялі, безсилі.

— Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську — лишайся... А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід... Іди, Рогнедь! Прощай!

Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...

Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, — але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

— Хто там? — запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

— Це я, — почув він голос Рогнеді. — Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають...

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна... Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило ії прийти так пізно, наглої ночі.

— Гридні, — велів він, — я говоритиму з княжною... Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічу, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.